АЛКОГОЛЬНА ПОЛІТИКА: ЯКОЮ ЇЙ БУТИ?

На зорі свого існування людська цивілізація відкрила алкоголь, швидше, для свого блага, а не шкоди. І, лише використовуючи його нераціонально, люди зіштовхнулися з масою проблем, пов’язаних із вживанням спиртних напоїв. Подивившись на тисячолітню історію відносин людини з «зеленим змієм», можна сказати, що вся вона — з війн і перемир’я чи, якщо завгодно, із конфліктів, які то затухали, то розгорялися знову. Шкода, заподіяна спиртним, змушувала людство виробляти різноманітні прийоми боротьби: від повної заборони до строго регламентованого продажу міцних напоїв. Але такі заходи практично завжди розбивалися об твердий грунт традицій і не знаходили підтримки в населення. Досить лише пригадати «сухий закон», який діяв у 30-ті роки в Америці, чи антиалкогольну кампанію середини 80-х у СРСР.

Десь із 60-х років століття, що минає, уряди багатьох індустріально розвинених країн, не побажавши уподібнюватися сервантесівському герою в його боротьбі з млинами, виробили комплексний підхід до алкоголю, який базується на регулюванні його споживання і зниженні негативних наслідків. Тобто про повну заборону вже ніхто й не думає.

У країнах Європи і Північної Америки алкогольна політика грунтується на кількох постулатах, у кооперуванні яких і полягає її суть. Всі вони відносяться до різноманітних галузей діяльності: економіки, медицини, соціальної сфери. Спробуємо подивитись на ці складові алкогольної політики детальніше.

А як у них?

У галузі економічного регулювання виробництва й реалізації потенційно небезпечного товару практикуються два підходи: державна монополія та ліцензування діяльності. Перша сприяє максимілізації прибутку держави за рахунок недопущення можливості отримання надприбутку приватним сектором і тотальним контролем над ринком продукції. Але в той же час вона призводить до скорочення асортименту (відповідно, й реалізації), а тому її не можна застосувати для країн із розвиненою ринковою економікою, хоча вона все ще традиційно існує в Скандинавії. Постіндустріальне суспільство перебуває, в основній своїй масі, на позиціях регулювання за допомогою видачі ліцензій. Єдиний проблемний момент ліцензування — необхідність жорсткого контролю з боку держави за суб’єктами підприємницької діяльності, щоб застерегти їх від зловживань, пов’язаних із несплатою податків і «тіньовим» випуском продукції. До речі, подібні проблеми існують і в країнах із стабільною економікою — значний прибуток від контрафактного спиртного — це спокуса для багатьох підприємців. Приміром, Данія безуспішно бореться з фальсифікованою горілкою, зробленою на фермах із контрабандного німецького спирту, а Великобританія страждає від нелегально завезеного через Ла-Манш французького спиртного.

Дослідження, проведені у Великобританії, показали: збільшення останньої на 10% приводить до п’ятивідсоткового скорочення попиту і зростання прибутку від продажу на 8%. Проте значне зростання цін має і негативні результати: затоварення і збитки галузі, збільшення кількості контрафактного алкоголю. Тому цінове регулювання на Заході здійснюється лише після детальних соціологічних і економічних досліджень.

На відміну від України, де регулювання за допомогою податків це, по суті, основний елемент алкогольної політики, в індустріально розвинених країнах вони лише опосередковано можуть впливати на споживання. Доведено, чим вищий прибуток, що у свою чергу залежить від податку, і рівень добробуту громадян, тим більше вони п’ють. З метою прямого впливу на рівень споживання людьми спиртних напоїв використовуються різноманітні методи, які регулюють доступність алкоголю. Потрібно зазначити, що з погляду охорони здоров’я сухий закон не може розглядатися як нонсенс. Під час його дії в Америці рівень алкогольних проблем і смертності від цирозу печінки (основного «індикатора» зловживання) знизився вдвічі. Щось подібне спостерігалося і за часів антиалкогольної кампанії в СРСР.

Другий метод, який обмежує доступність — раціонування, чи система Братта, що отримала свою назву від імені шведського лікаря. Він запропонував увести книжки раціонального споживання, за якими спиртне відпускалося покупцям. Відповідно до норм, кожний громадянин віком понад 20 років міг придбати від одного до чотирьох літрів міцних напоїв залежно від сімейного чи соціального статусу. Система проіснувала у Швеції з 1920 до 1955 року, і після її скасування рівень злочинності збільшився на 8%, а захворюваність цирозом печінки — у 4 рази.

Доступність спиртного: плюси та мінуси

Світовий досвід свідчить: чим більший вибір, тим менше вживається міцних спиртних напоїв і, відповідно, знижується ризик негативних наслідків.

Щільність розташування точок продажу також позначається на споживанні алкоголю. Те ж можна сказати і про час продажу. Доведено, що ввечері і вночі спиртне купують частіше, і ризик негативних наслідків різко зростає.

Найважливіший із усіх способів регулювання — це наявність вікових обмежень. В усіх індустріально розвинених країнах вік легального придбання міцних напоїв законодавчо обмежений і коливається від 16 до 21 року. Максимальне обмеження характерне для країн колишнього СРСР і США, мінімальне практикується в Іспанії, Італії, Австрії та Швейцарії. В інших країнах спиртне дозволено купувати з 18 років.

Є й інші методи, які впливають на доступність алкоголю, про які в нашій країні більшість людей навіть не чули. Так, прагматичні політики на Заході давно зрозуміли, що найефективніше з профі- лактикою справляються ті, хто знаходиться якнайближче до покупця: продавці та обслуговуючий персонал розважальних закладів. Тому для них розробили комплекс як стимулюючих, так і забороняючих заходів, який би сприяв безпечній торгівлі спиртним. На практиці кожний продавець чи офіціант відповідає за негативні наслідки сп’яніння клієнта і намагається не допустити цього.

Обов’язковою складовою алкогольної полі-тики будь-якої цивілізованої країни є медико- реабілітаційні стратегії: профілактика, первинна медична допомога та лікування алкоголіків. Важливе місце приділяють так званим інтервенціям — втручанню з метою допомоги алкоголезалежним, членам їхніх родин, оточуючим і суспільству. На жаль, останні дуже дорого коштують. Але якщо врахувати, що шкода, заподіяна алкоголем, оцінюється в 3% від ВВП, то стане ясно, чому багато країн вважають за доцільне виділяти на це гроші.

Регулювання через маркетинг

Найвідоміший спосіб регулювання через маркетинг — це комерційна реклама, мета якої — збільшення обсягу продажу. Проблема в тому, що реклама намагається підкреслити вигоди товару, найчастіше не акцентуючи увагу на його шкідливих властивостях. Традиційно маркетинг алкоголю базується на власне рекламних акціях і спонсорстві. Останнє грунтується на акцентуванні уваги до певної марки за рахунок організації та матеріальної підтримки масових заходів: чемпіонатів, свят, фестивалів тощо. Дослідження показали, що реклама спиртного в газетах, на радіо і на вуличних стендах, так само, як і спонсорство, помітно на попит не впливає. Проте більшість шанованих видань, а також оргкомітети різноманітних змагань останнім часом стараються уникати співробітництва з компаніями, які виробляють алкогольні напої, — громадська думка, мовляв. Хоча в реклами спиртного є й позитиви. До них можна віднести прибуток держави від податків і те, що вона інформує споживача про наявність слабкоалкогольних напоїв, а також допомагає вибрати найприйнятніший вид спиртного. У той же час доведено: телевізійна реклама сприяє збільшенню продажу і споживання, особливо в молодіжному середовищі. Це послужило вагомим аргументом для її заборони в ЗМІ багатьох країн.

До методів регулювання через маркетинг належать й освітні програми. У розвинених країнах інформування про можливі негативні наслідки вживання алкоголю займає важливе місце. Йдеться не лише про напис на етикетках пляшок, але і просвітительські проекти в навчальних закладах, і в тих же ЗМІ. До того ж останнім часом широко практикуються так звані дії на місцевому рівні — за місцем проживання і роботи часто здійснюються інформа-ційно-освітні програми, які охоплюють усе населення.

Небажання виявитися в тупиковій ситуації через невміле поводження з алкоголем підштовхнуло Захід до того, що там алкогольною політикою займаються не лише державні структури, а й приватні організації. За останній час було створено величезну кількість інститутів, з’явилася навіть нова спеціальність — «алкоголіст».

«Особливий» шлях України

За останні три роки в Україні значно активізувалося економічне регулювання в сфері виробництва й реалізації «міцної» продукції. Ще б пак, галузь, яка на 4—5% наповнює бюджет, заслуговує на увагу. Але в нашій країні цінова й податкова політика не є складовими алкогольної. Вони застосовуються лише як фіскальні інструменти для наповнення прибуткової частини держбюджету й прямо не пов’язані з потребами громадської охорони здоров’я. Підвищення цін на міцні напої, що мало місце останнім часом, можливо, опосередковано впливало на попит. Але світовий досвід свідчить, що падіння попиту не завжди приводить до зменшення споживання — найчастіше зростання цін стимулює контрабанду та самогоноваріння. І ситуація в Україні повністю це підтверджує. За оцінками експертів, останніми роками 60—70% ринку припадає на контрафактний алкоголь. Нинішня стабілізація кількості хворих на алкоголізм швидше ситуативна і не є результатом стратегії досягнення суспільного блага. Відсутність же її призводить до зростання загальної смертності (6% смертей людей до 75 років), захворюваності (гіпертонія, онкологія, цирози, психічні розлади тощо), кількості ДТП, насильства та соціальної напруженості, до збільшення економічних видатків держави.

На даний момент в Україні реально існують лише кілька зовсім не пов’язаних між собою складових алкогольної політики, причому деякі з них виникли спонтанно. Так, внаслідок ліцензування і популяризації слабкоалкогольної продукції розширився асортимент, який сприяє зменшенню споживання міцних спиртних напоїв. Реально діє заборона на телевізійну рекламу алкоголю. Проте її вдало обходять деякі виробники, рекламуючи власну марку, яка у свідомості обивателя асоціюється з напоєм. Заборонений у нас і продаж спиртного особам, яким не виповнився 21 рік, але хто дотримується цих норм у повсякденному житті? Освітньо-інформаційні кампанії в ЗМІ якщо й проводять, то дуже рідко, а профілактична робота в навчальних закладах давно канула в Лету. Написи про шкоду алкоголю на етикетках не приносять бажаного профілактичного ефекту. Дії на місцевому рівні поки що представлені лише одним пілотним проектом Міжнародної організації праці. До того ж в Україні практично немає фахівців в галузі алкогольної політики. Тому піклування про вирішення проблем, пов’язаних із надмірним споживанням спиртного, лягає на плечі професіоналів від медицини — лікарів- наркологів, змушених за такої ситуації виправляти чиїсь прорахунки. І їм удається багато чого зробити. Так, на сьогоднішній день у нашій країні вже більше двох років діє постанова Кабміну, яка регламентує заборону певних видів діяльності і керування автомобілем у нетверезому стані. Існує наказ Міністерства охорони здоров’я України про лікування водіїв-алкоголіків. Разом із новими формами лікування і реабілітації, які нині активно впроваджуються, вони спроможні принести бажаний ефект. Сьогодні з ініціативи лікарів розроблено концепцію державної алкогольної політики.

На жаль, в Україні ще немає «відправної точки» — органу, який би координував дії у всій сфері алкогольної політики: від економіки до реабілітації. Суттєвою проблемою є й така, що в нас віддають перевагу боротьбі зі зловживаннями, а не регулюванню споживання алкоголю. А це завжди обходиться значно дорожче.

Україна прагне стати повноправним членом європейського співтовариства. А в завданні 17 політики ВООЗ у Європі написано: «До 2005 року в усіх країнах повинно бути значно скорочене споживання таких небезпечних речовин, як алкоголь і тютюн».