ЗБІЛЬШЕННЯ КІЛЬКОСТІ ЛАРКІВ НЕ КОМПЕНСУЄ ВТРАТУ ВЧЕНИХ

Питання щодо пропорцій в розвитку науки дос-лідниками піднімається давно.

Професор Борис Малицький — директор Центру досліджень науково-технічного потенціалу й історії науки ім.Г.Доброва дійшов висновку, що модель для ідеальних пропорцій у розвитку наукового колективу пропонує... природа, яка наймудріше вирішила питання оптимізації стосунків між живими істотами у співтоваристві. У цьому можна переконатися, якщо постежити за поведінкою рослин при дефіциті сонячного світла. Виявляється, листки на стеблі розташовуються по спіралі, щоб ті, які знаходяться зверху, не заважали сонячним променям потрапляти на поверхню нижніх, старіших. Від такої організації виграють усі — і старі, і молоді листки отримують максимум сонячного світла.

Коли науковці підрахували співвідношення вікових груп у наукових співтовариствах, які найплідніше працюють, з’ясувалося: пропорції тут такі самі, що й між листками на стеблі рослини. Взагалі, якщо системи доцільні й орієнтовані на досягнення максимального результату, у них дотримується той же «принцип фазової діяльності». Співвідношення між віковими групами, приміром у науковому співтоваристві США, витримується з ідеальною точністю... Цікаво, для чого це потрібно науковому колективу?

Виявляється, існує певна вікова закономірність у зміні характеру наукової діяльності вчених. Кожний вік, як і листок на стеблі, повинен займати свою суворо визначену нішу в «розподілі сонячного світла». Логіка такого світлоділення в тому, щоб кожний вік міг щонайкраще мобілізувати функції, необхідні для наукової діяльності.

Перша фаза триває приблизно до 32 років. Молода людина, яка прийшла в науку, спроможна максимально продуктивно опанувати нові наукові знання і методи дослідження.

Друга фаза триває від 32 до 38—40 років. У цьому віці зміцнілий учений використовує нагромаджені наукові знання й уміння для продукування нових. Поки що він робить це за допомогою старших, але фактично це індивідуальне продукування.

Третя фаза нетривала — від 38 до 42 років і приводить до якісного стрибка. Авторитет вченого відчутно зростає й ініціює перехід до четвертої фази. Наступна теж дуже коротка, хоча й триває трохи більше. У цей період учений може організувати відділ, групу. Тепер лідеру досить висунути ідею, і його колектив допоможе швидко реа-лізувати задумане, оформить результат.

П’ята фаза —55 років і більше. У цей час виникає необхідність передавати свої наукові знання. Вчений веде підготовку дослідників, читає лекції... Дана фаза, як і інші, може протікати по-своєму. Скажімо, публікаційна активність у деяких дослідників може знижуватися, в інших, навпаки, збільшуватися навіть після 55 років.

Якщо, приміром, функцію передачі наукових знань виконуватиме той, хто ще не дозрів для цього, він її реалізує менш ефективно. З іншого боку, за проведення експериментальних досліджень із великим ентузіазмом беруться молодші представники науки. Якщо прибрати будь-яку з вікових груп чи передоручити виконання її функцій іншій групі, ефективність усієї наукової системи знижується.

Цей висновок визначає основні правила формування наукового колективу — повинен дотримуватися баланс вікових груп, якщо хочемо забезпечити ефективність функціонування наукового (і не тільки!) колективу. Так забезпечується наступність і багато інших питань.

Президент академії Борис Патон багато разів підкреслював: становище з молоддю в українському науковому середовищі набуло катастрофічних обрисів. При цьому варто врахувати, що віковий фазовий дисбаланс — не винятковий феномен сьогоднішнього дня. Ідеальні пропорції в Академії наук України були лише в 60-ті. Тоді вона була на підйомі, був масовий приплив молоді.

Проте наука в нас, на жаль, дуже замкнута система, що не могла дати українським ученим стільки можливостей виявити себе, як ученим США, де ці співвідношення ідеально дотримуються за рахунок багатьох чинників. Зокрема, за рахунок вільної міграції вчених: із регіону в регіон, із чисто дослідницької діяльності в прикладну, у виробництво, бізнес, педагогіку. Йде постійне «підживлення» американської науки молодими дослідницькими кадрами. Все це підтримує ідеальне вікове співвідношення. При утворенні дис-пропорцій усередині «перевантаженої вікової фази» починаються процеси витиснення, які швидко приводять до ідеального співвідношення. І знову «кількість сонячного світла», яка потрапляє в колектив, розподіляється так, що всі почувають себе максимально комфортно.

У нас люди набагато більше прив’язані до своїх місць. Вважалося навіть особливою доблестю, якщо людина проробила все життя на одному місці. Хоча академія і намагалася боротися з дослідниками поважного віку, які не мали вченого ступеня чи кандидатами наук пенсійного віку, але це мало насильницький і тому хворобливий характер.

До кінця сімдесятих років в академічній науці України фазові пропорції почали порушуватися. До того академія щорічно приймала на роботу близько 1500 молодих спеціалістів. Нещастя академії в тому, що з неї майже ніхто не йшов. Збільшувалась її загальна чисельність. Щоправда, тоді були оптимістичні прогнози, що в недалекому майбутньому в суспільстві буде до 10% учених, а надалі сус- пільство взагалі складатиметься виключно з дослідників. Футурологи бачили безхмарний розвиток науки без будь-яких берегів...

Життя внесло серйозні корективи. При «плановому веденні господарства» почалися перекоси. А в 1982—1983 роках намітився явний спад. Нинішні процеси — логічне продовження старих негараздів. Зараз у науку приходить надто мало молодих дослідників — близько 150 чоловік на рік. Але що найсумніше — приплив молоді менший, ніж відтік! Це зводить нанівець мляві спроби керівництва омолодити склад академії.