Яка реформа потрібна вищій школі?

Приємно спостерігати сплеск інтересу суспільства та влади до проблем освіти. Недавнє тестування випускників шкіл за рейтингами в новинах вийшло на перше місце. «Дзеркало тижня» опублікувало черговий звіт «Визначення університетських рейтингів «ТОП-200 Україна» за 2007 рік, який уже набув широкого розголосу («ДТ», № 16—17, 2008 р.) У цьому ж ряду можна поставити явно кон’юнктурне (оскільки дуже запізніле) звільнення президентом ректора Київського національного університету ім. Т.Шевченка, а також проведений 27 березня ц.р. «в обстановці суворої таємності» Всеукраїнський форум інтелігенції, більшість учасників якого, за даними братів Капранових, становили працівники облдержадміністрацій («УП», 01.04.08 ). На ньому, до речі, влада намагалася (не дуже успішно) подати концепцію гуманітарного розвитку країни.

Тобто суспільство і влада поступово усвідомлюють важливість інтелекту як абсолютно необхідну умову вирішення численних проблем в Україні.

Однак у повністю деінтелектуалізованому (як зауважив Сергій Дацюк) суспільстві й інтерес до проблем інтелігенції специфічний. Адже ніхто при здоровому глузді не побіжить купувати купу ліків, прописаних студентом-двієчником, відрахованим із університету, а бездумне марнування мільйонів і мільйонів наших із вами грошей на прожекти суспільство спокійно прощає! Досить подивитися на наше сільське господарство, яке практично вмерло, попри щорічні мільйонні вливання. Може, комусь видасться перебільшенням, але як людина, котра пропрацювала в різних вузах більш як п’ять років, мушу констатувати: аналогічна ситуація і з вищою освітою, незважаючи на велику кількість «університетів»!

І річ тут далеко не тільки в проблемі корупції у вузах. На думку автора, головна проблема вищої освіти в Україні — відсутність запиту з боку суспільства та ринку на висококваліфіковані кадри. У суспільстві, в якому кумівство й догідництво — головні критерії відбору, не може бути реального попиту на інтелект. Якщо успіх на ринку в наскрізь корумпованій економіці залежить від рівня наближеності до влади, це автоматично нівелює значення кваліфікації. Якщо суспільство не пред’являє вузам високих вимог до якості освіти, безглуздо очікувати доброї підготовки кадрів. Решта проблем вищої освіти — лише наслідок цього. У цьому сенсі смішно виглядав на одній із передач Савіка Шустера один із «балакучих голів» Партії регіонів, відповідальний за гуманітарні питання, коли, з одного боку, він начебто підтримав ідею зовнішнього тестування, а з іншого — розкритикував її надмірний радикалізм. Мовляв, треба ж робити винятки, наприклад для заочників. Начебто в нас є дипломи першого, другого чи третього гатунку, а не диплом єдиного державного зразка! Це був промовистий приклад справжнього ставлення суспільства до вищої освіти: зміст — ніщо, форма — головне, диплом — це все! Саме тому чиновники всіх мастей і рангів поспішають розжитися ученими ступенями, бажано недорого, аби зарахувати себе до лику «вчених», що зводить нанівець престиж інтелекту в країні.

Саме тому «...Україна посідає 128-ме місце серед 175 країн за умовами для ведення бізнесу ...Тільки 78-ме місце серед 125 країн належить вашій країні у рейтингу конкурентоспроможності Всесвітнього економічного форуму. У питаннях верховенства права і контролю над корупцією вона відстає навіть від середніх показників країн із рівнем доходу нижчим від середнього. Жаль, але доводиться акцентувати увагу, що зовнішні спостерігачі звикли вважати Україну однією з найбільш корумпованих країн у світі» (Мартін Райзер, старший економіст Світового банку, «Дзеркало тижня», № 22, 2007 р.) Якщо ж узяти, наприклад, «давоський» Індекс конкурентоспроможності економічного зростання за 2007—2008 роки, то за кількістю інженерів і вчених ми в перших 25%, а за часткою експорту, яка припадає на високі технології (всього лише понад 8%) — серед останніх. Оце і є реальна оцінка рівня компетент­ності та відповідальності наших політиків і чиновників, а також рівня інновацій в українському бізнесі.

Тим часом інтелект, за влучним зауваженням Сергія Дацюка, може не тільки охоплювати дійсність у всій її багатомірності, а й створювати цю саму реальність. Саме в цьому ключі можна розцінити нововведення міністра освіти й науки України Івана Вакарчука із зовнішнім тестуванням випускників. Але, гадаю, на цьому не слід зупинятися.

На думку автора, наступним кроком має бути відмова від диплома єдиного державного зразка. Держава не в змозі гарантувати якість навчання в понад 800 (!) вузах країни. Більше того, диплом держзразка — колосальне корупційне джерело як для чиновників усіх мастей, так і для адміністрації вузів. Крім того, тільки з його скасуванням і виведенням на ринок дипломів різних навчальних закладів визначення рейтингів вузів набуде справжнього, як в усіх розвинених країнах, значення. І тоді самі собою в конкуренції за абітурієнта переможуть лише найкращі наші навчальні заклади.

Другим кроком, а за значимістю — може, навіть першим, має стати перегляд ставлення до фінансування науки та освіти. У країні, в якій «остепенений» викладач вузу отримує менше від секретаря-референта не найбільшої фірми, за визначенням не може бути ні серйозної науки, ні достойної вищої освіти.

І тут проблема бачиться у двох площинах. По-перше, це державне фінансування науки та вищої школи. Хоч про це говорилося чимало, віз і нині там. Один із основних показників при цьому — частка ВВП, що спрямовується на науку й освіту. Тоді як розвинені країни спрямовують на освіту й науку від двох до п’яти відсотків ВВП, Україна — одна з найбідніших країн Європи — дає на ці потреби трохи більше одного відсотка. Тим часом як на підтримку тільки сільського господарства в нікуди канули сот­ні мільйонів, якщо не кілька мільярдів народних коштів! Чи не тому, що в цій сфері легше будувати тіньові схеми?

По-друге, це система розподілу виділених коштів. Сьогодні, в умовах забюрократизованої системи розподілу, основними одержувачами коштів виступають посередники — адміністрації вузів, а також різного рангу чиновники. Як характерний приклад можна навести результати перевірки КРУ діяльності колишнього ректора Київського університету ім. Т.Шевченко, який недоплатив викладачам зарплати на десятки мільйонів гривень. Можна не сумніватися — він у цьому не унікальний! І це при тому, що нормативне навантаження на нашого викладача в кілька разів перевищує таке в будь-якому із Топ-500 університетів Європи! До речі, серед них немає жодного вузу не лише України, а й СНД.

Для залучення інтелектуалів у науку й освіту необхідно внести зміни в Закон «Про вищу освіту», передбачивши в ньому таке:

1. Запровадити тарифну систему (спочатку) у державних вузах із розрахунку 1,5—2 (залежно від ступеня викладача) середньомісячної зарплати у промисловості, передбачивши персональну відповідальність ректора за дотримання законодавства в цій частині.

2. Запровадити обмеження (спочатку) у державних вузах педагогічного навантаження до рівня, що відповідав би європейському досвіду, на одного викладача залежно від його ступеня, передбачивши персональну відповідальність ректора за дотримання законодав­ства в цій частині.

3. Зарахування на роботу в державних вузах на посади старших викладачів, доцентів, завкафедрами проводити виключно на основі щорічного відкритого конкурсу і за результатами таємного голосування викладачів відповідних кафедр. Викладачі, котрі набрали найбільше голосів, і зараховуються за контрактом на рік. Викладачі відповідних кафедр обирають на таємному голосуванні завідувача кафедри. Законом передбачити персональну відповідальність ректора за публікацію у відкритій пресі результатів таких конкурсів і персональний склад кафедр. Ректора вузу також слід обирати на основі таємного голосування на два-три роки, після чого — обов’язково оголошувати нові вибори.

4. Розпорядниками коштів на зарплату у вузах мають стати кафедри, які їх отримують (як бюджетні, так і від контрактів) пропорційно до їхньої частки в загальному педагогічному складі вузу. Ректор має право розпоряджатися виключно коштами, що залишаються після оплати праці викладачів відповідно до законодавства.

Тільки скасування диплома єдиного державного зразка, а також підвищення престижу викладацької, наукової праці з одночасною демократизацією діяльності навчальних і наукових закладів можуть змінити той жалюгідний стан освіти й науки, який ми зараз маємо. Викладені вище пропозиції можуть бути скориговані науковою та педагогічною громадськістю. Більше того, вважаємо за необхідне сформувати раду університетів, які входять у першу двадцятку вузів країни відповідно до рейтингів «Топ-200 Україна» за 2007 рік, щоб обговорити й запропонувати шляхи підвищення конкурентоспроможності української науки та освіти.