Евтаназія по-іспанському

У світі налічується дуже багато паліативних пацієнтів. Паліативні — це такі, хто не має надії на одужання і чия тривалість життя обмежена. Скільки їх щодня кажуть або тільки й думають, що не хочуть так жити, — невідомо. Як і невідомо, скільки померло від суїциду через біль та безвихідь. Для когось це вихід, а для когось вихід — евтаназія. Це вже давно зрозуміла більшість людей у європейських країнах, які виходили на мітинги зі словами «Померти — це право», вимагаючи узаконити евтаназію як єдиний добровільний спосіб покласти край стражданням. Чи не найбільше таких мітингів відбувалося в Іспанії.

Саме тому 18 березня 2021 року Іспанія приєдналася до Нідерландів, Бельгії, Люксембургу та Канади у статусі однієї з перших країн світу, котрі врегулювали право на евтаназію фактично її легалізувавши. Конгрес депутатів 202 голосами за, при 141 — проти та двох, що утрималися, затвердив закон про евтаназію. Цей закон просувала Іспанська соціалістична робітнича партія (PSOE), і він уже набув чинності.

Тепер, аби реалізувати законне право на евтаназію, хворий має «страждати на тяжку чи невиліковну хворобу» або «перебувати в серйозному хронічному та недієздатному стані». Ця норма регулює активну евтаназію як «безпосереднє введення речовини пацієнтові компетентним медичним працівником» і пасивну евтаназію — «рецепт або надання медпрацівником пацієнтові речовини, щоб він самостійно ввів її для спричинення власної смерті». Крім того, в законі прописано вимоги, яким повинен відповідати хворий. Головні з них: повнолітній, свідомий, ніхто не може прийняти рішення за хворого. Згода фіксується в медичній карті.

Ініціювала ухвалення закону про евтаназію колишня міністерка охорони здоров’я від Іспанської соціалістичної робітничої партії Марія Луїза Карседо. Вона стверджує, що це право є «протекціоністським» і що тільки з урегулюванням евтаназії можна забезпечити повне здійснення прав людини.

Карседо також підкреслила визначну роль таких пацієнтів як Марія Хосе Карраско, Марібель Теяетксе і Луїс де Маркос, які заявляли про своє бажання врегулювати евтаназію. Вони стверджували, що «в цій країні захворіти на невиліковну дегенеративну хворобу вважається злочином. Тягар, який на тебе накладають, є жорстоким, болючим і непередбачуваним кінцем усієї недоторканності й честі».

Голова асоціації «Право на гідну смерть» (Derecho a Morir Dignamente) Хав’єр Веласко заявив, що цей закон «позбавить страждань багатьох людей. Навіть якщо запитів на евтаназію буде мало, це стане перевагою для всього суспільства».

Однак не обійшлося і без опонентів. Народна партія (РР), Наварський народний союз (UPN) та правоцентристська партія Vox стверджують: якби було запроваджено належну паліативну допомогу, потреби в евтаназії не виникло б. Для представника Народної партії Хосе Ігнасіо Ечаніса «евтаназії просять через залежність та слабкість», і коли залежність та слабкість зникають, «з ними зникає і бажання померти».

Ечаніс також запевнив, що цей закон суспільство не підтримує. Однак усі опитування, у тому числі медиків та хворих, свідчать про протилежне. Останнє з них продемонструвало, що 87% іспанців виступають за право на евтаназію. Про це нагадала Сара Хіменес із партії «Громадяни». Кароліна Телечеа з Європейської ради ресусцитації виокремила таку думку: «Я є господаркою свого життя, а також своєї смерті». Втім, партія Vox оголосила, що звертатиметься з цього питання до Конституційного суду, а якщо прийде до влади, то право на евтаназію буде анульоване.

Своєю чергою, деякі ЗМІ та експерти, які виступають за право на евтаназію, використовують тією чи іншою мірою такі судження:

1. відправна точка: частина суспільства вважає, що життя священне і непорушне, інша частина — що кожна людина суверенна сама для себе, а відтак має право самостійно розпоряджатися своїм життям;
2. основна думка: в іспанській плюралістичній демократії законодавством заборонено притягувати людину до групи «за» чи «проти»;
3. висновок: у кожному разі, легалізація евтаназії — єдине рішення, яке гарантує свободу людини. Тим більше що її легалізація не накладає обов’язку на жодну особу до неї вдаватися.

Противники ж евтаназії стверджують, що життя людини — невід’ємне і непорушне.

Однак легалізація не робить евтаназію примусовою. Природно, що ця норма розділила суспільство на два табори, проте бажання 87% іспанців самостійно вирішувати свою долю зіграло ключову роль у прийнятті закону про евтаназію.

До того ж переважна більшість іспанців пов’язує потребу евтаназії з поширенням випадків суїциду в Іспанії, що справді демонструє необхідність у врегулюванні цього права. Впродовж перших місяців 2020-го суїцид був причиною номер один летальних випадків у Іспанії: з січня по березень так звели порахунки із життям 1,343 особи. Дані щодо 2021 року поки що підраховуються, однак вчені з дослідних центрів Іспанії запевняють, що цифри тільки зростають.

Цікаво, що ще в античні часи ставлення до самогубства було суперечливе. Наприклад, у суспільстві це вважалося неприпустимим явищем (самогубців могли не ховати), тоді як у філософських творах у разі тяжкої хвороби самогубство не просто допускалося, а й рекомендувалося. Смертна кара не сприймалася ні в суспільстві, ні у філософії як серйозна проблема.

Пліній Молодший — давньоримський політичний діяч, письменник і адвокат, ще у 80-х роках до н.е. давав самогубству логічне пояснення. У своєму 12-му Листі він пояснив, чому добровільно пішов із життя Кореллій Руф — консул і римський сенатор, наставник та близький друг Плінія, який тяжко хворів на подагру. На думку письменника, самогубство є «найсумнішим видом смерті», однак він розуміє, що Кореллія спонукало до цього найголовніше — «тверде судження».

Проводячи паралель із легалізацією евтаназії в Іспанії: одним із обов’язків пацієнта, котрий робить запит, є самостійне та свідоме рішення. Також Пліній додає, що в Кореллія було багато причин жити далі, але, якщо враховувати складну недугу, то гору беруть аргументи на користь смерті.

Уже наш сучасник, іспанець Рамон Сампедро у своєму останньому відеозверненні сказав, що «життя — це право, а не обов’язок». У віці 25 років хлопець необачно стрибнув зі скелі в море, через що назавжди залишився знерухомленим нижче шиї. Далі упродовж 30 років він домагався права на евтаназію, до моменту, поки не скоїв самогубство. Про цей випадок у 2004 р. навіть зняли фільм «Море всередині», який зчинив ще більшу хвилю дебатів навколо питання евтаназії.

Відповідно до рішення про евтаназію, стаття 106 Кримінального кодексу Іспанії, яка визначає кримінальним порушенням «убивство з метою помилування», трактується в тому сенсі, що «не вважається злочином вбивство з метою помилування, коли це було вчинено лікарем, за вільною та поінформованою згодою людини, попередньо чи надалі продіагностованої, і завжди, коли пацієнт перебуває у складному фізичному чи психічному стані, спричиненому серйозною й невиліковною хворобою або тілесними пошкодженнями».

Також Конституційний суд Іспанії пояснив, що Конституція «не віддає переваги жодному стандартові життя і, навпаки, справді серйозно сприймає відданість самостійності та вільному розвиткові особи, що передбачає самостійний вибір гідного способу померти».

Неможливо не торкнутися теми релігії, яка також входить у колізію з правом на евтаназію. Релігійні переконання сьогодні не повністю сприймають евтаназію. Однак, наприклад, для теолога, професора, єзуїтського іспанського письменника Хуана Масія самостійне рішення людини про смерть у жодному разі не суперечить релігійній вірі, оскільки Бог зробив людину відповідальною за своє життя. В іспанському суспільстві, як уже зазначалося, 87% громадян, понад 50% яких — католики, виступили на користь права на евтаназію. Офіційна церква Іспанії цей закон засудила, назвавши його «антижиттєвим».

При цьому наразі немає свідчень про емоції тих лікарів, котрі фактично вчиняють смерть, реалізовуючи право на евтаназію: знайти охочих узяти на себе цей тягар дуже важко, а отримати коментар post mortem — неможливо. Мабуть, тому, що в медицині завжди є місце для дива і чудесного зцілення. Але точно не для воскресіння.