«На крутом берегу... мой костер не погас»

В одному з мальовничих куточків на березі Ворскли у передмісті Полтави у селищі з гарною назвою Крутий Берег (так воно позначене ще на військових картах часів Полтавської битви) є незвичайний особняк. На перший погляд, триповерховий будинок – типове сімейне гніздечко нових українців. І тільки підійшовши ближче, можна прочитати вивіску: «Реабілітаційний центр «Вибір». Будинок побудований у 2005 році на кошти батьків, вдячних за порятунок дітей, і за підтримки Всеукраїнського батьківського комітету боротьби з наркотиками».

Мене зустрічає Максим, енергійна молода людина, виконавчий директор Полтавської обласної благодійної організації «Допоможемо дітям». З гордістю показує своє господарство: два тренажерні зали, хол-вітальню, кабінет психолога, кухню та їдальню, спальні кімнати, душові, невеличку сауну, фотографії колишніх пацієнтів реабілітаційного центру (РЦ) «Вибір» разом із відомими українськими спортсменами та політиками, священиками Почаївської лаври, які свого часу простягнули їм руку допомоги. Звертає мою увагу на те, що тут немає замків і грат: хочеш — живи, не хочеш — іди. Хоча режим у центрі нагадує армійський: підйом о 6.00, крос 5 кілометрів, взимку — пірнання в ополонку (за бажанням). Відбій – о 22.00. І, напевно, перший досвід, який тут отримують хлопці, це досвід подолання — ліні, слабкості, малодушності. Вони починають себе поважати, а не намагаються викликати до себе жалість (що дуже типово для наркомана).

Усередині житло вже не здається таким просторим, особливо, якщо враховувати те, що в ньому живе близько двох десятків людей — молодих хлопців з різних куточків країни, які прагнуть покінчити зі згубною тягою до наркотиків.

Усю роботу по господарству вони виконують самі: їздять на машині за продуктами, готують, прибирають, перуть, лагодять, вирощують овочі. Крім того, вони тренуються у спортивних секціях разом із дітьми мікрорайону, виступають з лекціями в школах і вищих навчальних закладах. Більшість навчаються заочно у вузах.

Пригадую, як два роки тому, у переддень Всесвітнього дня боротьби зі СНІДом РЦ «Вибір» проводив подібну зустріч зі студентами Полтавського технічного університету. Екс-наркомани розповідали, що завдяки методиці доктора Леоніда Саути вони цілком позбулися наркотичної залежності, стали жити повноцінним цікавим життям. І що ви думаєте? Більшість їм не повірило! На сцені стояли респектабельні молоді хлопці (повна невідповідність розхожому стереотипу), а студенти просто не могли уявити, що у минулому це були безнадійні наркомани. Хоча вони казали про себе правду!!!

До речі, Максим розкрив мені невеличку таємницю. Новачки можуть займатися на будь-яких тренажерах. Проте до штанги допускають лише тих, хто справді вирішив змінити своє життя.

Сам Максим теж із «колишніх», як і переважна більшість працівників центру. Після одужання, ось уже півтора року, він офіційно працює виконавчим директором. До Дніпропетровська, де живуть батьки та брат, наразі повертатися не хоче. Збирається вступати до вузу.

Історія 26-річного Максима досить типова для мешканців центру. Син заможних батьків. Йому ніколи ні в чому не відмовляли, хлопчика балували, виконували будь-які його примхи. З наркотою «подружився» у 15 років, коли зв’язався з людьми кримінального світу. Старші «товариші» запропонували Максиму спробувати наркотики, казали, мовляв, це модно, круто, обіцяли взяти «на стрілку». Коли довідався, що його дівчина спала з «друзями», то своє горе намагався заглушити ще сильнішими наркотиками і до 17-ти перепробував усі можливі. Зрозуміло, крав у батьків гроші, виносив із дому золото. Поїхав до Києва навчатися, але й там швидко знайшов торговців героїном, і всі гроші витрачав на дози. З інституту відрахували. Повернувся у Дніпропетровськ. Батьки вже про все знали. Тисячу разів обіцяв їм кинути колотися, але обманював і себе, і їх: сам цього зробити вже не міг. Та й не бажав. Тато влаштував у вуз. Грошей не давав. Кілька разів відкупав сина у міліції. Возив по наркологах, ті брали величезні гонорари, обіцяючи за кілька місяців вилікувати. Та все було марно. Максим гасив наркотою будь-які проблеми – то самітність, то розчарування в людях, то просто хандру: вколовся й все знову прекрасно. Тато платив за сесії і, зрештою, просто купив диплом. Влаштував на роботу. Там знали про згубну пристрасть Максима, але мали свою вигоду від співробітника-наркомана: у будь-який момент його можна використовувати як цапа відбувайла.

Батьків «дістав» настільки, що кілька разів його не пустили додому, ночував у під’їзді. Батько ще раз заплатив міліції, щоб не посадили за грати, а потім взяв і відвіз до психлікарні. І популярно пояснив альтернативу: або в’язниця, або лікуватися. Так Максим опинився у реабілітаційному центрі «Вибір» у Полтаві. Спочатку як пацієнт, тепер – як співробітник. Залишився для того, щоб своїм прикладом показувати: є вихід і для найбезнадійніших наркоманів. Безмірно вдячний батькові, хоча й півтора року тому настільки його ненавидів, що кидався з ножем...

Деякі хлопці, з якими я спілкувалася, теж не приховували, що опинилися у «Виборі» не зовсім за своєю волею. Приїжджаючи з батьками на співбесіду, стверджували, що готові пройти реабілітаційний курс, але незабаром знаходили сотні причин і відмовок, щоб не залишитися. У результаті, як правило, сім’я ставила ультиматум: «Усе! Ти нам такий більше не потрібний!» і тато, привозячи дорослого недоука сюди, просто викидав із багажника сумку.

Нерідко бувало, казав Максим, що дорослі «мамії» вперше в центрі навчалися... застеляти ліжко, чистити картоплю, мити посуд, прати шкарпетки. А стимулювали їх до таких побутових подвигів товариші та їхнє ставлення, яке, виявляється, може бути не менш болючим, ніж ламка. «Тут починаєш розуміти, — каже Максим, — просту біблійну істину: щоб бути у співтоваристві людей, треба бути їм корисним. І багато хто зізнається, що вперше за багато років саме в «Виборі» знайшов справжніх друзів».

— Я вам більше скажу, — каже провідний фахівець реабілітаційного центру «Вибір» Леонід Саута (його житло і робочий кабінет із великою бібліотекою знаходяться в мансарді вдома), — деякі наші пацієнти щиро вважали, що «Лускунчика» написав Джек Лондон, Тарас Бульба воював із монголо-татарським ярмом, і не мають уявлення, хто був учасником Полтавської битви. Деякі у своєму імені по батькові робили дві помилки, ми їх вчили писати у зошиті в косу лінієчку. Деякі вперше в житті прочитали книжку і переконалися, що читання приносить не менше задоволення, ніж телевізор чи комп’ютер.

Хоча зрозуміло, що не тільки низький освітній рівень молоді хвилює Леоніда Олександровича, лікаря з 32-річним стажем. Наркоманія дедалі молодшає. У її болото можна потрапити і з підворіття, і з палацу. З палацу нині навіть більш ймовірно. Якщо в радянські часи наркоманами були переважно представники маргінальних верств суспільства і кримінального світу, то останнім часом – це «золота» молодь, для якої наркотики – частина богемної субкультури. Ззовні пристойні юнаки та дівчата з забезпечених родин насправді виростають зовсім не пристосованими до життя, духовними інвалідами. Батьки, які сформувалися за часів СРСР, вважають, що виконали свій обов’язок, якщо одягли-взули-нагодували дитину й подарували дорогі іграшки (мобілка, комп’ютер, машина і т.д.). Діти — вже продукт ринкових відносин, до того ж із гіпертрофованими запитами, і до батьків вони підходять із споживчими намірами, розглядаючи їх як джерело грошей, маніпулюють ними, як заманеться. Горе-дітки щиро переконані, що батьки зобов’язані жити лише для них.

— На початку 90-х років, — розмірковує Леонід Саута, — радянська наркологія, яка визнавала лише медикаментозні методи, зруйнувалася. Адже вона вміла лише ставити клеймо й викидати наркомана з суспільства. Медикаментозні методи самі по собі ще жодного наркомана не повернули в суспільство здоровою і повноцінною людиною. Найбільший успіх наркологів — домогтися зниження дози.

Фахівці в галузі терапії залежності розглядають наркоманію як наслідок емоційного дефіциту, проблем у сім’ї. Такі дисфункціональні сім’ї через низку причин не можуть виховати дітей із нормальними життєвими установками. Ефект дають тільки психотерапевтичні методи лікування. Вони існували на Заході. Та сліпо копіювати їх теж не можна було, — каже Леонід Олександрович. — Адже наркоманія в США та в Україні (або іншій країні) так само не схожі, як береги в Підмосков’ї та в приполярній тундрі.

У 1992 році Л. Саута розробив теоретичні принципи й одну з перших на території пострадянського простору комплексну програму лікування та реабілітації хворих наркоманією. Це була спроба вийти за межі вузькобіологічного погляду на проблему наркоманії та заснованого на ньому медикаментозного лікування. Найважливішим напрямом програми була психотерапевтична та соціопсихотерапевтична допомога залежним сім’ям (наркоман залежить від наркотиків, а сім’я – від наркомана, його потреб та примх). Такий підхід був якісно новим для СНД і дозволив одержувати тривалі ремісії високої якості.

Іншою важливою ланкою програми було використання в психіатричній клініці досвіду соціальних працівників — спеціально підготовлених колишніх пацієнтів. Усі — лікарі, медсестри, психологи, соціальні працівники — були однією командою, націленою на результат.

Цю програму було покладено в основу чотирирічного державного експерименту (наказ Мінздоров’я від 22.06.1993 р. №145 «Про проведення експерименту з реалізації комплексної програми лікування та реабілітації хворих на наркоманію»). Леонід Саута керував експериментальним відділенням Дніпропетровського обласного наркодиспансера, а згодом — експериментальним центром психіатрії залежностей. Результати експерименту були презентовані на багатьох українських і міжнародних конференціях, зокрема на двох всесвітніх психіатричних з’їздах — у Мадриді (1996 р.) і Гамбурзі (1999 р.), учасником яких був Леонід Саута.

Але незважаючи на чудові результати експерименту, схвалені Національною радою боротьби з наркотиками при Кабінеті міністрів України («визнати, розширити, поширити...»), через амбіції медичних чиновників роботу з перспективного напряму лікування наркоманії було практично повністю згорнуто. Леонідові Олександровичу у відділенні просто вже не було чого робити, він звільнився. Незабаром звільнилися й інші співробітники: не могли змиритися, що всі їхні багаторічні напрацювання, які далися важкою працею, нікому не потрібні. Насамперед державі, котра тільки декларує антинаркотичну політику.

Але до Леоніда Саути, як і раніше, зверталися батьки з проханням допомогти дітям. Так він опинився в Полтаві, де, на жаль, практикує приватно.

Перш ніж розповісти про сам метод немедикаментозного лікування, Леонід Олександрович вводить у курс проблеми. Наркологічні клініки переповнені, наркоманія в Україні набрала ознак епідемії. У чому причина? Хай як парадоксально, але в більшості випадків за це відповідає сім’я наркомана. Коли батьки з найкращих, здавалося б, намірів, задовольняючи непомірні запити своїх чад і вирішуючи за них усі проблеми, самі вирощують інфантильних, безвідповідальних, безжалісних і нахабних споживачів (споживають любов, знання, речі тощо) і просто фізично немічних (на поперечині не можуть підтягнутися) молодих людей, котрі не мають уявлення про обов’язки і в котрих тільки одна мета в житті — розважитися.

— Наркоманія — проблема комплексна, — каже Леонід Олександрович. — Не можна розглядати пацієнта поза соціальною системою, в яку він входить, у нашому випадку — поза сім’єю. І тому головною умовою успішної реабілітації є гармонізація сімейних стосунків. Цей процес завжди дуже складний і є найтяжчою роботою для всіх його учасників. Батьки за звичкою хочуть відкупитися: ми заплатимо будь-які гроші, а ви нам через місяць-півроку-рік поверніть нормального вилікуваного сина. Аби не витрачати часу і не напружуватися самим! Але без цього не буде результату, адже причина наркоманії — у сім’ї, і ліки від неї — теж у сім’ї.

Суть підходу Л.Саути саме й полягає в тому, що за результати одужання відповідальними поряд із лікарем і самим наркоманом є також його батьки.

Леонід Олександрович ставить неодмінну умову: візьме до реабілітаційного центру тільки тих, чиї батьки згодні брати участь у реабілітації! Саме перебування в центрі — це тільки один з етапів шляху до одужання. Раз-два на тиждень батьки (подружжя) повинні приїжджати до Полтави, де з ними проводять групові заняття і Леонід Саута, і сімейний психолог Карина. У процесі занять батьки шукають шляхи вирішення складних, найчастіше неусвідомлених сімейних проблем. Такі самі батьківські групи працюють у Дніпропетровську та Києві.

«Нам потрібен цей педагогічний лікнеп! — кажуть батьки. — Скількох помилок ми б уникнули, якби знали про це раніше! Ми ділимося досвідом, підтримуємо один одного, адже в нас спільне лихо. Разом починаємо замислюватися над тим, про що раніше не думали ніколи, ми вчимося шукати вихід зі складних ситуацій і віримо, що можемо допомогти своїм дітям. Якщо раніше картали себе, що не змогли потішити хлопчика дорогим подарунком, то тепер — від усвідомлення, що син став наркоманом через зайву нашу опіку й потурання. Але згодом почуття провини змінюється радістю і гордістю, що допомагаємо нашому синові вижити».

У міру відновлення стосунків із батьками хлопці дедалі більше часу проводять у колі сім’ї.

— Я нечасто вдягаю білий халат, пояснює Леонід Олександрович. — Крім ведення психотерапевтичних груп, я граю разом із хлопцями у футбол, шахи, розбираємо психологічні ситуації, обговорюємо книжки і фільми, ставимо спектаклі. Мій метод — інтеграція педагогіки і психотерапії.

Важкий шлях до одужання у «Виборі» батьки і діти проходять разом. Леонід Саута загострює увагу на індивідуальному підході до кожної сім’ї: в роботі з наркозалежними шаблон неприпустимий.

Двадцятирічна практика ресоціалізації наркозалежних людей дає йому підстави стверджувати, що однією з основних причин безуспішності лікування є вузькомедицинська модель мислення, закладена в основу лікування наркозалежних.

— У деяких випадках, коли йдеться про осіб із тривалим стажем уживання наркотиків і з вираженими соматичними та психічними відхиленнями, такий підхід буває виправданий і продуктивний, — каже Леонід Олександрович. — Але в переважній більшості випадків він значно обмежує терапевтичні можливості, оскільки практично цілком ігнорує питання мотивації пацієнта до зміни своєї поведінки, цілковито не враховує характеру взаємодії із середовищем і, що найважливіше, абсолютно знімає питання відповідальності за свою поведінку. Вважаю, що застосовувати медикаментозне лікування до молодих людей у більшості випадків не тільки безперспективно, а й часто аморально. Дива не відбувається на лікарняному ліжку. Це результати їхніх власних зусиль. Якщо бачити в тих молодих людях тільки хворих, вони і будуть хворими. А ми бачимо в них людину, яка має проблеми, що їх ми допомагаємо вирішувати.

Леонід Олександрович не вважає свій метод альтернативним. Він підходить для певного типу пацієнтів — тих, хто виріс у сім’ї. Але доктор Саута працював із різними хворими. «Із сотень моїх пацієнтів, — каже він, — тільки одному 52-річному чоловікові з великим наркостажем я порадив не кидати приймати наркотики у зв’язку з яскраво вираженою фізичною залежністю. Таких людей небагато, але вони є. І в систему допомоги їм мають обов’язково входити методи, адекватні їхньому стану, в тому числі й замісна терапія».

Леонід Саута згоден із думкою представників громадських організацій, висловленою в пресі, що метадонова програма, яку збирається впроваджувати Мінздоров’я України, — це не панацея від наркоманії, як, утім, і будь-який інший окремо взятий метод.

— Почувши про метадонову програму, — розповідає Л.Саута, — мені телефонують багато розумних людей, яких так чи інакше торкнулася наркоманія. Вони обурюються, чому від чиновників Мінздоров’я вони не чують серйозних доказів на користь програми, не бачать серйозних досліджень, аналізу ситуації, моніторингу і прогнозів її наслідків. Як в Україні буде організовано контроль за тим, що наркомани, які отримують метадон, не вживатимуть паралельно інших наркотиків? Чи візьме на себе держава утримання тих наркоманів, котрі ще не можуть працювати, але й не хочуть кинути вживати метадон, а батьки вже не взмозі їх забезпечувати? Які зобов’язання перед суспільством матимуть люди, котрі отримують метадон, — не можуть же в них бути тільки права? Хто контролюватиме дозу метадону, особливо в «немедичному оточенні»?

— На ці та багато інших запитань у мене немає відповіді, — каже Леонід Олександрович. — Я жодного разу не чув серйозного і професійного обговорення цих проблем. Емоційна дискусія «за» або «проти» будь-яких лікарських засобів, а тим паче наркотиків, нагадує питання «який хід у шахах кращий?», але його не існує поза ситуацією на дошці. Ухвалюючи рішення про застосування тих або інших методів лікування, лікарі, на мою думку, мають виходити з детального аналізу нинішньої ситуації, можливостей тих або інших способів впливу, старанно зважуючи можливі ускладнення й побічні ефекти. Вважаю, що медики зобов’язані попереджати суспільство про можливі труднощі, ускладнення і про те, як їх уникнути.

Л.Сауту дивує, що сьогодні в Україні відбувається по-іншому: «Громадськість, спираючись на доступні їй думки спеціалістів різних країн, попереджає українських лікарів про можливі негативні наслідки. Адже лікар мусить дотримуватися клятви Гіппократа: «Не зашкодь!». Звісно, неприпустимо залишати без медикаментозної допомоги важко хворих людей, але ще більшим злочином є роздача державою наркотиків молодим людям, навіть якщо вони цього хочуть з огляду на своєрідну життєву позицію (отримувати задоволення)».

Вихід із ситуації Л.Саута вбачає у створенні комплексної системи заходів, у якій замісна терапія — тільки один з багатьох. У свою чергу це неможливо без адекватного усвідомлення суспільством багатоаспектності проблеми наркоманії. Але це вже тема іншої публікації.