ВОСКРЕСІННЯ ЧУЧХЕ ЧОМУ СКОВОРОДІ І ТЕПЕР НЕ ДАЛИ Б ВИКЛАДАТИ У НАШИХ ВУЗАХ?

Міністр — це людина, за якою носять нічний горщик, поки вона обіймає свою посаду, і перевертають цей горщик на неї, коли вона її втрачає.

Луї Мерсьє

Міністерство освіти і науки не обділене увагою ЗМІ. Міністра В. Кременя ми бачимо й чуємо чи не щодня. Лунають довгі проповіді про педагогіку співробітництва, гуманізацію освіти, людиноцентризм. А що ж насправді?

Від студента до професора —
всі на «одобрямс»!

Сковорода недовго викладав у Харківському колегіумі. Його інакодумство дратувало й лякало начальників. Вузівська система і зараз залишається васально-феодальною, закритою для незалежних особистостей.

У січні 2001 р. на прокучмівський мітинг у Харкові зігнали 80 тисяч студентів та викладачів вузів. Урок тоталітарного політиканства давався у робочий (навчальний) час, декого привели шеренгами із занять, зірваних керівниками, інших заманили обіцянками поставити заліки після участі в шоу під дощем з мокрим снігом. Загрожували санкціями, перелічували, як курчат. Хто організував цей урок лжедемократії? Чиновники облдержадміністрації божилися, що не давали вказівок ректорам, МОН дипломатично мовчало.

Чому стало можливим зігнати на «одобрямс» десятки тисяч, здавалося б, інтелігентів? Відповідь — бо наші вузи антидемократичні, в них законсервувалась якщо не тоталітарна, то автократична система. Основа її — келійно-клановий, а не конкурсний відбір викладачів, що робить їх принизливо залежними від начальника і легкокерованими.

У зубах зав’язнула проблема хабарів. Ось і міністр Кремень закликає «оголосити всеукраїнський похід проти цієї біди». «Оголосити похід» — просто, дешево й сердито. Складніше визнати тотальну корумпованість вузівської системи як наслідок антидемократизму, клановості, непрозорості, в якій хабарі — тільки вершина айсберга. І демократизувати цю систему в інтересах суспільства, а не «стабілізувати» задля потреб вузівської та міністерської бюрократії.

Там, де деруть зі студентів, на хлібну посаду викладача «так просто», тобто за законом, не візьмуть. А викладач якого взяли на роботу за хабар, сам буде вижимати зі студентів. Для соціології давно доведеною є істина про корумпованість закритих, неправових систем. У стоячому болоті жаби водяться як правило, а не в окремих випадках. Але чиновник-педант, тим паче хабарник, скаже, що не треба «хаяти» всі наші болота, треба спіймати й показати «чисто конкретну» жабу у конкретному місці. І тоді він згоден визнати, що факт наявності однієї жаби в окремо взятому багні «мав місце», але додасть із обережністю, що «не треба ж так узагальнювати».

Хто і чому знищив конкурс?

У європейських університетах конкурсне обрання викладачів практикується століттями. У нас воно теж було з дореволюційних часів. Більшовики відкинули конкурс, повернулися до нього тільки через 20 років. Інструкція 1954 р. зобов’язувала суворо дотримуватись конкурсного відбору, докладно визначала процедуру періодичних — через кожні п’ять років — конкурсів. Положення 1973 р. було доповнене важливою нормою: звільнити викладача за невідповідність посаді може тільки вчена рада таємним голосуванням — після перевірки його роботи спеціальною комісією. Так, конкурс у радянські часи був формальним: ті ж псевдовибори з одного кандидата, що і в політиці, негласні умови для суспільствознавців бути членами КПРС, втручання парткомів. Але демократична форма — теж дещо.

Ніщо почалося тоді, коли вчорашні секретарі парткомів укупі з кримінальними елементами стали прибирати до рук держвласність. Ректори швидко зметикували: якщо університет офіційно не вдається приватизувати, то можна — явочним порядком, зробивши повністю залежним персонал. Такі кадри, всупереч фарисейській банальності вождя, нічого не вирішують, усе вирішує система їх відбору. Тому її зробили ще автократичнішою, відкинувши геть навіть демократичну форму, тим паче що з початком демократизації політики ця досі напівжива форма могла б наповнитися демократичним змістом. Разом із міністерськими бюрократами ректори використали лозунги про розширення самостійності вузів як прикриття для посилення своєї влади, фактичної руйнації конкурсного порядку відбору викладачів вищої школи — основи вузівської демократії.

Порівняйте два документи. Закон УРСР 1974 р. «Про народну освіту» (ст. 74): «Вакантні посади професорсько-викладацького складу ВНЗ заміщуються за конкурсом у встановленому порядку на певний строк з наступним переобранням осіб, що займають ці посади». У положенні Мінвузу 1973 року — чітка норма: на 5 років. А ось закон 1991 р. «Про освіту» (ст. 49): «Прийняття на роботу педагогічних працівників може здійснюватись на конкурсній основі» (тут і далі маю на увазі тільки ВНЗ III—IV рівня акредитації, саме в них, за законом, повинен проводитися конкурс). Норма попереднього закону повністю викинута. Слівце «може» потрібне було ректорам, які зразу ж покінчили з конкурсом.

Далі егоїстичний інтерес ректорів забезпечило Міносвіти, скасувавши згадане положення 1973 р. Хоча, при бажанні, навіть така невдала стаття закону 1991 р. давала можливість залишити конкурс обов’язковим для вузів, віднісши слово «може» для інших навчальних закладів. Але «Положення про порядок наймання та звільнення педагогічних...» (Міносвіти, 1993) було антидемократичніше і примітивніше від свого попередника. За цим словоблудним документом, конкурс фактично був забаганкою ректора: захоче погратись у демократію — проведе, а зазвичай бере на роботу за контрактом, який, за логікою абсурду і за фігурою замовчування, вважали альтернативою конкурсу. А в половині вузів і досі так вважають. Тоді як, за юридичною логікою, контракт може бути лише правовою процедурою оформлення на роботу після обов’язкової попередньої умови — конкурсного відбору. Формально мета контракту була розписана солоденько: залучення найкваліфікованіших і незахищених, ініціативність та самостійність, соцзахист і т.п.

Справжня мета затії — тримати викладача на короткій мотузці річного терміну контракту, зробити ВНЗ вотчиною ректора. А якщо вже конкурс проводився, то вирішувала не вчена рада, а конкурсна комісія у складі кількох представників адміністрації та членів кафедри, визначених ректором; і не на п’ять років обирала, а на один—п’ять (знову та ж мотузка), і не таємним голосуванням, а як заманеться.

Втім, усе це зайве. Циркуляр вістив: молоді спеціалісти, випускники аспірантури, а «в окремих випадках» (!) й інші зараховуються на роботу без конкурсу. Фахівців тисячі, конкуренція підкилимна, вирішує блат, а то й хабарі, які згаданий пунктик провокував. А «в окремих випадках» — універсальна лазівка, безрозмірна дірка, що робить безглуздим увесь цей «порядок». У законі «Про освіту» 1996 р. такого, звичайно, нема, і не було вже й горезвісного «може», а є ось що: «Прийняття на роботу науково-педагогічних працівників здійснюється на основі конкурсного відбору»(ст. 54). Та що ноздрьовим закон і принцип верховенства законів над підзаконними актами?! Ігнорування закону тривало, крутійські пункти міністерського положення залишалися до 2003 р.

Функція органів — взаємодія з органами

У Харкові тридцять шість ВНЗ III—IV рівнів акредитації (разом із недержавними), майже всі вони десятиліття не проводили конкурсу. На звернення до відділу освіти облдержадміністрації отримував відписки: це не наша справа, а міністерства. А яка ж функція відділу вищої освіти і науки? Відповідають: «Координація і взаємодія ВНЗ освіти з органами місцевої виконавчої влади та самоврядування». Отже, функція підрозділу органу — взаємодія ВНЗ з органами?

Вимушена перевірка півдесятка харківських ВНЗ у жовтні 1999 р. ще раз засвідчила: у жодному з них протягом навчального року жоден викладач не був прийнятий за конкурсом. Але комісія управління освіти (голова — проф. Є.Лисіков) робить карколомний висновок: «Число викладачів, прийнятих без оголошення конкурсу... за 1998/99 н.р. ...у перелічених вузах складає менше 1% від загальної (! — В.Г.) чисельності викладачів, що цілком відповідає «виключним випадкам».

Радикально ситуація не змінилась і через півроку після введення в дію закону «Про вищу освіту» (2002 р). Навіть наш флагман — КНУ ім.Т.Шевченка — ігнорував конкурсне обрання викладачів. Харківська національна юридична академія, Університет МВС та багато інших ВНЗ досі не оголошують конкурсу. З двадцяти двох харківських ВНЗ, які надали владі інформацію з цього приводу у жовтні 2002 р., тільки дев’ять проводили конкурс, або тільки четверта частина тих ВНЗ, які повинні були це робити.

У першому варіанті законопроекту, який показали мені у Міносвіти в 98-му році, про конкурс узагалі не згадувалося. Схоже, його хотіли остаточно поховати. Отже, у мене, як у тисяч інших науковців, які хочуть отримати роботу у вищій школі, не «домовляючись» із начальником, а на підставі законного конкурсу, забирали останній шанс. Ст. 48 закону «Про вищу освіту»: «На посади науково-педагогічних працівників обираються за конкурсом, як правило, особи, які мають наукові ступені або вчені звання, а також випускники магістратури, аспірантури та докторантури». Обрання вченою радою ВНЗ (таємним голосуванням) професорів і завкафедрами, вченою радою факультету — інших викладачів (ст. 34).

Більше в законі про конкурс немає нічого. Норми про термін обрання на п’ять років немає, про сутність конкурсу, відкриті лекції або критерії визначення переможця — теж ані слова. Права ректорів і процедуру їх обрання розписано дуже детально. Водночас про права викладачів — кілька банальних фраз (ст. 50). Довічний статус почесного ректора зі збереженням ректорської зарплати (ст. 32, п.3) нагадує пенсії індійським раджам у неоколоніальну епоху.

Втім, ректорів розлютили два аспекти закону: про вікове обмеження кандидатів на ректорство 65 роками (ст. 39, п.1) і про обмеження відсотка студентів-контрактників 49 % (ст.23, п.4). Зрозуміло, контрактники платять за навчання, а розпоряджається коштами ректор, до 10 % іде йому. На засіданні спілки ректорів у травні 2002 р. лунали заклики міністра Кременя стосовно вищезгаданого пункту закону (про 49 %): «Ми повинні все зробити, щоб його ліквідувати»; стосовно обмеження віку ректорів: «Наші юристи свідчать, що це є порушенням прав людини». Отже, не встигло висохнути чорнило, як міністр закликає тих, від кого він повинен домагатися виконання закону, цей пункт «ліквідувати». Це є виконавча влада? У міністерському циркулярі роками не хотіли ліквідувати дірки, які поховали конкурс, а тут — давай ліквідовувати те, що стримує сповзання до тотальної платності вищої освіти. Порушення прав людини на безплатну вищу освіту, на викладацьку роботу у вузах пана Кременя не турбує, важливіше — право 65-річних ректорів залишатись у своєму кріслі. Ректор обирається на 5—7 років, а викладач — як захоче ректор. Через рік лобісти протягнули поправку до цього закону: введення в дію ст. 23, п.4 (про обмеження контрактників до 49 %) відкладається до 2005 р.

Міністерство чи максибедлам?

Вольтер писав Даламберу: «Настане день, коли біля керма стануть філософи. Наближається царство розуму». Минуло 240 років і — о диво! — біля керма МОН —титуловані філософи : міністр Кремень, його заступник Журавський, є в апараті МОН ще кілька філософів.

Скільки часу треба чиновникам від освіти і науки для написання циркуляра обсягом півтори сторінки? За дев’ять місяців виношують і народжують дитину, а вчені-функціонери МОН дев’ять із половиною місяців писали крихітну інструкцію, яку Мін’юст забракував, потім ще півроку доопрацьовували. Весь цей час більшість ВНЗ ігнорували норму закону про конкурсне обрання викладачів, посилаючись на відсутність нового положення (хоча це грубе порушення закону: він діє з моменту оприлюднення, а не з часу, коли чиновники народять нову інструкцію). Через півроку після введення в дію закону тільки дев’ять із тридцяти шести харківських ВНЗ проводили конкурс. І нині, через два роки дії закону, половина харківських ВНЗ III—IV рівнів акредитації порушує норми закону про конкурс. Однак і частина тих, що проводять, роблять це не завжди, а епізодично, на показ. МОН ігнорує ці факти, не відповідає на звернення (отримане МОН 19.12.03), порушуючи і закони, і свої обов’язки.

Щодо суті нового «Положення про обрання та прийняття на роботу науково-педагогічних працівників», головне ось що: попри всі піарівські лозунги МОН про демократизацію, європеїзацію, гуманізацію, документ цей залишається в основному на рівні циркулярів тоталітарної епохи сталінського періоду, а у кількох важливих аспектах навіть не дотягує до них. Через 50 років диктатор воскреснув у неототалітарних циркулярах. Тепер незалежних можна через рік прогнати, якщо комусь вдасться виграти конкурс без правил. А слухняних — не турбувати новими конкурсами хоч до пенсії, їм можна займати по кілька посад, отже, в інших, можливо, кращих, не буде шансу працювати за фахом. Це — ключовий аспект незахищеності викладача, звуження його реальних прав, посилення залежності від керівника, влада якого у своїй вотчині вже нагадує ідеї чучхе. Це і є «людиноцентризм»? У центрі — людина-начальник, а холопи — на підніжці річного контракту?

У наказі міністра освіти і науки України про затвердження положення двічі сказано про введення його в дію у державних ВНЗ. Але ж закон стосується ВНЗ усіх форм власності. Як тоді МОН проводить ліцензування, акредитацію недержавних ВНЗ — за законодавством чи «за поняттями»? Недержавні ВНЗ за це вчепляться і надалі ігноруватимуть конкурс, перетворившись на сімейно-приятельські фірмочки.

У положенні немає терміну подання заяв на конкурс. Цю дірку зразу використовують: ХНУ ім. Каразіна оголошує — тиждень, Академія культури — те ж саме. Скоро дійдуть до одного дня, щоб ніхто інший, окрім «свого», не встиг про конкурс довідатись. Дитяча гра у піжмурки! Немає критеріїв визначення переможця, крім посилання на загальні обов’язки викладачів, названі у законах. Професійно-кваліфікаційні вимоги, складені вузом, — ті ж загальні фрази плюс пунктики під «свою» людину. Отже, все вирішуватимуть суб’єктивізм начальника та його підлеглих: в одному випадку висмикнуть один показник, за яким «свій» кандидат переважає, в іншому — наче фокусник з рукава, дістануть інший. «Для оцінки рівня професійної кваліфікації претендента кафедра може запропонувати йому прочитати пробні лекції, провести практичні заняття». Одного претендента? А інших? Може запропонувати, а не зобов’язана? Це — пародія на конкурс. Хіба не ясно, що головне у роботі викладача — не формальні показники, а те, як він уміє навчати, як його сприймають?

Якщо «жоден претендент не набрав більше 50% голосів присутніх членів вченої ради, конкурс вважається таким, що не відбувся, і оголошується повторно». Це — норма, яка в політиці давно відкинута, бо переконливо довела свою недієздатність, — наслідком її були численні повторні вибори. Абсурдно, що тоді як для виборів президента й парламентарів достатньо відносної більшості, для обрання викладача вимагається більшість абсолютна.

Міністерський чиновник передбачив для ректора ще один спосіб перетворення конкурсу у псевдозмагання: «Оголошення про конкурс... публікуються у ЗМІ». В одній із тисяч газет, де його ніхто не знайде, крім «свого»? А треба б записати: «...у газеті місцевої облдержадміністрації й одночасно надсилаються електронною поштою до МОН для розміщення на сайті МОН в Інтернеті».

У положенні треба повторити і норму ст. 20, п.4, закону «Про зайнятість населення»: щомісяця надавати державному центру зайнятості інформацію про вакансії. Нині цю вимогу закону ВНЗ тотально порушують, а МОН мовчить.

Вчимося самозаарештовуватися

У виборчих законах давно виписано процедуру підрахунку голосів: відкрито, у присутності всіх членів виборчої комісії, спостерігачів і т.д. Це має бути і в положенні (але немає). Натомість в нас у дусі партзборів минулого нав’язують закритий підрахунок комісією-трійкою, пам’ятаючи цинічну банальність про те, що головне — як підраховують. Якщо, скажімо, котрийсь керівник не гребує брати хабарі (відвертий кримінал), то наївно думати про якісь моральні гальма, що утримали б його від спокуси доручити «підрахунок» із заданим результатом таким самим, як він, підлеглим; а також про те, що вони не зрозуміють бажання шефа навіть без слів. Однак наші вчені ради голосують «як треба» і в режимі таємного голосування, бо складаються з людей залежних, не обраних у справжньому конкурсі, а фактично призначених керівником. Як в анекдоті: «Чи потрібен буде КДБ при комунізмі? — Ні, бо люди навчаться самозаарештовуватися».

У цілому цей документ (положення) справляє враження погіршеного варіанта втричі скороченої, конспективної компіляції зі старих інструкцій радянського і «нового» часу без жодного кроку вперед у напрямі вдосконалення й демократизації відбору кадрів. Стислість буває не тільки сестрою таланту, а й дитям ліні або крутійства: чим коротший і беззмістовніший нормативний акт, тим більше простору місцевим керівникам для дій «за поняттями». Півтори сторінки пустослів’я, невиписаність процедури справжнього конкурсу, відсутність чітких критеріїв визначення переможця, норм про змагальність у процесі конкурсу через обов’язкові відкриті лекції всіх претендентів, повний простір для протягнення «потрібного» (начальникові, а не студентам) претендента. Легше верблюду пролізти через вушко голки, ніж на основі цього положення без протекції або хабара отримати роботу у вузі незалежному викладачеві, навіть нобелівському лауреатові, якщо начальник не хоче.

Справжній конкурс — це сито, яке відсіває дурнів. Але якщо оцінюють ті, хто зацікавлений вибрати кращого. А якщо в автократичній системі вирішує начальник, призначений не за «служивість», то розумний, творчий і сміливий буде відкинутий як потенційний конкурент і порушник спокою, а сірість буде обрана.

Чесний конкурс дає можливість здібним і самостійним людям із критичним ставленням до керівництва і влади зайняти своє місце в науці та вищій школі без монопольної волі шефа, без протекцій і хабарів. Закон тому й ігнорується, що справжній конкурс підриває автократію і плутократію. Той, хто переміг у конкурсі без підпорок начальника, нічим йому не зобов’язаний і не залежний від нього, вільна людина. А кого «хазяїн» приймає у свою вотчину під патронатом і тримає на річному контракті — несамостійна, залежна «людина начальника». Тим більше якщо викладач не втримується від спокуси брати хабарі — тоді цілком увесь на гачку. Така в нього буде і філософія, адже «Точка зрения определяется местом сидения». Додам — і способом одержання цього місця. Така ось «точка»: знайшов своє місце в житті — купи його. Або виміняй на свободу. Дехто вже сприймає за норму кланові порядки, коли начальник підбирає собі «команду», що працює на нього.

А тим часом у демократичній парадигмі не начальник набирає собі робсилу чи купує холопів, а вільні люди обирають собі керівника. Менеджера, а не царька.

Псевдоконкурс. Перемога лжефілософів

Тричі я брав участь у псевдоконкурсах ХНУ ім. Каразіна на кафедрах політології, філософії. Одного разу «переможцем» оголосили ст. викладача (наукових праць у півтора разу менше, стаж — менший у два з половиною рази), двічі «вигравали» пенсіонери, а ті, хто визначав переможця (вчена рада ХНУ), дали мені всього дві хвилини для виступу, ігноруючи пропозицію про відкриті лекції. Обрали 70-річного. А на виборах за мене проголосувало стільки ж людей, скільки за п’ятьох професорів цього університету разом узятих, включаючи двох ректорів — тодішнього й теперішнього.

Дідівщина — кастовий поділ на «своїх» («діди») і «чужих»(«молоді»), з привілеями одних і дискримінацією інших — аж до знущань та садизму. В армії і в зоні — це захоплення чужої пайки чи місця на нарах, фізичне насильство. У вузах — зайняття додаткової ставки-півставки «дембелями», коли інші зовсім не мають роботи, моральне насильство над непокірними й незалежними. Сумісництво як прояв дідівщини набуває карикатурних форм: люди пенсійного і передпенсійного віку, особливо з керівників, влаштували один одного у двох-трьох вузах, а безробітним колегам кажуть: «Нема вакансій!» Недавні зміни до законів стимулюють довічне перебування пенсіонерів-викладачів на кількох посадах: пенсія у розмірі 80—90 % сукупного заробітку в усіх вузах, де працюєш, коригується відповідно до нового заробітку за останні два роки. Це крім самого заробітку на двох-трьох посадах. А за цим — безробіття і безгрошів’я інших людей у розквіті сил, буває, дітей тих-таки пенсіонерів, що, маючи непогану пенсію, займають в умовах безробіття фактично чуже місце, а то й не одне.

Десятиліттями у нас були розумні обмеження на сумісництво у вузах. Розвалили, ввели повний бедлам. Але не тільки в СРСР, а й у сучасній Японії сумісництво у вузах існує як виняток, із дозволу міністерства. У Швеції всі професори штатні, обираються за конкурсом. Доценти британських університетів, досягши 67-річного віку, звільняються в кінці навчального року. Проект закону «Про вищу освіту» готувався МОН, і в ньому, при бажанні, можна було б розумно обмежити сумісництво, але переміг егоїстичний інтерес лобістів. І в положенні про обрання викладачів можна і треба було записати, що перевага над сумісниками віддається тим, хто не має роботи, а обов’язкові відкриті лекції претендентів відібрали б справді талановитіших, а не «дідів». МОН пропозиції проігнорувало. Думаю, не з причин турботи про пенсіонерів, а тому, що консервативними й залежними кадрами простіше керувати в ручному режимі. Тоді як ті, хто переміг би у чесному конкурсі, — самостійний і критичний елемент, менш схильний бути слугою режиму.

Недавно на одній філософській кафедрі ледве пішов на пенсію 95-літній професор, 70-річних — скільки завгодно. Сумісники з начальників і «потрібних» — щокроку; тих, хто займає півтора крісла, — безліч. Але як без хабарів чи протекції отримати викладацьку посаду юному випускникові університету, якщо її сьомий рік поспіль не може обійняти кандидат наук, доцент із дипломами КДУ і МДУ?

Підкреслюю, я не проти викладачів-пенсіонерів. Але повинен бути не карикатурний — для галочки, а справжній конкурс із відкритими лекціями претендентів і анонімним анкетуванням студентів — щоб усім було ясно, чи викладач пенсійного віку все ще цікавий студентам, чи вони бажають іншого.

Когось хвилює тільки третій термін Кучми — буде чи не буде. А мене, крім того, бентежить і п’ятий термін завкафедрами та ректорів: люди, котрі сидять на посаді 20—25 років, — це вже не кучми місцевого штибу, а туркменбаші і великі вожді. Автократія й геронтократія. А буває і клептократія. Якщо десь хабарі деруть — то, швидше, не по-партизанському, а з відома начальства і з «відстьобуванням» частки. Команда?.. «Бригада»?.. Про який конкурс може йти мова?!

Людиноцентризм? Людинокомунізм!

Л.Мерсье — літератор наполеонівської епохи — не знав наших реалій: якщо потрапив у номенклатурну колоду, то й після відставки носитимуть горщик, хоч і менший, а ось коли підеш в опозицію, тоді й перевернуть. Не будемо возитися зі згаданим предметом, поговоримо з міністром-філософом без компліментів і публічно, бо на листи він не відповідає.

На аргументовані пропозиції до положення я одержав відписку, що вони будуть враховані. Не врахували жодної. А на прохання дозволити мені як представникові громадської організації й науковцю взяти участь в обговоренні положення у МОН, не відповіли. Тобто фактично відмовили. І це при тому, що самі функціонери МОН роками не могли написати нову редакцію положення і зрештою міністерська гора народила мишу. Не сумніваюся, що з деякими ректорами, завідувачами розробник радився і положення зроблено «під них», а викладачі та їхні громадські організації на цю кухню не допускались, нехай, мовляв, знають своє місце. Це — характерний штрих келійно-бюрократичного стилю керівництва МОН. А з трибуни — «педагогіка співробітництва», «громадянське суспільство», «людиноцентризм»... Якщо людина — чиновник, тоді це «людиноцентризм». Навіть людинопупізм.

Цей стиль я називаю бюрократично-піарівським. Закритість, недоступність міністра: на письмові звернення аргументовано, як за законом, ніхто не відповідає (відписка маленького чиновника — ніщо). Записатись на прийом до міністра неможливо, підлеглі нічого не вирішують. Через ЗМІ — монологічні проповіді без дискусії зі справжніми опонентами, імітація діалогу через відповіді на заготовлені питання підтакуючим ведучим. Зразу згадується цинічне правило сучасного піару: байдуже, як насправді йдуть справи, головне — як вони виглядають на екрані, «піпл усе схаває». Читач невдовзі зможе переконатися, чи здатен пан Кремень до публічного діалогу через газету, чи може він як міністр покласти край ректорсько-міністерському беззаконню з ігноруванням конкурсу.

Ви, пане Кремень, пропонуєте студентові «стукнути» міністерству на вушко по «телефону довіри» (у порожнечу чиновницької байдужості), але хто вам повірить, якщо ви ігноруєте неодноразові письмові, відкриті й аргументовані звернення доцента про порушення закону більшістю ректорів. Рекламуєте епатажно-піарівський лист про букети, а треба реально демократизувати вузівську систему, зробити її відкритою і прозорою. Розширити, а не звузити права студентів та викладачів прийняттям серйозних нормативних документів та енергійним контролем за їх виконанням. Розірвати контракти з ректорами, котрі порушують закон. Не «розводити» хабарників, наче щурів, умовами затхлої автократії, виловлюючи окремих особин під вибори, а мінімізувати цю холеру демократичною організацією вузів. Але куди там... Міністр зайнятий «створенням власного іміджу», не сходить з екрану та ефіру. Тим часом вузи перетворились у ректорські вотчини, освітянська влада на місцях зайнята «взаємодією органів з органами»…

Якщо міністр і голова ОДА ігнорують порушення більшістю ректорів закону, — порушення, що провокують корупцію, — то вони самі сприяють корупції або, щонайменше, не вживають владних заходів для усунення її причин у підвладних їм структурах. Отже, не виконують обов’язків державного чиновника.

«Україна: альтернативи поступу». Так називається книга, співавтором якої значиться і В.Кремень. Хороша книга. Щоправда, жорсткі оцінки з обережністю відносяться до епохи попереднього президента. «Тотальна криміналізація суспільного життя» (с.482); «налагоджена система хабарництва в державних структурах, у всіх сферах життя» (с. 517); «посади займаються на засадах особистої відданості патронові» с.532); «в результаті ці монополії набували форм кліки — групи осіб, об’єднаних неформальними зв’язками, орієнтованими на задоволення власних егоїстичних інтересів» (с. 428). Чи згодні ви, пане Кремень, що все це стосується і вузівської системи міністерства, яким ви керуєте? Чи тільки сусідніх відомств? Чи не «налагоджена система хабарництва» «мафіозних клік» торпедує конкурс або перетворює його на фарс, чи не є елементом цієї системи й останнє положення МОН про обрання викладачів та відсутність реакції контролюючих органів МОН на тотальні порушення закону?

З часів Сократа неодмінна риса справжнього філософа — жити за своїми переконаннями. Коли афінський суд засудив Сократа до смертної кари за розвінчання старих богів, він відмовився від пропозиції втекти, бо не хотів порушувати закони, які вчив поважати. А псевдофілософ, із трибуни повчаючи гарним афоризмом давніх, що повага до законів відрізняє елліна від варвара, — з варварською легкістю порушує закон.

* * *

Яка роль у передвиборній кампанії серед освітян належить заступникові голови СДПУ(о) і члену політбюро Кременю? Скільки годин у міністра вільного від роботи часу для партійної політики? Чи він і в міністерському кабінеті — член політбюро СДПУ (о)?.. Про це можна лише здогадуватись, але чиновник повинен працювати на державу і закон, а не на боса чи партію. Потрібен незалежний від примх начальника та влади викладач і студент. А це можливо лише в демократичній вузівській системі, а не в пародії на неї.