«АМАЗОНКИ» БЕРУТЬ ХАРАКТЕРОМ

Від цього не застрахована жодна жінка. Занадто багато існує чинників ризику для розвитку раку молочної залози: несприятлива екологічна ситуація, паління, рання вагітність і аборт, деякі ендокринні та гінекологічні захворювання, хвороби печінки, удари, спадковість, раннє припинення дітородної функції (до 30 років), пізні перші пологи, тривалий стрес. Медики констатують: щороку в світі близько мільйона жінок дізнаються про страшний діагноз у своїй медичній карті. В Україні рак молочної залози (РМЗ) щороку діагностується в 14 тис. жінок, а 8 тис. — помирає від нього. Причому якщо на початку 90-х, за дослідженням ВООЗ, зі 100 тис. жіночого населення лише 16,1 хворіли на РМЗ, то останніми роками цей показник перевищив 50.

Утім, сумна статистика могла б бути значно нижчою, якби жінки більше знали про саме захворювання та вчасно зверталися до лікаря. Привернути увагу до проблеми спробували учасники недавнього маршу «Усім миром проти раку», організованого в столиці київською міською громадською організацією «Амазонки» за підтримки Канадського фонду при посольстві Канади. Попри важливість проблеми, безпосередніх учасників акції було не так і багато.

— Наші люди не розуміють, навіщо все це робиться, — розповідає президент «Амазонок» Лариса Лопата. — Ось і сьогодні прийшли переважно «наші». Жінки думають, «оскільки я не хвора, то мене це не стосується». Але проблема існує, і треба вміти захистити себе. Особливо в умовах, коли в районних поліклініках бракує діагностичної апаратури, та й у лікарів-терапевтів не завжди вистачає знань, аби вчасно послати пацієнтку до онколога. Хоч пізнє звернення по кваліфіковану допомогу (на 3—4-й стадіях захворювання) — перша причина трагічного фіналу. Жінки самі позбавляють себе шансу. Тож такі акції більше потрібні здоровим.

— Якщо навіть лікар, хай не онколог, не в змозі вчасно поставити діагноз, то як може захистити себе сама жінка?

— Знаєте, у нас є багато таких, хто виявив пухлину сам: хтось невдало повернувся і відчув, хтось мився в душі... Проблема в тому, що багато хто не знає ні причин, ні ознак захворювання, не обізнані з методом самообстеження. Хоча в багатьох країнах, приміром у Польщі, цього навчають уже в школі, там люди частіше звертаються до фахівця на ранніх стадіях, коли шанси на зцілення досить високі. А наші жінки, навпаки, бояться зайвий раз зайти до лікаря чи обстежити себе самостійно — «а що як справді щось намацаю!» Причому, навіть виявивши пухлину, не поспішають до онколога, боючись почути діагноз. Необхідно докорінно змінити громадську думку. Ми в міру сил намагаємося: ходимо, приміром, у різні організації, на підприємства, розмовляємо з жінками, роздаємо їм спеціальну літературу, запрошуємо на такі зустрічі лікаря-мамолога, який розповідає про причини захворювання й за потреби проводить попереднє обстеження жінок. Двічі на тиждень у нас працює телефон довіри, за яким можна одержати відповіді на багато запитань, які турбують вас. За два роки випущено спеціальні брошури: «Помогите себе в выздоровлении», «Питание во время химиотерапии», «Знать — значит предупредить» та інші.

Та, напевне, головна справа «Амазонок» — не просвітництво, а психологічна підтримка жінок, які перенесли операцію пухлини молочної залози. Лариса як ніхто розуміє таких пацієнток онкоклінік, оскільки сама пройшла цей шлях. Власне, саме з прагнення підтримати своїх подруг і народилася організація, що офіційно з’явилася на світ в червні 2000 року не без підтримки американської програми «Оптимальні технології в охороні здоров’я» (РАТН), яка допомогла налагодити в Україні систему ранньої діагностики РМЗ. Спочатку група була зовсім маленька: кілька «волонтерок» і два психологи. Тепер волонтерів побільшало. Вони щонеділі приходять у палати Київської міської онкологічної лікарні, надають пацієнткам психологічну допомогу до й після операції, вчать поводитися під час хіміо- й радіотерапії, діляться власним досвідом. (Хоча така підтримка — дуже тяжке випробування для самих волонтерів. Далеко не кожен може змусити себе повернутися туди: з 15 осіб, що пройшли спеціальний тренінг, лише 5 стали волонтерами.)

— Ви не уявляєте, що зі мною коїлося після операції, — ділиться враженнями колишня пацієнтка Київської міської онколікарні Світлана. — Біль, страх, відчай, невідомість, перелякані обличчя близьких... Весь світ раптом став плоским і безбарвним, а майбутнє бачилося недовгим і сповненим жахіть. Врятували мене «Амазонки». Мені здається, саме те, що я на власні очі побачила жінок, котрі перенесли те ж саме, що і я, і при цьому не тільки вижили, а й ведуть досить активний спосіб життя, стало поворотною точкою в моєму видужанні. Вони прийшли такі вродливі, веселі, молоді — мої сусідки по палаті навіть не повірили, що вони теж перенесли операцію, і попросили роздягнутися.

— Ми навчаємо жінок, так би мовити, «заново ходити», — пояснює Лариса Лопата, — любити і сприймати себе такими, якими стали після операції. Справді, вони дуже мало знають про захворювання, про його перебіг, особливості лікування. Їм здається, що життя скінчилося. Виникає сильний стрес, оскільки для жінки, крім здоров’я, велике значення має зовнішня привабливість, сексуальність. Операція більше калічить душу жінки, ніж її тіло. Олії у вогонь підливає і статистика: та, що є в медзакладах, тільки сумна. Про те, як жінки живуть після операції, загалом ніхто розповісти не може. Дуже важливо саме в цей момент підтримати, переконати, що рак — це не вирок, а діагноз. З ним можна боротися, і наш досвід доводить це.

Треба сказати, далеко не всі вітчизняні онкологи підтримали ініціативу «Амазонок»: у низці клінік їх не впустили в палати, заявивши, що, мовляв, пацієнтки самі чудово дадуть раду своїм проблемам. Така позиція особливо незрозуміла тому, що є безліч досліджень (в основному, правда, зарубіжних), які доводять незаперечну користь психотерапії при лікуванні онкозахворювань. Оскільки в наших онкоклініках чомусь не передбачено посаду психотерапевта (вважається, що цим повинен по ходу справи займатися лікар), то значення таких громадських «груп підтримки» важко переоцінити. І не тільки безпосередньо після операції. Адже рак — захворювання підступне, будь-коли може виникнути рецидив, тож дуже важливо не втрачати «смаку» до життя, постійно тримати себе в тонусі.

Ось що з цього приводу відзначає професор психології Массачусетського університету Сеймур Епштейн у своїй книжці «Ви мудріші, ніж ви думаєте». Оскільки існує зв’язок між думками й емоціями та між емоціями й фізіологічними реакціями, то було б дивно, — вважає вчений, — якби думки ніяк не впливали на наше здоров’я. Лікарі з часів античності помітили, що люди, котрі перебувають у стані депресії, особливо схильні до розвитку онкологічних захворювань. Вважається, що рак виникає в результаті ослаблення імунної системи, яка більше не може боротися з раковими клітинами. Кортизол — речовину, що послаблює імунну систему, — у великих кількостях виявлено в організмі людей, котрі перебувають у стані безпорадності й безнадійності. В експериментах з’ясували, що тварини виявляють меншу опірність раку, опинившись у стресових ситуаціях, схожих на ті, які люди створюють собі самі, характером свого мислення. Дослідники виявили, що вони можуть зменшити захворюваність на рак серед мишей із підвищеною схильністю до утворення пухлин (тобто тих, у яких пухлина розвивалася протягом року після народження) із 60 до 7% (!), просто захистивши тварин від шуму й метушні лабораторії. Але варто було клітку з тваринами помістити на стіл, що обертається, — і частота захворювання на рак відразу зростала. В іншому експерименті самкам мишей прищепили вірус, що викликає пухлину молочної залози. У тих мишей, в яких викликали стрес із допомогою електрошоку, пухлина виростала більша. Найцікавішим у цих дослідженнях виявилося те, що в мишей з антагоністичним, войовничим характером пухлина розвивалася менше. Деякі дослідження, пов’язані з людиною, показали дивовижно схожі результати. Приміром, група англійських дослідників виявила, що жінки, котрі сприйняли свій діагноз — рак молочної залози — із відчуттями безпорадності та безнадійності, прожили набагато менше, ніж ті, котрі виявили «бійцівський» характер. Та й виняткові випадки видужання (коли людина виживає, хоча ймовірність цього не досягала й 25%) характерні тим, що люди, котрі вижили всупереч усьому, зуміли піднятися над своїм деструктивним способом мислення.

Саме спілкування з подругами по нещастю і взаємопідтримка можуть у такій ситуації допомогти жінці зберегти бадьорість духу, не дозволити зануритись у глибоку депресію. Так вважає і старший науковий співробітник Інституту експериментальної патології, онкології та радіобіології ім.Кавецького, лікар-хіміотерапевт Валентина Пивнюк, яка безпосередньо лікує жінок у Київській міській онкологічній лікарні:

— Організація, на мій погляд, виконує вкрай важливу функцію. Такі групи підтримки з жінок, які були свого часу прооперованими є, на мій погляд, найефективнішим методом психологічної реабілітації. Як же це важливо: побачити на власні очі людину, що перенесла таку саму операцію, лікувалася такими самими методами й зараз добре почувається, чудово виглядає, веде активний спосіб життя! Поговоривши з волонтерами, пацієнтки легше погоджуються на лікування, не бояться його (без їхньої згоди багато методів лікування, як, приміром, хіміотерапію, застосовувати не можна). Адже ніхто так не розуміє одне одного, як жінки, об’єднані схожими проблемами. Таке спілкування позитивно впливає не тільки на щойно діагностованих, а й на тих, хто вже завершив курс лікування. Можливість допомагати іншим підвищує якість життя. Громадська діяльність може компенсувати втрату колективу на попередній роботі через інвалідність або вихід на пенсію, а для декого — навіть стати метою життя. У жінок відкривається «друге дихання», вони захоплюються справою, забуваючи про свою хворобу.

У цьому з Валентиною Михайлівною цілком згодні й самі «амазонки».

— Повернувшись додому, опиняєшся віч-на-віч зі своєю бідою, зі своїми страхами та проблемами, — розповіла Галина. — У лікарні можна було хоч із сусідками по палаті поговорити. А вдома? Близьких тривожити не хочеться, друзям — зайвий раз нагадувати, а сусідам краще й зовсім не говорити: декотрі, особливо в комуналках, можуть і на кухню не пустити. А тут ми можемо зустрітися, «пощебетати» від душі про наболіле, проконсультуватися з психологом. Загалом, ми весело живемо. Разом ходимо в театри, музеї, на концерти, відзначаємо всі свята й дні народження. У нас є свій жіночий клуб, на засідання якого запрошуємо і цікавих людей, і лікарів, із якими можна обговорити різні методи лікування. Працює група, в якій з допомогою психолога жінки проходять курс психологічної реабілітації. Дуже цікаво в нас проходять заняття артотерапією: малюємо пейзажі, власні портрети. Якось навіть зображали Древо бажання — «вішали» на нього, ясна річ, кому що заманеться — праски, пральні машинки. Знаєте, мені здається, я зняла з себе тягар, який носила всі довгі сім років після операції.

Західні онкологи давно зрозуміли значення таких груп підтримки, тож активно їм сприяють. Більше того, на користь «Амазонок» (назва — аж ніяк не наш винахід) свідчать і деякі наукові дослідження. Про одне з них згадує Сеймур Епштейн. За його словами, американський психіатр Девід Шпігель зі своїми колегами зі Стенфордської медичної школи провів дуже переконливе дослідження. Він розділив групу жінок із прогресуючим раком грудей на дві підгрупи, одна з яких брала участь у щотижневих заняттях психологічної підтримки. На заняттях жінки «обговорювали страх смерті й те, як прожити решту життя так повноцінно, як тільки можливо, покращували зв’язок між лікарем та пацієнтом, зміцнювали внутрісімейні стосунки, оплакували померлих подруг, розвивали сильне почуття взаємної підтримки й використовували гіпноз для пригнічення болю та інших соматичних симптомів». Метою дослідження було довести, що якість життя онкологічних хворих можна значно підвищити, навіть коли саме життя подовжити неможливо. Дослідники не обіцяли пацієнткам, що такі заняття можуть подовжити їхнє життя, оскільки самі на це не сподівалися. Проте вони були приголомшені тим, що сталося: жінки, котрим було надано психологічну підтримку, жили в середньому 36,6 місяця, тоді як позбавлені неї прожили в середньому 18,9 місяця. Різниця виявилася настільки значною й експеримент проводився настільки бездоганно, що результати було опубліковано в одному з провідних медичних часописів світу. Цей результат особливо цікавий тим, що життя подовжилося тільки завдяки проведенню один раз на тиждень групових занять.

***

Певна річ, наш час не налаштовує на лірику: багато кого поглинуло добування хліба насущного. Саме по собі це заняття, навіть для людей досить успішних, поєднується зі стресами. Крім того, як відзначають соціологи, людей дедалі більше тривожить невпевненість у майбутньому, страх за своїх дітей, за своє здоров’я. Похмурі думки разом із чинниками, наведеними на початку цієї статті, можуть стати тим пусковим механізмом, який запустить онкопроцес. Тим часом навіть людина, котра одержала хворобу «у спадок», запросто може дожити до глибокої старості, так і не дізнавшись про підступний «подарунок предків» — усе залежить від того, де вона живе та який спосіб життя веде. Доля людини, зокрема й найсумніша, найчастіше перебуває у її ж руках. А профілактика проста і приємна: навчитися позбуватися похмурих думок (приміром, «скидати» їх, виходячи з роботи) і хоча б один вечір на тиждень проводити весело й безтурботно — із друзями, дітьми чи коханою людиною.

Рак жіночих грудей існував і в давнину. Сліди захворювання виявлено при розкопках етруських могікан і при дослідженні мумій єгипетських фараонів. Лікар Імхотеп, який жив три тисячі років до нашої ери, описав вісім випадків злоякісної пухлини жіночих грудей, що потрапили в історію медицини. Згодом це захворювання згадується в кодексі Хаммурапі. Існує легенда про прекрасну принцесу Атосса (про неї розповідає Геродот), яка не зверталася до лікарів, аж поки пухлина не досягла велетенських розмірів. Про лікування пухлин молочних залоз згадує й Гіппократ. Хірургічне лікування раку вперше запропонував знаменитий лікар початку середньовіччя Гален, що й узаконив термін «рак». Одного разу його запросили лікувати знатну пані, в якої хвороба настільки поширилася по грудній залозі, що та покрилася твердими кірками, схожими на панцир рака. Згодом термін «рак» почали застосовувати до всіх злоякісних пухлин.