Знову про горщики, або Лукавство як методологічна база вивчення літератури

Уже неодноразово на сторінках газети «Дзеркало тижня» йшлося про нову програму з української літератури для 12-річної школи. Найнеоднозначніший резонанс викликали, напевне, публікації Є.Пасічника й О.Слоньовської.

Не коментуючи досить специфічної тональності цих матеріалів, звернемо нашу увагу насамперед на постійно повторювані авторами твердження про наукову вмотивованість, методичну доцільність та нібито гостру потребу одночасного використання в навчальному процесі кількох різних програм. На думку багатьох не менш авторитетних науковців, учителів-практиків, школярів та їхніх батьків, програма з української літератури, як і з решти шкільних предметів, неодмінно має бути одна. Єдине припустиме варіювання цього принципу — розробка програм для профільного навчання, тобто поглиблення базової програми для класів із соціально-гуманітарною чи філологічною спеціалізацією. Самі ці зміни стали реакцією вищих органів управління освітою на численні звернення батьків, учителів та громадськості з приводу безладдя в освітній системі, породженого варіативністю навчальних програм.

Сучасна освіта намагається повернутися обличчям до дитини, поставити в центр своєї уваги передовсім її інтереси, потреби, запити, сповідує дитиноцентризм як свій визначальний принцип. Тож слід погодитися, що освітня система має організовуватися відповідно до інтересів школярів. А чи відповідає інтересам дитини наявність кількох програм з української літератури? З багатьох міркувань можна однозначно й категорично стверджувати, що не відповідає.

Використання школами різних програм дуже ускладнює перехід дітей із одного навчального закладу до іншого і їхню адаптацію до нових умов навчання. Доволі частими є ситуації, коли в одній школі дитина навчалася за однією програмою, а в іншій змушена вчитися за цілком іншою. Це неминуче позначається на загальному стані її успішності, спричинює знеохочення до навчання та значний психологічний дискомфорт. Так само доволі поширеними є випадки значних розходжень між програмою, за якою дитина навчається в школі, та програмою, за якою вона складає вступні іспити до вищих навчальних закладів.

Особливо неоднозначно звучить ця тема нині, коли активно впроваджується у практику ідея незалежного тестування навчальних досягнень учнів: підготовка тестових завдань за кількома програмами надзвичайно складна з технічного погляду, оскільки потребує залучення значно більших коштів та належного забезпечення кадрами, незрівнянно досконалішої матеріально-технічної бази.

Повернення до трьох програм у школі суперечить багатьом стратегемам сучасної освіти, наприклад намаганню державного та освітнього керівництва утвердити принцип рівного доступу до якісної освіти, побудувати систему реалістичної, вільної від брехні та окозамилювання освітньої системи, виробити ефективну, чітко працюючу систему моніторингу якості освіти тощо.

Твердження Є.Пасічника, що словесники прагнуть повернення до варіативності програм і неодмінно сприймуть це як крок уперед у розвитку літературної освіти школярів з огляду на ті гадані перспективи демократизації, які буцімто відкриватиме цей захід, не видається скільки-небудь переконливим, бо ж учителям аж ніяк не до вподоби та плутанина, з якої національна освітня система щойно почала виборсуватися і яку поверне до школи відновлення цієї практики. За великим рахунком, нові програми, які перемогли на конкурсах і невзабарі впроваджуватимуться в школах, відкривають для вчителя широкий простір у його фаховій творчості, пропонують значний резерв навчального часу, що дає йому змогу будувати сам навчальний процес відповідно до власних методичних поглядів, до свого бачення українського літературного процесу та особистих світоглядних і свідомісних орієнтирів. Сьогодні вчителя вже ніщо не сковує, бо він має можливість за власним уподобанням структурувати навчальний процес з літератури, розподіляти час на вивчення тих чи тих літературних зразків, добирати ті твори наших письменників, які вважає обов’язковими для вивчення в школі, вивчати їх у тому обсязі та напрямі, з опертям на ті методи й з використанням тих технологій, які вважає найбільш оптимальними, найбільш доцільними в контексті кожного конкретного уроку.

Непоінформований читач може справді повірити, що програми трьох авторських колективів, які брали участь у конкурсі й постійно фігурують у нинішній конфронтації, докорінно різняться між собою. Але обізнаний із їхнім змістом фахівець знає, що рекомендують вони до вивчення в середній школі дуже часто одні й ті самі твори й різняться переважно інтерпретаціями, методичною розробленістю, підходами до вивчення.

Гостру незгоду з критиками викликає і їхнє намагання відмовити представникам академічного літературознавства в цілком умотивованому й законному праві бути укладачами програм з української літератури та потенційними переможцями конкурсу таких програм і підручників, писаних за ними. Нагадаємо, що чимало видатних українських літературознавців успішно брали участь і в розробці програм, і в написанні підручників для середньої школи.

Говорити про відсутність у розробників цієї програми потрібних знань у галузі методичної науки і належного педагогічного досвіду — і некоректно, і навіть образливо, бо і керівник проекту академік М.Жулинський, і головний редактор програми Р.Мовчан є чільними фахівцями у своїй галузі, мають значний науково-методичний авторитет, здобутий багатьма роками активної й цікавої, ефективної й резонансної діяльності у сфері літературної освіти української молоді, у доробку кожного з них — чималий перелік цінних для вчителя підручників, посібників, хрестоматій, статей та інших методичних матеріалів.

Імовірно, для авторів полемічних нотаток стане справжнім об’явленням інформація про те, що розробники програми-переможниці, всупереч заявам про нібито цілковиту відсутність зв’язку конкурентів зі шкільною практикою, постійно апробували свої напрацювання в школах, консультувалися з учителями-практиками щодо ключових моментів її побудови, добору текстів, їх інтерпретації (головними консультантами від учительської громади й співавторами програми виступили вчителі-методисти В.Садівська та Л.Шабельникова, хоча цим співдія авторів із учителями-словесниками, звісно ж, не обмежувалася).

З приводу нібито необ’єктивного та некваліфікованого проведення конкурсу на кращу програму з української літератури й вигаданої авторами полемічних нотаток «недосконалості» програми, яку підготував творчий колектив на чолі з Р.Мовчан і за якою визнано перемогу на цьому конкурсі, слід зауважити, що така оцінка вкрай суб’єктивна й упереджена з цілого ряду причин.

Конкурс програм проводився відповідно до встановлених правил, з обов’язковим дотриманням усіх потрібних процедур, жодних порушень у його перебігу зафіксовано не було. До складу журі конкурсу входили висококваліфіковані спеціалісти, провідні фахівці у своїй галузі. Рукописи програм було надіслано для рецензування відповідним кафедрам Житомирського держуніверситету ім.І.Франка, Черкаського держуніверситету ім.Б.Хмельницького, Волинського ОІППО, ряду загальноосвітніх навчальних закладів Києва та Луцька. Над визначенням кращих рукописів працювала висококваліфікована конкурсна комісія у складі 11 осіб, серед яких 30% — учителі-словесники, 25% — методисти, 45% — учені.

Програма-переможниця, безперечно, має певні недоліки, але вона виявилася сучаснішою, порівняно з іншими, кваліфікованіше й фундаментальніше розробленою. Цим, певне, й пояснюється рішення журі.

З огляду на вищезазначене, позиція Міністерства освіти і науки України в цьому питанні залишається без змін, і, підсумовуючи, її можна окреслити в таких формулюваннях:

1. Конкурс програм відбувся відповідно до встановлених правил та вимог, і тому переглядати його результати немає жодних підстав.

2. На конкурсі перемогла програма авторського колективу на чолі з Р.Мовчан, що відображає об’єктивне, виважене рішення авторитетного, висококваліфікованого журі.