Залишки імперського палеозою

Питанням мовної взаємодії та мовної ситуації було присвячено щорічну наукову конференцію в Національному університеті «Києво-Могилянська академія» (у рамках традиційних Днів науки), яку організувала кафедра української мови та професор Лариса Масенко. На ній були представлені і суто наукові доповіді, і такі, що варті уваги широких кіл суспільства.

Наукові доповіді стосувалися питань лексикографії, термінології, акцентології тощо. Цікавою була доповідь польського науковця Артура Брацкі про проблеми перекладу текстів сучасної української літератури, що містять елементи суржику («Трансформація елементів суржику в польських перекладах українського літературного постмодерну»). Дослідження ґрунтувалося на висвітленні перекладацької стратегії в таких творах: «Рівне/Ровно» О.Ірванця, «Дванадцять обручів» Ю.Андруховича і «Культ» Л.Дереша.

Проте, крім суто наукових тем, були й такі, що засвідчували: мовна ситуація в постімперській країні — річ болюча.

Доповідь професора Л.Масенко стосувалася архіважливої теми «Європейська хартія регіональних або меншинних мов» у контексті українських реалій». Тема ця часто постає джерелом маніпуляцій. Ішлося про те, що «риторика про рівноправність двох мов з боку захисників російської має єдине призначення — приховати, в дусі кращих традицій радянської пропаганди, справжні наміри зберегти панівні позиції на території України за російською мовою, а мовний фактор використати як необхідну передумову повернення країни в лоно Російської імперії. Показовим тут є єднання комуністів із регіоналами. Різниця між їхніми уявленнями про відновлення «братерського союзу» полягає лише в тому, що для комуністів це — реставрація Радянського Союзу, а для регіоналів — Великої Росії». За словами Л.Масенко, «реальні цілі захисників російської мови виявляє, як і в радянську добу, не фальшива політична й публіцистична риторика, а створені ними офіційно-ділові документи. Завдяки видавництву «К.І.С.», яке торік опублікувало в додатку до перекладу праці Івон Больман «Мовні війни в Європі», присвяченій аналізові Європейської хартії регіональних або меншинних мов, тексти рішень низки обласних і міських рад східних та південних регіонів України про надання російській мові статусу регіональної, маємо можливість проаналізувати ці тексти. (Далі цитати подано за цим виданням.) Ось які аргументи, спираючись на Закон України про ратифікацію Європейської хартії, наведено на користь утвер­дження російської мови як регіональної у першому ж абзаці відповідного рішення Харківської обласної ради від 3 червня 2006 року: «Завдяки історичним обставинам і умовам, що визначали і визначають соціально-економічний і культурний розвиток Харківської області, російська мова завжди була і залишається, як свідчать переписи, дослідження і опитування, найбільш вживаною в усіх сферах суспільного життя». Твердження про те, що російська мова «завжди була» найбільш вживаною, важко кваліфікувати інакше як безпардонне перекручення історичних фактів, адже і школярам відомо, що в минулих століттях абсолютну більшість населення Слобожанщини становило українське селянство, яке говорило українською мовою. Не менш відверту підтасовку вже сучасної статистики бачимо в першому абзаці тексту рішення Луганської обласної ради від 25 квітня 2006 року, у якому зазначено: «Згідно з інформацією Головного управління статистики в Луганській області (за даними Всеукраїнського перепису населення 2001 року), 91% жителів Луганської області вважають рідною російську мову й вільно нею володіють, з них 38% є росіянами за національністю та вважають російську мову рідною, 31% — представники інших національностей, але вказали в якості рідної російську мову, 22% — окрім рідної мови, вільно володіють російською».

Як зауважила Л.Масенко, «цей текст також може бути взірцем маніпулятивних словесних технологій. Сполучник «й» у визначенні «вважають рідною російську мову й вільно нею володіють» об’єднує дві різні за мовною ідентифікацією групи в одну. Це дає змогу включити у 91% і тих, хто не вважає рідною російську мову, а лише вільно нею володіє. Показово, що українці, які становлять найчисельніший етнос Луганщини, у цьому документі не згадані, наче якась не варта уваги маргінальна група, а зараховані до 31 відсотка представників інших націй, хоча Луганську область важко назвати поліетнічною. Натомість підкреслено присутність великої групи етнічних росіян».

Доповідь Лариси Терентіївни торкає ще й ось яке питання:
«…зас­тосування положень Хартії жодною мірою не має перешкоджати консолідуючій загальнонаціональній функції державних мов. А таким прямим порушенням конституційного статусу української мови як державної є рішення Одеської обласної ради від 5 липня 2006 року, згідно з яким «забезпечується вільне користування російською мовою як мовою міжнаціонального спілкування». Нагадаємо, що саме цю функцію виконувала російська мова в Радянському Союзі, що й робило її ефективним знаряддям русифікації неросійського населення країни. Чи не планують у такий спосіб місцеві депутати перетворити окремо взяту територію Одещини на радянський заповідник?». На жаль, теза про те, що українську мову повноцінно вивчають в усіх школах України, часто фіктивна. У Криму як не знали української, так і не знають. А щодо, скажімо, півдня, то система гуманітарної освіти там далека від досконалості. Українська мова в Українській державі, хоч як це парадоксально, — чи не найбільша проблема в деяких регіонах. Навіть у Країні Басків ситуація з іспанською краща.

На жаль, у нас мало стратегів та ідеологів, які б мали визначити зрозумілу кожному програму реалізації потреби впровадження української мови. Впровадження поступового, планомірного, гармонійного. Потрібно видавати науково-популярну літературу українською мовою (в нас із цим величезна проблема), ті ж таки гороскопи, календарі тощо. Також потрібні посібники з української мови для дітей. У Росії сотні таких книжечок; мовні ігри залучають дитину до пізнання стилістичних тонкощів і правильної вимови. У нас такої продукції обмаль, а в «проблемних» регіонах — немає зовсім. В Англії мені траплялися десятки науково-популярних книжок, у яких, відповідно до сучасних психолінгвістичних досліджень, обґрунтовувалася теза, що глибоке володіння особливостями рідної мови — запорука гармонійного розвитку «здоров’я нації», її успішного майбутнього.

Ті проблеми розвитку української мови, які цікавлять науковців із Західної України (зокрема і з європейських центрів, у яких є україністика), будуть подекуди теоретичною маячнею для сходу чи півдня, де стилістична справність у вивченні української мови видається мало не абсурдом. В Одесі української мови «днем с огнем не сыщешь». Натомість роз’їжджають автівки, і з мегафонів лунають запевнення, що політика впровадження української мови — це спроба примусити замовкнути великого Пушкіна, спроба знищити російськомовних. І люди вірять цьому, і в них починає зароджуватися агресія. Люди, на жаль, вірять і досі, що в Західній Україні можна побачити танки, що там злісні бандерівці вбивають клятих російськомовних «москалів».

Дехто вважає, що на сході й півдні України не було можливості вивчати українську мову. Як на мене, це не зовсім так. Колись у такій «зросійщеній» Одесі була потужна традиція української філології. В університеті І.Мечникова була вчена рада із захисту дисертацій із україніки; українську мову знали, хай на рівні письма, але доволі грамотного. Імена професорів Василя Фащенка, Григорія В’язовського, Володимира Дроздовського, Олександра Мельничука (народився на Одещині), Нонни Шляхової були відомі не лише в українських наукових колах, а й у центрі великої імперії. Тепер українських науковців-філологів, які б мали високий статус у Росії, майже немає. Не побільшало, проте, й учених, котрі мають успіхи у філології в англомовному світі.

Cкажімо, в Одесі традицію вивчення української мови перервано, українські філологи, вийшовши зі стін університету, так і залишаються російськомовними (й, відповідно, російськоментальними), до того ж часто здобувають «корочки» в традиційний одеський спосіб. Проте цей спосіб не чужий і для інших регіонів. Ось і випливає: українська мова обов’язкова в середній школі, українська мова є в університетах, а в результаті — фаланги російськосвідомих із постколоніальними хворобами стоятимуть на барикадах і казатимуть «НАТО нє пройдьот!». А якого резонансу набула ідея впровадження тестування українською мовою! Довелося міністру освіти і науки піти на поступки, бо, як виявляється, українську мову школярі вивчають скрізь, але скласти держіспити не можуть. Чи можлива така ситуація відмови від єдиного екзамену російською мовою в Росії?

Але чи маємо ми право звинувачувати тих, хто спілкується в Криму або на Донбасі російською? Чому ж за цей час не сформовано потрібної й адекватної національної мовної політики гармонійної інтеграції?! Як було зазначено в доповіді док­торанта КНУ ім. Т.Шевченка Володимира Скляра, у Криму в етнічному ядрі — російськомовні (так само й на Донбасі). Враховуючи той факт, що Крим за десятиліття імперської й постімперської політики перетворився на дачу Москви, свідомість тієї етнічної спільноти, яка в Українській державі не є українською, — насамперед є проросійською, москвофільською. Така свідомість не хотіла й не хоче визнавати українську мову й Україну, адже валуєвські гасла — в крові. Російська держава, на жаль, має потужну національну й мовну політику. Найкраще її суть окреслила Л.Путіна: «Межі російської держави закінчуються там, де вже немає російськомовних».

Досвід Києво-Могилянської академії на терені впровадження української мови — унікальний, адже поряд із українською мовою як офіційну й робочу було запроваджено не російську, а англійську. Свого часу це викликало серйозне обурення в Росії. Річ у тому, що саме англійська мова може постати тією мовою, котра протистоїть російській. Але не російської мови варто боятися (вона є мовою величезного світового надбання), а російського шовінізму щодо України. Про значення української мови для незалежності України та роль Могилянки колись було написано у статті російського експерта Інокентія Андрєєва «Русская речь как щит и меч»: «…В настоящее время на Украине осуществляется проект, который способен, в перспективе, свести на нет русское влияние в интеллектуальной сфере. Это проект Киево-Могилянской академии… Качественное обучение английскому языку дает возможность в принципе не обращаться к русскому культурному фонду, что выводит развитие всех передовых дисциплин из русла развития постсоветской науки и переводит их в развитие современных интеллектуальных течений Запада» (//www.apn.ru/publications/print10660.htm).

Варто задати ще одне запитання: а чи знаємо ми російську мову? Чи справді ми знаємо мову Даля (Пушкіна, Лермонтова, Бальмонта, Ахматової, Цвєтаєвої)? Чи наша російська — лише покручений блатняк і мова російського безкультур’я, що викривляє велич російської мови, яку варто знати, але яка не має бути мовою Української держави?

У Ліни Костенко є такий рядок: «Є боротьба за долю України. Все інше — то велике мискоборство». Можливо, тепер хтось скаже, що ця теза застаріла?..