ЧОМУ НЕ ЙДЕ РЕФОРМА В СИСТЕМІ ПСИХІАТРИЧНОЇ ДОПОМОГИ

Семен Глузман закінчив Київський медичний інститут 1969 року. У травні 1972-го був заарештований КДБ за «антирадянську агітацію та пропаганду». Справжньою причиною арешту стала «Заочна експертиза в справі генерала П.Григоренка». Отримав сім років і три роки заслання. Під час перебування в таборі продовжував наукову та публіцистичну діяльність. Зокрема у співавторстві з В.Буковським написав «Посібник з психіатрії для інакодумців». Сферою наукових інтересів С.Глузмана тоді була психологія виживання в екстремальних умовах.

1991 року організував громадську організацію Асоціація психіатрів України, виконавчим секретарем якої є й зараз. Крім того, очолює Українсько-американське бюро захисту прав людини.

С.Глузман — почесний член Американської психіатричної асоціації, Королівського коледжу психіатрів Великобританії, Канадської психіатричної асоціації, Німецького товариства психіатрів і невропатологів. 1977 року його ім’ям назвали лікарню в Сан-Дені (Франція).

Усім нам — на прийом до психіатра?

— Семене Фішелевичу, останнім часом часто обговорюється питання: мовляв, переживаючи затяжну кризу, наш народ «психічно здав».... А як би ви визначили нинішній стан психічного здоров’я населення України?

— Спробую відповісти якомога коректніше. Кількість психіатричних захворювань, про які зазвичай говорить обиватель, тобто станів галюцинацій, марення, серйозної депресії, слабоумства, не залежить ні від етнічних особливостей, ні від географічних, ні від кліматичних умов, ні від політичного режиму. Існує певна стабільність, очевидно, детермінована якимись біологічними механізмами, котрі сучасна наука ще не до кінця пізнала, а про деякі взагалі не має поняття. Ці механізми і визначають частоту проявів того чи того захворювання в популяції: у середньому, скажімо, три особи на тисячу. Але принципово — не в десять разів більше. Це не моя думка, а досвід відомих соціологів, психологів і психіатрів світу. До речі, дослідження американських соціологів, проведені в середині ХХ століття, засвідчили: кількість захворювань, діагностованих як шизофренія, і в Європі, і в племені, що живе в тропічній Африці, і серед ескімосів — однакова.

— Та все ж різка зміна умов життя, затягування економічної кризи не можуть не позначатися на психіці населення.

— Говорячи про зміни в психологічному «кліматі» життя українців після розпаду СРСР, треба мати на увазі, що з’явилися нові можливості й одночасно посилився ризик. Природно, люди якось реагують на принципово нові обставини життя — навіть, можливо, йдучи в якусь психічну патологію. Але це не шизофренія, не ендогенна депресія, не слабоумство. Швидше за все, йдеться про неврози, так звані легкі відхилення. Багатьом із нас докучає безсоння, а це теж прояв невротичного стану. Тобто люди реагують на різку зміну умов життя проявами дезадаптації.

— Але саме це нібито масове почастішання проявів дезадаптації багато фахівців схильні вважати ледь не катастрофою.

— Згоден, декому вигідно підкреслити, що, мовляв, із приходом демократії народ підірвав своє психічне здоров’я. Звісно, соціальні зміни ведуть за собою певну психічну дезадаптацію. Це особливо стосується тих, хто все свідоме життя прожив в умовах сірої, болотної радянської стабільності. Як сказав один мій знайомий: раніше ми всі стояли на ескалаторі, що повільно піднімався. Тепер же кожному треба самому рухатися східцями: і сильному, і слабкому. Така реальність.

Чи завжди стрес загрожує психічною дезадаптацією?

— Отже, так чи так зараз ми всі схильні до дезадаптації?

— В історії психіатрії за-фіксовано безліч не зовсім зрозумілих випадків, пов’язаних з екстремальними ситуаціями. Наприклад, під час різкого, тотального стресу для популяції — землетрусу, бомбардування під час війни — багато психічних і соматичних хворих почуваються набагато краще, ніж за звичайних обставин. Вони ніби більш адаптовані до граничних ситуацій, ніж до звичайного життя. Скажімо, під час Другої світової війни практично зникли запалення апендикса, багато виразкових хворих відреагували припиненням кровотеч. Відомі випадки, коли пацієнти психлікарень виявляли адекватну реакцію на екстремальні умови.

— Але ж екстремальні умови — це одне, а щоденні переживання з приводу елементарного виживання для багатьох перетворилися на хронічно невротизовану ситуацію.

— Так, за нинішніх умов багато хто не може себе знайти. Але це в жодному разі не означає, що люди хворіють на серйозні психічні хвороби. Просто дехто знаходить у собі сили і пристосовується до нової ситуації, хтось чекає, коли все повернеться на круги своя — у вчорашній день, у життя, до якого вони були привчені за роки радянського режиму. А треті реагують ламкою психічною — і не можуть ні діяти, ні терпіти, ні змінити себе. Інколи це закінчується переходом у хворобливий стан під назвою невроз.

— Багато газет пишуть про те, що в останні роки зростає кількість самогубств.

— Я не фахівець у цій сфері. Не можу сказати точно, відбувається зростання суїцидальної активності чи ні. Просто сьогодні інформація стала більш відкритою. Адже й раніше у нашій країні існували такі явища, як алкоголізм, наркоманія, самогубства. Останні супроводжують історію людства на всьому шляху його існування, але ніхто не знає істинної причини цього явища. Відомий факт: кити викидаються з моря на берег. Чому, що їх штовхає на це?

Існує категорія людей, котра не може знайти себе в житті і самогубством реагує на якісь внутрішні чи зовнішні обставини. Але ми не маємо права говорити, що це люди з пси-хіатричною патологією. Взагалі проблема суїциду — насамперед проблема соціальна, а не медична, не психіатрична. У багатьох випадках перерваного суїциду далеко не всім, хто замахувався на самогубство, можна поставити психіатричний діагноз. На жаль, цією проблемою ніхто всерйоз у нашій країні не займається. А давно на часі створити міждисциплінарну групу, до якої увійшли б різні фахівці.

Нещодавно я був на неформальній дискусії з відомим естонським психіатром. Він повідомив: у нинішній Естонії, уже давно за духом не радянській, яка, до того ж, не перебуває в такій затяжній економічній кризі, зафіксовано значне зростання суїцидальної активності. На запитання, чому це відбувається, колега лише розвів руками. Вивчати проблему, звісно, необхідно, але водночас усвідомлюю, що до кінця прояснити її неможливо. Тому до інформації щодо зростання суїцидів в Україні нині, на мій погляд, слід ставитися вкрай обережно. Адже замість суворо закритої в радянський час інформації сьогодні маємо безвідповідальне поширення некомпетентно зібраних, недостовірних даних.

Проблеми психіки
і сорокарічний шлях пустелею

— Простій людині важко не піддатися «залякуванню», вона розмірковує: раніше в нас не було наркоманії, СНІДу, а нині — розгул усіляких бід і хвороб...

— У Радянському Союзі і наркоманія була, і алкоголізм процвітав, і багато чого іншого. Просто достовірної інформації не існувало, а якщо хтось про щось і знав, то не мав права поширювати дані. Ми переживаємо досвід проходження пустелі — схожої на ту, якою біблійний Мойсей водив євреїв. Раби не хочуть ризикувати, вони прагнуть жити як раніше, у теплі смердючої стайні, вдовольняючись сочевичною юшкою.

Проблема свободи і відповідальності в найширшому розумінні слова залишається для нас актуальною. Так, жити стало важче в багатьох планах. З’явився елемент ризику. Раніше треба було тільки пристосуватися до «лінії партії» і можна було більш-менш незле існувати. Сьогодні зовсім інша ситуація. Суспільство поки що не стабілізоване, соціальний захист мінімальний. Ми тільки вчимося жити в умовах незалежності.

— Чесно кажучи, вчимося без ентузіазму, дуже мляво. Це дає деяким політиканам підстави усьому народу ставити «діагноз»: олігофренія.

— В основній своїй масі наше населення переживає розчарування. Занадто сильною була ейфорія. Але ж незалежність ми не завоювали. Ми дивом отримали її. Гадаю, маю моральне право сказати так як колишній дисидент, котрий відсидів «свої» десять років. Так, народ утомився. Процвітає корупція, тіньова економіка. Є один спосіб боротьби — прозорість владних рішень. Наведу приклад, близький мені. Коли Міністерство охорони здоров’я України сьогодні не випускає спеціального вісника зі своїми матеріалами, рішеннями, тобто не ділиться з населенням інформацією, при цьому не будучи закритим відомством, як СБУ чи Міністерство оборони, — то про яку довіру до цієї державної структури може йти мова? Те ж саме — у безлічі аналогічних випадків. Ось ще «медичний» приклад. Управління з відбування покарань засекречує дані про захворюваність на туберкульоз у місцях позбавлення волі. Але ж ця інформація стосується кожного громадянина України! Оскільки завтра людина, вийшовши на волю, заражатиме паличкою Коха нас, наших дітей і онуків. Як узагалі можна засекречувати таку інформацію? Ми ніяк не звикнемо до відкритості й прозорості в суспільстві, у державі. Звідси — недовіра народу до влади, звідси — деморалізація і психічна втома населення.

А віз і нині там...

— Так чи так — реальність змінилася. А чи змінився рівень психіатричної допомоги населенню? Чи існують позитивні зрушення в цій галузі?

— Порівняно з радянськими часами, можна вказати на певне просування. Але воно ніби не стосується основної маси населення. Головне — у психіатричних лікарнях більше немає політичних в’язнів, психіатрична допомога стала трохи гуманнішою. Важливо й те, що наші фахівці сьогодні мають хоч якийсь доступ до досвіду закордонних колег. Адже за радянських часів психіатри були ізольовані подвійно: через «залізну завісу» зовсім не було можливості читати спеціальні закордонні видання. Вони не могли орієнтуватися, як розвивається психіатрична служба у світі.

Об’єднавшись в Асоціацію психіатрів України, ми вирішили допомогти самим собі. Сьогодні маємо чудову бібліотеку, почали перекладати й видавати необхідну літературу. Ми дали можливість не лише лікарям, а й медичним сестрам, психологам зрозуміти, осмислити, що таке сучасна психіатрія. Адже за кордоном, не маючи змоги вилікувати, наприклад, ту ж таки шизофренію, навчилися допомагати хворим у міру можливості адаптуватися до соціуму. У нас завжди основою був лише біологічний компонент: хворобу, отже, треба лікувати медикаментами. Але багато психічних захворювань невиліковні.

Проблема в тому, що в нас існує один підхід до гострих психіатричних хворих: госпіталізація, лікування під наглядом. За радянської влади було дев’яносто лікувальних закладів такого типу, практично стільки ж і залишилося. Це свідчить про те, що реформа психіатричної служби давним-давно назріла. Нинішня ситуація «б’є» і по хворих, і по платниках податків. Утримання таких хворих у стаціонарі, іноді багато років, — дуже дороге. Подібного «задоволення» навіть у США давно собі не дозволяють. За кордоном ще в 50-ті роки реформували систему психіатричних лікарень. У всіх цивілізованих країнах поступово вийшли на модель амбулаторної психіатрії. Звісно, це не означає, що не існує лікарень для психічно хворих з тяжкими формами. Але максимум перебування такого хворого на «ліжко-місці» — 40 днів. У нас же бувають випадки довічного
«ув’язнення» у лікарні. А коли людина надовго ізольована від зовнішнього світу, вона виявляється геть дезадаптованою. Вона стає повторним інвалідом, як зек. Потрібно будувати відповідні соціальні притулки для психохроніків — зі спеціальними службами, що коштує набагато дешевше платникам податків. Та й амбулаторні і напівамбулаторні форми лікування розумніші, гуманніші. Вже багато навіть постсоціалістичних країн пішли таким шляхом — наприклад, Польща.

— Хіба Міністерство охорони здоров’я не в курсі проблеми? Що воно думає про реформу?

— Нічого не думає. Воно не думає навіть про необхідність розвивати інститут соціальних працівників. А такі фахівці необхідні, зокрема для адаптації психічних хворих у соціумі. Деякі навчальні заклади готують таких працівників, скажімо Києво-Могилянська академія. Але для системи охорони здоров’я України такий фахівець не існує. На Заході готують спеціальних медичних сестер і психологів психіатричної служби, а в нас про них і гадки немає.

Наша асоціація не раз порушувала перед міністерством питання про давно назрілу реформу в системі психіатричної допомоги. Але нас не чують. Не чує, зокрема, головний психіатр України, до речі, уролог-сексопатолог за фахом, який жодного дня не працював у дуже специфічній пси-хіатричній службі. Знову й знову наступаємо на ті самі граблі: кадрова політика, спе-ціаліст-професіонал на своєму місці, системний підхід до накопичених проблем. Інакше реформи буксуватимуть у всіх галузях, суспільство не зможе рухатися в потрібному напрямі — до життя, достойного людини.