«Чисті» методи боротьби за чистоту

У певних місцях і в окремі моменти часу Чорне море відповідає своїй назві. Хоча пляму завдовжки чотири і завширшки два-три кілометри, виявлену цього літа поблизу берегів Одеси, і не можна порівняти з плямою у Мексиканській затоці, проте екологів вона стривожила не на жарт. «Інспектори провели обстеження в районі від мису Великий Фонтан до пляжу Дельфін. Виявлено забруднення Чорного моря речовиною невідомого походження, яка має вигляд суцільного шару і міститься на поверхні води», — повідомляє Мінприроди. Підозра природно впала на судна, які перебувають на рейді в Одесі та Іллічівську, але витікання нафтопродуктів у них не зафіксовано. Ситуацію прояснили експерти з Інституту біології південних морів НАН України: пляма є результатом цвітіння водоростей.

На цьому, напевно, можна було б зітхнути з полегшенням: мовляв, ніякої техногенної катастрофи, слава Богу, не сталося, — просто природне явище. Це так, але не зовсім: у тому, що море почорніло, не в останню чергу винен кожен із нас, хто день у день використовує білі пральні порошки.

Проблема — на поверхні

«Ви ще не в білому? Тоді ми йдемо до вас!»... Народ швидко відреагував на нав’язливу рекламу — мовляв, чудовий слоган для бюро ритуальних послуг... Виявляється, жартівники не дуже помиляються: у номінації «біла смерть» пральні порошки — очевидні фаворити, це вам не сіль і цукор. Причому марка мийного засобу не має жодного значення: і «Тайд», який покорив світ, і ностальгійний «Лотос» таять у собі цілком порівнянну небезпеку. Принаймні тут і тепер. У цивілізованому світі ситуація інша. Можливо, невдовзі вона зміниться і в Україні.

Типовий пральний порошок містить 15—20% поверхнево-активних речовин (ПАР) — саме вони відповідають за видалення забруднень із тканини. Решту вмісту пачки становлять фосфатні добавки: їх завдання — посилювати дію ПАР, а заодно усувати жорсткість води. Крім того, до рецептур більшості марок вводяться різноманітні «навороти»: відбілювачі, ферменти, барвники та ароматизатори, з допомогою яких кожен виробник намагається виграти боротьбу за покупця. Що з переліченого шкідливе? Виявляється, практично все, причому барвники й ароматизатори, яких ми намагаємося уникати у продуктах харчування, у даному разі найбільш безпечні компоненти.

Механізм дії ПАР інтуїтивно зрозумілий уже з їхньої назви: ці сполуки «влаштовуються» на межах розділу фаз (води і тканини або води і повітря) й зменшують поверхневий натяг. Зазвичай у молекулі ПАР сусідять ділянки з протилежними властивостями: одна — гідрофільна — з полярною кисневмісною групою забезпечує контакт із водою, а інша — гідрофобна — з неполярним вуглеводним «хвостом», тяжіє до жирів. Так влаштовані і «натуральні» ПАР — мила, які становлять собою солі жирних кислот, і синтетичні мийні засоби.

Описані хімічні особливості визначають корисні — «що чистять та миють» — споживчі властивості ПАР, але вони ж є причиною негативного впливу цих сполук на організм людини і довкілля. За структурою молекули ПАР схожі на молекули ліпідів, які входять до складу клітинних мембран, і це дозволяє їм нагромаджуватися на поверхні клітин — аж до біохімічно відчутних концентрацій, коли такий «наліт» заважає нормальній роботі ферментів. Деякі ПАР, особливо аніонні, «осідають» у внутрішніх органах: у печінці — 0,6%, у мозку — 1,6% від кількості, яка потрапила на незахищену шкіру. Так-так, багатьом це видається дивним, але спецзасоби під час роботи з пральним порошком — зовсім не параноя: навіть якщо ви не боїтеся проникнення «страшної хімії» всередину, слід подбати про руки, — їм після контакту з ПАР на відновлення природної вологості і жирності знадобиться як мінімум чотири години.

Не кожне добриво — добро

Серйозні «претензії» до ПАР із боку гігієністів стали причиною впровадження у багатьох країнах жорстких обмежень на їх вміст у побутовій хімії. Західноєвропейські марки пральних порошків, наприклад, містять лише 2—7% аніонних ПАР. Закономірним наслідком таких суворих норм стало широке застосування добавок — підсилювачів мийних властивостей. Очевидним «лідером» у цій групі є фосфати, з яких на пострадянському просторі найпопулярніший у виробників так званий ТПФ — триполіфосфат натрію. Сама собою ця речовина для людини не токсична — так принаймні запевняє розділ «Вимоги безпеки» відповідного ГОСТу. (Правда, ця «нетоксичність» не дуже переконлива: в тому ж таки документі зазначається, що «вдихання пилу може викликати подразнення слизових оболонок та дихальних шляхів» і що для роботи потрібні «спецодяг, фільтруючий респіратор, захисні окуляри».) А ось для довкілля ТПФ однозначно небезпечний. Завдяки своїм хімічним особливостям він легко проходить через традиційні системи очищення. Якщо додати до цього вкрай погану ситуацію з очищення стоків у цілому по Україні (за даними Держкомстату, в 2009 році з 7,7 млрд. куб. м відведеної води 1,8 млрд. куб. м потрапили у водойми забрудненими, 1,5 млрд. куб. м — недостатньо очищеними, а решта 0,3 млрд. куб. м — неочищеними взагалі!), отримаємо сумні реалії: у водойми в незмінному вигляді потрапляє близько 60% фосфатів, які містяться в мийних засобах.

У водоймах ТПФ разом зі своїми «побратимами» діють як добрива — та лише «врожай» синьо-зелених водоростей мало кого тішить. І річ навіть не в малоестетичному видовищі, яке собою являє водойма, що цвіте й погано пахне, а в тому, що водорості, розкладаючись, виділяють метан, аміак і сірководень: це робить водойму малопридатною для інших мешканців, а воду — для пиття. У сприятливих для водоростей умовах — при високій температурі води і хорошому освітленні — кожен грам ТПФ провокує утворення 5—10 кілограмів водоростей, тож нам слід дякувати долі за недостатні прогрівання і прозорість більшості українських водойм. Але навіть у далеких від «ідеалу» річках та озерах процес відбувається, хоча й не так інтенсивно. Це можна чітко спостерігати в Чорному морі, куди врешті-решт «стікаються» фосфати з усієї країни: з 1965 року вміст мікроскопічних водоростей у кубометрі чорноморської води зріс із 50 грамів до одного кілограма!

Молекули з функцією пральної машини

Більшість розвинених країн знайшли фосфатам безпечніші альтернативи. Найпопулярніша заміна ТПФ — біологічно та екологічно інертні мінерали цеоліти. З хімічного погляду, вони належать до алюмосилікатів, тобто є родичами польових шпатів. Ось тільки, порівняно з іншими представниками групи, цеоліти мають високі іонообмінні властивості — здатні вибірково поглинати й віддавати різноманітні речовини.

Цеоліти — це зовсім не «останнє слово» у технології виробництва мийних засобів: їх промислове застосування розпочалося 30 років тому. Особливості кристалічної решітки цеолітів роблять прання порошками на їхній основі незвичним. По-перше, 90% забруднень зникає... після замочування одягу в холодній воді. Маркетологи, які просувають безфосфатну хімію, називають цю здатність видаляти плями без механічного тертя «молекулярним пранням». По-друге, цеоліти не викликають «налипання» ПАР на тканину, внаслідок чого ту легко полоскати, — тоді як під час прання стандартними фосфатними порошками ПАР повністю не вимиваються навіть після десяти полоскань у гарячій воді і залишаються на деяких тканинах, наприклад, на шерсті, в потенційно небезпечних концентраціях до чотирьох діб.

Єдиний мінус цеолітних пральних порошків — ціна: їхня собівартість вища приблизно на 20%. Проте платити за безпеку потрібно в будь-якому разі — якщо не відмовою від фосфатної хімії, то підвищенням тарифів на водовідведення, тому що комунальним підприємствам доведеться радикально модернізувати системи очищення стоків, а це коштуватиме набагато дорожче.

Краще пізно, ніж ніколи

У світі кампанія з переходу на безфосфатну побутову хімію стартувала давно. «Першою ластівкою» стала Японія — там виведення фосфатів із виробництва розпочалося ще 1980 року. Від небезпечних добавок сьогодні відмовилися Австрія, Німеччина, Італія, Нідерланди та Норвегія. Деякі країни поки що перебувають на півдорозі: на ринку Бельгії, наприклад, безфосфатних порошків сьогодні 80%, Данії — 54%, Фінляндії і Швеції — 40%, Греції і Португалії — 15%. Великобританія, Іспанія і Франція пішли іншим шляхом: обмежили вміст фосфатів у порошках до 12%. Це, звісно, не повна відмова, але й не позамежні 60% фосфатів, які трапляються у мийних засобах вітчизняного виробництва.

Читач може заперечити: а як же світові бренди на кшталт «Тайду» чи «Аріелю» — ними ж користуються і в нас, і в Європі! Але в тому-то й річ, що бренди — одні й ті ж, а рецептури різні. Такі гіганти, як американський «Проктер енд Гембл» чи німецький «Хенкель», у себе на батьківщині замінили фосфати на цеоліти ще на початку 1980-х! Дуже точно з цього приводу висловився представник російської філії «Проктер енд Гэмбл» (там ситуація аналогічна нашій): «Ми дотримуємося вимог тієї країни, в якій працюємо. І громадська думка для нас так само важлива, як і встановлені в країні стандарти. Наприклад, Німеччина — країна, що особливо нервово реагує на фосфати. Тому там усі компанії випускають безфосфатні мийні засоби. У США, у багатьох країнах Європи, навіть екологічно стурбованих і найбільш ситих, якихось особливих проблем із фосфатами немає. Хоча кампанія зі зниження вмісту фосфатів у тій-таки Америці триває. Та якщо й тут усі почнуть різко виступати проти фосфатів, ми достойно перебудуємося».

В Україні прибічників безфосфатної хімії поки що, м’яко кажучи, небагато — як і інформації з цієї проблеми. Отож, напевно, ми ще довго залишалися б осторонь прогресивних світових тенденцій, якби недавно Верховна Рада зовсім несподівано не прийняла (та ще й переважною більшістю — 342 голоси!) постанову про розробку «Загальнодержавної програми зі зменшення та поступового припинення використання на території України мийних засобів на основі фосфатів». Пояснення — політичне і прагматичне: реалізація Програми інтеграції України в Європейський Союз (у ньому застосування фосфатних порошків сьогодні обмежують дев’ять регламентів і директив), але це вже не так важливо. Звісно, прийнятий документ — ще далеко не заборона, просто доручення Кабінетові міністрів до 1 травня 2011 року розробити план переходу на безфосфатні порошки, але головне — почати. В Японії, наприклад, від ухвалення аналогічного закону до повного переходу на цеоліти минуло всього шість років. Головне тільки, щоб про доручення «благополучно» не забули, як це, наприклад, сталося із затвердженою попереднього місяця «Національною стратегією екологічної політики України на період до 2020 року», — її Мінприроди мало розробити до кінця 2007-го.