ХІРУРГ ЛЕОНІД ХАРЬКОВ: «МЕТА ПОВИННА БУТИ ВИЩОЮ ВІД МОЖЛИВОСТЕЙ»

Природа, як і людина, може помилятися. Та якщо наші помилки часом помітні не відразу, то промахи творця-природи нерідко відкриваються разом із першим криком дитини. Раніше немовлят з уродженими дефектами обличчя — незрощенням верхньої губи й піднебіння — зазвичай залишали в стінах пологових будинків. З появою в нашій країні єдиного й унікального Центру лікування дітей з уродженими й надбаними захворюваннями щелепно-лицьової ділянки малята одержали можливість повернути повноцінну зовнішність і, що особливо важливо, залишитися в сім’ї.

Один із життєвих принципів беззмінного керівника центру, завідувача кафедрою хірургічної стоматології та щелепно-лицьової хірургії дитячого віку Національного медичного університету ім. О.Богомольця, професора, доктора медичних наук Леоніда ХАРЬКОВА — мета повинна бути вищою від можливостей. Поставивши перед собою мету — налагодити в Україні допомогу дітям з уродженими дефектами обличчя, він її досяг.

— Наш центр організовано 1986 року, — розповідає Леонід Вікторович. — Чому, зрозуміло: на жаль, дуже багато малят страждають на вроджені й надбані захворювання щелепно-лицьової ділянки. Вони потребують допомоги відразу кількох груп фахівців — неонатологів, педіатрів, анестезіологів, отоларингологів, логопедів, психологів. Тому лікарів усіх названих профілів ми й зібрали під одним дахом.

За сімнадцять років існування центру в нас проведено близько 9000 планових і 83000 швидкодопомогових операцій. Крім лікування й консультацій, ми займаємося організаційно-методичною роботою, адже наші кафедра й центр є опорними в Україні.

— Хто надає вам фінансову допомогу?

— Мінздоров’я нас не фінансує. Наша ситуація подібна до тієї, у якій раніше опинявся рядовий комуніст: він не мав ніяких привілеїв, тільки ніс додаткове навантаження. Але нарікати на брак грошей просто немає рації: по-перше, ремствування не розв’яже проблеми, по-друге, час змусив шукати нові форми виживання. І, по-третє, яка галузь сьогодні фінансується достатньою мірою? Можливість підтримувати відносну стабільність нашому центру дозволяє спонсорська підтримка Арта Кокса (США), подружжя Ам’є (Франція), участь у спільних дослідженнях із колегами зі Швеції й Англії. Але, на жаль, клінічна база, тобто відділення лікарні працює в режимі постійного грошового дефіциту: фінансів вистачає лише на харчування дітей і зарплату персоналу. І все-таки в стінах нашого центру працюють професіонали. Так я можу сказати про більшу частину своїх колег.

— Леоніде Вікторовичу, східні вчення, що грунтуються на законі карми, стверджують: за тяжкий гріх, скоєний предком, розплачуються сім поколінь. Чи можливо, що вроджені дефекти й деформації в дітей мають «кармічне коріння»? Чи цьому є цілком земне пояснення?

— Визначити зі стовідсотковою точністю, чому дитина народилася саме з таким дефектом, поки що, на жаль, неможливо. Крім тих випадків, коли в справу включається спадкоємність, а це 25—30 відсотків. Але особисто я дуже сумніваюся в пов’язаному зі злочином покаранні з Небес. Закладка верхньої губи завершується до восьмого тижня вагітності, твердого і м’якого піднебіння — до 11 — 12 тижнів. З більшою впевненістю можна сказати: на незрощення тканин впливають часті аборти в минулому, алкоголізм і паління майбутньої мами, хвороби жіночої статевої сфери, стреси, радіація, неповноцінне харчування, інфекційні хвороби, прийом ліків у першому триместрі вагітності й багато інших чинників. У ці ж терміни паралельно з розвитком щелепно-лицьової ділянки формуються серцево-судинна й інші системи. Тому часто незрощення тканин обличчя супроводжується захворюваннями інших органів.

— Що говорить стосовно виникнення таких дефектів сучасна наука?

— Останні дослідження людських ембріонів показали, що формування губи й піднебіння відбувається при взаємодії на генетичному рівні епітеліальних (поверхневих) і мезодермальних (більш глибоких) тканин із високою точністю в часі й локальною обмеженістю. Виявлено так звані «епітеліальні програмні» клітини, загибель яких зумовлює зрощення тканин. На формування піднебіння впливають гормони й нейротранслятори, і, можливо, дефекти виникають більшою мірою через дисбаланс цих систем. Сьогодні ми з медиками-генетиками розпочинаємо спільні дослідження цієї проблеми, від результатів яких дуже багато чекаємо.

— Серед уроджених дефектів обличчя та щелеп зустрічаються тільки незрощення верхньої губи й піднебіння?

— Ні. Це лише основна група захворювань, які потребують тривалого, багатоетапного й комплексного лікування. Діти народжуються з різними пухлинами, найчастіше судинними — гемангіомами, лімфангіомами (так звані полікістоми), із внутрішньощелепними й нащелепними фібромами й іншими хворобами.

— За статистикою, діти з такими дефектами частіше народжуються в родинах із невисоким рівнем статку. Чи можна припустити, що щелепно-лицьові патології — «візитна картка» країн, що розвиваються?

— Це буде хибним твердженням, адже в благополучних державах таких малят народжується значно більше (хоча не виключено, що в нас просто «кульгає» статистика). Якщо в Україні на 800—900 новонароджених з’являється одна дитина з уродженим дефектом, то в Польщі — одна на 500 малят, а в процвітаючих Скандинавських країнах і Японії — 1 на 300—400! Це серйозна європейська та світова проблема. Утім, за зовнішньою скромністю українських цифр приховується величезна армія таких пацієнтів. Адже за рік через різні протипоказання вдається прооперувати далеко не всіх. Через рік — чергове поповнення. У результаті, за десять років нагромаджуються тисячі людей, що потребують комплексної допомоги.

— Чому раніше віталися «пізні» операції, зроблені в 14—15-літньому віці?

— Старі хірургічні методики, при застосуванні до маленьких дітей, часто викликали деформації щелеп, що ростуть. Тож ортодонти рекомендували проводити операцію в підлітковому віці, що виключає неправильний розвиток щелеп. До цього дитина користувалася спеціальним протезом — обтуратором, який дозволяє домогтися досить стерпної мови. Але до чотирнадцяти років підліток настільки звикав до почуття власної ущербності, що довгождана операція анітрішки не підвищувала його самооцінку. Та й навчитися правильно говорити йому було набагато складніше, ніж маленькому, прооперованому в перші роки життя. Є в пізнього хірургічного втручання ще один недолік. Згодом здоров’я непрооперованих дітей погіршується через вантаж супутніх захворювань. І до 14—15 років з’являється безліч протипоказань до операції.

— У чому полягає новизна методик, запропонованих вами в 80-х роках?

— Ми виходили з положення, що всі вроджені дефекти в дитини треба ліквідувати якнайраніше. Спілкування маленької людини з іншими дітьми й дорослими починається з 2,5—3 років, і саме до цього віку вона не повинна відчувати свою ущербність. Лабораторні, біохімічні, імунологічні, фізіологічні й інші дослідження довели оптимальну готовність організму одно-дворічного малюка до операції. Нові методики значно зменшили травматичність хірургічної маніпуляції, скоротили її в часі й, найголовніше, поліпшили функціональні й анатомічні результати. Крім того, комплексна ортодонтична, логопедична, психосоціальна допомога, надана в ранньому віці, більш результативна.

— Ви впевнені, що нові підходи до пластики піднебіння справді вдалі?

— Участь у міжнародних конгресах, з’їздах, постійне спілкування з фахівцями з інших країн, а також понад 4000 операцій, проведених за сучасною методикою, зміцнили віру в правильність нашої позиції. На розробку нових підходів і їх удосконалення пішло три десятиліття. Важливо було переконатися, що ми не помилилися, оцінити результати, знайти промахи й усунути їх. Хірургу потрібно жити довго, щоб побачити два покоління оперованих дітей. Ступені, звання, посади в медицині потрібні для того, щоб мати змогу говорити правду й ні від кого не залежати. Я можу зізнаватися собі й іншим, де був не правий і що можна поліпшити. Але якщо цей принцип у лікаря відсутній, тоді виникає проблема, і передусім у його пацієнтів.

— Яка доля ваших потенційних пацієнтів?

— Дуже багато залежить від батьків і середовища, в яке вони потраплять. Багато з них чудово влаштовуються в житті, стають хорошими людьми, фахівцями, друзями, батьками. Але, на жаль, більшість дітей з уродженими пороками з’являються в сім’ях, де їхньому розвитку приділяється дуже мало уваги. А позаяк сьогодні між успіхом у житті й комунікабельністю пряма залежність, люди, позбавлені можливості повноцінно спілкуватися, найчастіше опиняються на задвірках суспільства. Щоб доля таких дітей була менш драматичною, дуже важливо більше інформувати про роботу таких центрів (крім нашого, у цьому напрямі працюють ще п’ять міжобласних). Батьки повинні знати, куди треба звертатися й де лікуватися. Потрібен чітко налагоджений зв’язок із пологовими будинками й неодмінне інформування про кожен випадок народження такої дитини. Необхідно підняти рівень знань лікарів й акушерок пологових будинків — не можна орієнтувати матерів таких малят на відмову від них.

— Леоніде Вікторовичу, чи можна якось попередити розвиток дефекту або відстежити його на етапі формування?

— Надзвичайно важливі питання не так лікування й реабілітації таких пацієнтів, як своєчасної діагностики пороків на ранніх термінах вагітності, клінічної генетики і, ясна річ, профілактики вроджених дефектів і деформацій. Адже лікуванням у всьому світі змушені займатися через «прогалини» в профілактиці та своєчасній діагностиці дефекту. Європейські організації створили товариство вчених і клініцистів «Eurocleft», яке розробило принципові стандарти лікування таких дітей. До речі, Україна — єдина країна колишнього СРСР, що бере участь у роботі цієї організації. Сьогодні ми співпрацюємо в рамках нової програми «Eurocran», мета якої — більш глибоке вивчення причин народження дітей з уродженими черепно-щелепно-лицьовими захворюваннями. Найімовірніше, у майбутньому відбудеться прорив у генетиці, вчені навчаться знаходити порочний ген і впливати на нього. Але сьогодні це навряд чи можливо як теоретично, так і практично.

— Що залежить від батьків?

— Сімейній парі неодмінно потрібно готуватися до народження дитини. На жаль, у хворих батьків з’являються хворі діти. Проте генетичне консультування батьківських «груп ризику» (сімей, де в родичів спостерігалися подібні деформації) повинно стати обов’язковою процедурою.