Крик душі у пустелі байдужості. Робота над помилками. Чому нею нехтують лікарі?

Повернутися до теми лікарських помилок мене змусило повідомлення про те, що в Київському районному суді м. Полтави відбулося перше судове засідання за позовом полтавця Олександра Кіблицького до 5-ої міської клінічної лікарні та обласної клінічної лікарні.

Майже рік тому в реанімації обласної лікарні в комі померла його 21-річна донька — Наталія Кіблицька. Перед тим цілий місяць вона перебувала в 5-ій міській лікарні, куди поступила на восьмому тижні вагітності з ознаками сильного токсикозу. Родичі померлої вважають причиною смерті халатність лікарів, неправильний дігноз. Лікуючий лікар-гінеколог 5-ї лікарні відмовив пацієнтці у проведенні ультразвукового обстеження, не призначив аналізу крові на торч-інфекції. Аналізи зробили вже в обласній лікарні, а результати отримали лише після смерті дівчини. Батько стверджує, що частина медичних документів підроблена, підроблені підписи померлої. Нині цей факт має підтвердити або спростувати експертиза.

У довідці за результатами службового розслідування, проведеного обласним управлінням охорони здоров’я, вказано на помилки в лікуванні пацієнтки. Вирішується питання про порушення кримінальної справи за фактом смерті Н.Кіблицької.

За багаторічну журналістську діяльність мені, на жаль, неодноразово доводилося писати про так звані лікарські помилки, ціна яким — непоправна шкода здоров’ю або й життя людини. Але не довелося зустрічатися з випадками, щоб лікарі вибачилися за свою недбалість, непрофесійність і халатність. Рідко проти «людей у білих халатах» (невже «халатність» — від слова «халат»?) порушують кримінальні справи, ще рідше лікарі сідають на лаву підсудних і зовсім у виняткових випадках вони несуть відповідальність згідно з законом. Переважну ж більшість помилок медиків, стверджує народна мудрість, ховає сира земля.

Кілька років тому помер колишній політичний оглядач «Полтавської думки» й автор «Полтавського вісника» Валентин Опришко. Протягом двох років (з 16.02.02 по 24.03.04 рр.) він лікувався в уролога обллікарні відновного лікування С. Весь цей період лікар ставив йому лише діагноз «хронічний простатит». Втім, за даними ультразвукового обстеження (УЗО), аденома визначалася спочатку як І ступеня, а з часом збільшилася до ІІІ ст. У березні 2004 р. після наполягання В.Опришка він нарешті отримав направлення до онкоуролога, який і встановив йому діагноз, а по суті — вирок: рак передміхурової залози.

Тобто два роки лікуючий лікар С. зволікав з направленням пацієнта, хворого на простатит, на консультацію до лікаря-онколога, не направив на аналіз крові на гормони (PSA) та пункцію пухлини на цитоаналіз.

Валентин Павлович Опришко помер улітку 2007 року в страшних муках. Останньою допомогою від медиків був морфій, який хоч трохи тамував біль.

Не відомо, чи розглядала атестаційна комісія облздоровуправління питання про перегляд кваліфікаційної категорії уролога С. Знаю, що він спішно продав квартиру в центрі Полтави й виїхав на постійне місце проживання до Києва, де продовжує працювати урологом…

Головний онколог області В.Лукашенко у розмові зі мною хоч і не вельми високо оцінив професійний рівень уролога С., все ж сказав, що вдові В.Опришка навряд чи вдасться через суд довести вину С. в онкозахворюванні чоловіка, яке призвело до летального кінця.

Що й казати про ставлення лікарів до простого смертного, якщо навіть до своїх, до коллег-медиків…

«Звертаюся до Вас, пані Людмило, зі своїм особистим горем, яке, на мою думку, має загальнолюдське значення. У лютому 2003 року раптово і безглуздо помер мій чоловік Володимир П’ятенко, котрий багато років, з дня її відкриття, був головлікарем 3-ї міської поліклініки Полтави. Смерть настала від анафілактичного шоку, який виник від введення знеболюючого. Я — лікар, син — теж. На наш погляд, лікарі кардіовідділення Полтавської обллікарні, де й трапилася трагедія, припусилися помилок при встановленні діагнозу та лікуванні.

Незважаючи на запис у картці В.П’ятенка про те, що у нього алергія на антибіотики, алергічні бронхоспазми (одного разу він ледь не помер від знеболюючої ін’єкції при лікувані зуба), йому призначали антибіотики. Наші з сином заперечення викликали у лікарів кардіовідділення лише роздратування. Лікарі заперечують алергію. Причиною смерті чоловіка вони вважають третій інфаркт міоркарда (після двох тижнів лікування у відділенні). Але що ж це за інфаркт, який три години нічим себе не виявляв, окрім короткочасної непритомності після приступу стенотичного кашлю (що бувало й раніше)? Чоловік помер після того, як йому поставили крапельницю в підключичну вену. Але нам так і не сказали, який препарат йому вводили, як і не повідомили, які реанімаційні заходи проводили. Випадково з’ясувалося, що вводили промедол — саме той препарат, який при полівалентній алергії чоловіка був йому протипоказаний і який і викликав анафілактичний шок…»

Листи Світлани Федорівни П’ятенко на кількох аркушах в облздоровуправління — не лише крик душі, це — крик волаючого в пустелі. «Але 13 фахових запитань, які я ставила до керівних медиків, — казала пані Світлана, — так і залишилися без відповіді, наче я спілкувалася зі сліпо-глухо-німими».

Коли через кілька місяців після втрати чоловіка пані Світлана прийшла до тями, вона не палала бажанням помсти й не пішла до суду з позовом на лікарів, а лише звернулася до облздоровуправління з проханням розібрати цей клінічний випадок на нараді медиків. Та цій благородній жінці відмовили навіть у тому, щоб покласти смерть дорогої їй людини на олтар медичної науки. Світлана П’ятенко відійшла в інший світ, так і не дочекавшись від колег тихого: «Пробачте!».

***

Чому так часто трапляються «лікарські помилки» і чому медики так затято нехтують «роботою над помилками»? Чому не виконують вимоги ст.6 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров’я»? Адже відповідно до них кожен громадянин України має право на охорону здоров’я, що передбачає, зокрема, кваліфіковану медико-санітарну допомогу; достовірну та своєчасну інформацію про стан свого здоров’я, відшкодування заподіяної здоров’ю шкоди.

Як пацієнту захистити свої права, коли у середовищі медиків панує корпоративна солідарність у гіршому її розумінні?

На це питання намагається дати відповідь Харківська правозахисна група, яка з січня ц.р. реалізує проект «Центр правової допомоги пацієнтам» 8(057) 700-62-81, підтриманий Міжнародним фондом «Відродження». Пацієнти, які вважають, що лікарі порушили їхні права, можуть звернутися за юридичною допомогою за вказаним телефоном.