Чи готова україна до спалаху туберкульозу?

У публікації "Дербі: "ВІЛ/СНІД-лобі" vs "Хворі на туберкульоз" (DT.UA, №46, 2014 р.) ішлося про те, як непропорційно соціальній небезпеці фінансуються в Україні заходи щодо протидії СНІД і туберкульозу. Реальна ситуація лише загострює проблему, яка так і залишається невирішеною.

Щорічно Міністерство охорони здоров'я України видає інформаційно-аналітичний довідник "Туберкульоз в Україні" з детальною інформацією про те, скільки виявлено нових випадків захворювання, скільки людей отримали лікування і скільки з них одужали, перервали лікування, або померли від туберкульозу тощо. Важливо, що публікується інформація про соціальну структуру тих, хто вперше захворів на туберкульоз. І хоча відповідна таблиця довідника не повною мірою відповідає визначеним групам ризику, з неї все ж таки можна дізнатися, скільки робітників, працівників аграрного сектора, підприємців, лікарів, учителів, учнівської молоді, осіб, які звільнилися з місць позбавлення волі, непрацюючих працездатного віку, бездомних і деяких інших категорій громадян захворіли на туберкульоз у році, що передував виданню, і використати інформацію для планування подальшої профілактичної роботи серед різних верств населення.

Що ж до статистики стосовно ВІЛ/СНІД, то вона має обмежений характер: жодної іншої інформації, крім того, скільки всього осіб інфіковано ВІЛ, скільки захворіло на СНІД і скільки від нього померло (в тому числі дітей), в офіційних джерелах не публікується. Наказом МОЗ України №104 від 08.02.2013 р. "Про затвердження Переліку та Критеріїв визначення груп підвищеного ризику щодо інфікування ВІЛ" було визначено такі групи підвищеного ризику інфікування ВІЛ: споживачі ін'єкційних наркотиків; особи, які надають сексуальні послуги за винагороду; чоловіки, які мають сексуальні стосунки з чоловіками; статеві партнери споживачів ін'єкційних наркотиків; клієнти осіб, які надають сексуальні послуги за винагороду; статеві партнери чоловіків, які практикують секс із чоловіками.

З наведеного переліку очевидно, що основними групами ризику є перші три, решта - це ті, хто є їхніми клієнтами або партнерами. Зрозуміло, що нові випадки інфікування ВІЛ припадають саме на ці групи. Втім, чинна статистична практика залишає поза увагою громадськості соціальний склад наведених груп ризику. З огляду на соціально небезпечний характер ВІЛ-інфекції/СНІД, надзвичайно важливим для правильної оцінки ситуації та стратегічного планування протиепідемічних заходів є бачення соціальної структури тих, хто інфікується, або ж того, які соціальні кластери виявляються найбільш уразливими в цьому плані. Якщо відокремити випадки вертикальної передачі інфекції, медичну недбалість та фатальну випадковість, у решті випадків ВІЛ-інфекція в є чистому вигляді поведінковою хворобою, або ж "хворобою моральної незрілості".

Але парадокс у тому, що, замість спрямовувати зусилля у протидії ВІЛ/СНІД на виховання моральних цінностей та відповідальності, інформаційні потоки у нас вибудовуються здебільшого у двох основних напрямах. Перший - залякування на кшталт "СНІД загрожує всім", що означає: вберегтися практично неможливо, а єдиною панацеєю є презервативи й чистий інструментарій для наркотичних ін'єкцій. Другий - заспокоювання на зразок "Я хворію на СНІД, але він не став для мене вироком", тобто нічого страшного, зі СНІД можна жити. І жодного роз'яснення, що ж саме спричиняє недугу. Пам'ятаю, як на виставці "Інформатика в США", що відбувалася в Києві 1986 року, демонструвалося справжнє, як на той час, диво: вже покійний Юл Бріннер, зірка голлівудського вестерна "Чудова сімка", змодельованим програмістами голосом застерігав відвідувачів з екрана монітора: "Я помер тому, що багато палив. Паління шкідливе. Прошу вас - не паліть!".

Для того щоб краще розуміти соціальну природу ВІЛ/СНІД і ефективніше відповідати на цей виклик, суспільство має знати, зокрема, про соціальний стан, вік, стать, освітній і професійний рівень, характер занять тих, хто вперше інфікований ВІЛ. А для цього його треба інформувати так само, як це робиться щодо ситуації із захворюваністю на туберкульоз, про що йшлося вище.

Якщо хтось хоче більше дізнатися про мене і моїх колег з Коаліції "Зупинимо туберкульоз разом", то наші біографічні довідки можна знайти у вільному доступі в Інтернеті. До чого це я? Про це - нижче.

Якось після прочитання одного зі звітів Глобального фонду про діяльність "Всеукраїнської мережі людей, що живуть з ВІЛ (далі - Мережа), я вирішив розшукати інформацію про деяких фігурантів звіту. Зокрема, у ньому зазначалося, що "збільшення зарплати в Мережі ґрунтувалося на двох економічних показниках: мінімальний офіційний розмір оплати праці в Україні та обмінний курс гривні до долара США. Мінімальна офіційна заробітна плата в Україні може змінюватися щомісяця. Мережа вирішила застосувати відсоткову зміну розміру мінімальної заробітної плати як поправочний коефіцієнт до загальної заробітної плати працівників за попередній місяць. Наприклад, зарплата голови Координаційної ради зросла з 36 496 грн у жовтні 2009 р. до 41 774 грн у листопаді 2009 р. у зв'язку зі збільшенням мінімальної заробітної плати з 650 грн (жовтень 2009 р.) до 744 грн (листопад 2009 р.). Українське законодавство передбачає тільки індексацію суми мінімальної заробітної плати (650 грн), але не загального доходу (36 496 грн). До червня 2010 р. заробітна плата була також пов'язана з обмінним курсом гривні до долара США, а різницею виплачувалася у вигляді премії".

Мене зацікавило, ким же є людина, яка отримує на місяць майже 5 300 дол. США? По всьому, це мав би бути топ-менеджер із найпрестижнішою освітою, професіонал дуже високого рівня. Зізнаюся, підсвідомо я розумів, що така несумірно висока для України зарплатня у громадській організації, яка не є комерційною чи розважальною, суперечить здоровому глузду та антикризовому призначенню організації. Хіба міг, приміром, світовий гуру менеджменту Лі Якокка, якого запросили вивести з кризи автомобільний гігант "Крайслер", дозволити встановити собі зарплату
5 тис. дол. на місяць? Звичайно не міг, бо одним з найефективніших його кроків було те, що він поклав собі зарплату 1 дол. на рік. Своїм прикладом він хотів показати, що для порятунку корпорації доведеться йти на жертви, і жертвувати доведеться кожному. Якокка любив повторювати, що співробітники завжди дивляться на свого лідера, і якщо його слова розходяться з ділом, вони перестають йому вірити.

За офіційними даними інтернет-сайта Мережі, нині налічується близько 80 співробітників центрального офісу цієї організації, а з урахуванням обласних відділень - 400. В Україні майже 170 неурядових організацій працюють у сфері протидії ВІЛ та ВІЛ-сервісу, в кожній з яких свій штатний персонал. І всіх треба годувати! Так, упродовж 2007–2014 рр. через Мережу пройшло майже 110 млн дол. США, що їх Глобальний фонд надав Україні як допомогу для боротьби зі СНІД. Ще 60 млн дол. США ця організація отримає впродовж 2015–2017 рр. у рамках єдиної консолідованої програми з ВІЛ і туберкульозу. Дуже непогано для громадської структури, яка, вочевидь, об'єднує у своїх лавах, скажемо так, не авангард українського суспільства. (Робимо таке припущення на підставі згаданого вже офіційно затвердженого переліку груп підвищеного ризику інфікування ВІЛ і назви самої організації, а жодним чином не керуючись власними уподобаннями.)

Так от, повертаючись до особи голови Координаційної ради Мережі (не називаю тут прізвища, оскільки проблема, зрештою, не в конкретній особі, а в негативній тенденції неефективного використання міжнародної фінансової допомоги), я дізнався лише, що він є "Головою Координаційної ради Мережі". І жодної іншої інформації у вільному доступі. Шановні добродії! В умовах прозорості й загальної доступності інформації годі вже шифруватися. Відкрийтеся, адже сьогодні, хоч як це парадоксально, чомусь саме ви, а не профільні державні органи чи фахові наукові установи - форпост боротьби з туберкульозом і ВІЛ/СНІД в Україні. Для порівняння: в абсолютній більшості випадків, які ми проаналізували за матеріалами інтернет-сайта Глобального фонду (вибірка робилася серед постсоціалістичних країн), основними реципієнтами таких грантів є або державні органи й установи, або відомі міжнародні структури (наприклад Програми розвитку ООН). Україна практично виняток у цьому списку.

Хіба громадська організація людей, що живуть з ВІЛ, краще розуміється на тому, як побороти СНІД і туберкульоз, аніж Міністерство охорони здоров'я, Національний інститут фтизіатрії і пульмонології чи Інститут епідеміології та інфекційних хвороб? До того ж, отримуючи право розпорядження коштами Глобального фонду від імені України, такі організації, як, наприклад, ВБО "Мережа людей, які живуть з ВІЛ" або Благодійний фонд Ріната Ахметова "Розвиток України", залишаються інституціями приватного права, діяльність яких регулюється згідно з установчими документами, затвердженими їхніми засновниками, а отже, така діяльність, що цілком передбачувано, може здійснюватися передовсім в інтересах засновників, а тому викликає певні сумніви.

Чому ми не можемо впоратися зі СНІД упродовж 27 років, а з туберкульозом упродовж 19? Мабуть тому, що потрібно щось радикально змінювати в державній політиці у цих сферах. Для цього експерти Всеукраїнської спілки громадських організацій "Коаліція "Зупинимо туберкульоз разом" на підставі тривалих досліджень розробили проект концепції "Національної стратегії протидії захворюванню на туберкульоз до 2020 року", який надіслали президентові України з пропозицією включити її як складник до президентської "Стратегії 2020", оскільки нинішня епідемічна ситуація з туберкульозом може стати реальним бар'єром на шляху України до Європейського Союзу. Новим у концепції є насамперед те, що вперше за час епідемії цієї хвороби в Україні, протидія туберкульозу розглядається не як система медичних заходів, а як складна комплексна політична, управлінська, економічна, соціальна, медична, гуманітарна, культурна проблема, вирішити яку лише медичними засобами та галузевим медичним управлінням неможливо. На думку її авторів, у сфері протидії туберкульозу та іншим соціально небезпечним хворобам необхідно налагодити ефективне державне управління, що має ґрунтуватися на розвитку горизонтальних зв'язків між різними органами державної влади і представниками громадянського суспільства.

Останнім часом у ЗМІ з'явилася інформація щодо начебто нецільового використання Мережею, як реципієнтом Глобального фонду, коштів благодійної допомоги - зокрема при закупівлі антиретровірусних препаратів. Хіба це не предмет для ґрунтовної розмови в Національній раді з питань протидії туберкульозу та ВІЛ-інфекції/СНІД? Якщо інформація не підтвердиться - доведеться вибачитися. А якщо підтвердиться? За інформацією, оприлюдненою 28 жовтня 2014 р. під час засідання Національної ради з питань протидії туберкульозу та ВІЛ-інфекції/СНІД, станом на 01.07.2014 р.антиретровірусну терапію за рахунок Глобального фонду отримували 10 960 пацієнтів, а загалом за кошти Глобального фонду та держбюджету - 61 713 пацієнтів. І це з більш ніж 200 тис. інфікованих?! А яка доля всіх інших?

І насамкінець. Завдання та обсяги їх фінансового забезпечення для т. зв. Єдиної консолідованої програми з ВІЛ і туберкульозу на 2015–2017 рр. за підтримки Глобального фонду для боротьби зі СНІД, туберкульозом та малярією затверджувалися восени 2014 р. При цьому на кожну з трьох основних груп ризику інфікування ВІЛ у рамках конкурсу, оголошеного ВБО "Всеукраїнська мережа людей, які живуть з ВІЛ/СНІД" і МБФ "Міжнародний Альянс з ВІЛ/СНІД в Україні" як основними реципієнтами згаданої вище програми, було передбачено окреме завдання. Так, зокрема, на завдання "Профілактика ВІЛ серед споживачів ін'єкційних наркотиків" передбачено спрямувати понад 8 млн дол. США, на завдання "Профілактика ВІЛ серед працівників комерційного сексу" - трохи більше ніж 1,5 млн дол. США, на завдання "Профілактика ВІЛ серед чоловіків, які мають секс з чоловіками" - близько 1 млн дол. США. Разом - понад 10 млн дол. США.

Для порівняння: до груп підвищеного ризику захворіти на туберкульоз, визначених наказом МОЗ України від 15.05.2014 р. №327 "Про виявлення осіб, хворих на туберкульоз та інфікованих мікобактеріями туберкульозу" (який, утім, є дуже недосконалим) віднесено 10 категорій осіб. Так от на "Підтримку співтовариств для забезпечення активного виявлення випадків туберкульозу в групах ризику" виділено в рамках зазначеного конкурсу лише близько 250 тис. дол. США (причому на всі групи ризику разом).

Чи є в цьому ознаки службового недбальства - мають встановити органи з відповідною компетенцією. Бо, як зазначається на офіційному інтернет-сайті Держслужби України з питань соцзахворювань, підготовку заявки від України до Глобального фонду щодо фінансування єдиної консолідованої програми з ВІЛ і туберкульозу на 2015–2017 рр. організовувала саме Держслужба. Проте ще ніхто не скасовував законів епідеміології та історичного досвіду, з якого знаємо, що епідемії туберкульозу виникають там і тоді, де і коли для людей настають несприятливі умови для життя: нерегулярне, неякісне й незбалансоване харчування, антисанітарне довкілля тощо, внаслідок чого й знижується імунітет. Зокрема, на поширеність інфікування туберкульозом у групах мігрантів вказують автори статті "Конфлікт на сході України та поширення резистентного туберкульозу", опублікованій нещодавно в журналі The Lancet. Цитуємо: "у конфліктних регіонах України, основні лікарські засоби або малодоступні, або не можуть бути доставлені через безперервні бойові дії, умови розміщення хворих на туберкульоз становлять ризик переривання курсу лікування або неадекватного лікування і подальшого вироблення у збудника лікарської стійкості, невдачі лікування або й смерті. Крім того, тисячі незареєстрованих внутрішньо переміщених осіб не мають доступу до медичних послуг".

Невже керівництво Держслужби України з питань соцзахворювань (як і партнерські організації, що розробляли заявку) не знало про те, що на Сході України відбувається гуманітарна катастрофа, що згідно з даними, опублікованими Управлінням верховного комісара ООН у справах біженців, в Україні нині налічується понад мільйон внутрішніх переселенців з конфліктних регіонів? І це вже вагома підстава для того, щоб передбачити можливий спалах захворювання на туберкульоз, насамперед його резистентних форм. Тож основна ударна сила цієї консолідованої програми мала бути спрямована насамперед на запобігання цій небезпеці. На жаль, цього не відбулося, але кому відповідати за можливі наслідки? Боюся, що за службове недбальство знову розплачуватимуться своїм здоров'ям пересічні громадяни!

P.S. Інформація для роздумів.

1. Верховна Рада затвердила програму боротьби з ВІЛ-інфекцією/СНІДом на 2014-2018 рр. вартістю
6,38 млрд грн. Левову частку грошей - близько 5 млрд - буде виділено з державного бюджету.

2. Наприкінці минулого року на сайті МОЗ України була опублікована інформація про брифінг міністра охорони здоров'я. О.Квіташвілі зазначив, зокрема, проблеми, виявлені в процесі тендерів із закупівлі лікарських засобів і виробів медичного призначення. Наприклад, через постійне оскарження процедури закупівлі в Антимонопольному комітеті МОЗ не закупив ендопротези та інші імпланти на суму майже 22 млн грн. "Хоча АМКУ всі скарги відхилив, на жаль, МЗ України не зможе провести повноцінну процедуру закупівель цього року. Тому частину коштів (8,1 млн грн), які були призначені для придбання ендопротезів та інших імплантів, ми направили на додаткову закупівлю препаратів для
хворих ВІЛ/СНІД", - повідомив
О.Квіташвілі.

А чому не для лікування поранених у зоні АТО? Чи онкохворих дітей, хворих на важкі форми туберкульозу?..