Вища школа: елітна чи масова?

В одне з державних свят газети повідомляли про засідання Київради, на якому депутати роздали ділянки дорогої київської землі. Серед розданих — ласі шматки в центрі міста. Причому чималі — наприклад, на Барбюса, 9 — понад три гектари. Тут розміщені корпуси Київського геологорозвідувального технікуму: близько 25 тис. кв. м. У його приміщеннях десятки орендарів, і тільки один має безпосередній стосунок до освіти — Київський славістичний університет, де, крім громадян України, навчаються болгари, чехи, турки, поляки, французи, шведи. За 14 років університет вклав не один мільйон гривень, аби із напіваварійних приміщень зробити навчальні аудиторії. Якщо колись укладали договори на довгострокову оренду, то тепер указівка чітка — на рік. Напевно, у чомусь Маркс мав рацію — чиновник розглядає державу і її майно як свою власність. Отже, відповідно до договору з приватною компанією, який підписав директор технікуму, будинок, споруджений для технікуму, підлягає знесенню — тут будуть зведені висотки. Кажуть, що за всім цим стоять два депутати Верховної Ради. Як витримає багатостраждальна київська земля ці висотки, важко уявити. До речі, будинок — пам’ятка архітектури і культури. Незрозуміло, як таке могло статися без дозволу Українського товариства охорони пам’яток історії і культури, котре багато років очолює відомий учений археолог П.Толочко. На наше запитання він сумно зауважив: їхня згода тепер непотрібна.

Нинішнього року делегація Київського славістичного університету відвідала Інститут славістики Лейпцизького університету. Місто, яке після війни було в руїнах, цілком відновлене у своєму колишньому вигляді, у старому центрі висоткам місця немає. Чому їхні бізнесмени-будівельники не йшли шляхом надприбутків? Київськими бізнес-стандартами стало — чим вищий будинок, тим більший прибуток, і оскільки в центрі він перевищує 300 відсотків, то комерційні структури готові на все. Це автор відчув і на собі — доброзичливо попереджали «про можливі пожежі й інші неприємності».

Основний Закон країни, подобається він комусь чи ні, чітко проголошує рівні права усіх форм власності. Так звані «комерційні» вузи свій прибуток вкладають у розвиток, вони будують гуртожитки, навчальні корпуси, роблять капітальні ремонти аварійних орендованих будинків, які після цього можуть забрати або різко збільшити орендну плату, нагадавши, що у приміщення є хазяїн. Останній приклад найяскравіший — чиновники підготували рішення збільшити орендну плату вузам недер­жавної форми владності в десять разів. Зроблено це в середині навчального року, отже, треба збільшувати плату за навчання студентів. А цього не дозволяє Закон «Про освіту». Тож як бути? Київський славістичний університет, маючи високий рівень акредитації, прагнув тримати оплату, прийнятну для всіх категорій студентів. Вона була порівняно невисокою серед вузів Києва. Деякі студенти навчалися на пільгових умовах. Одна з головних умов надання пільг — відмінна і хороша успішність. Діти-сироти за цих самих умов навчаються безкоштовно. Свого часу Київський славістичний університет мав договір із Київським обласним управлінням освіти про спільну реалізацію програми «Регіон». Університет відкрив спеціальний регіональний підрозділ. Програма передбачала навчання сільської молоді з приміських зон. Це діти далеко не багатих батьків. Кілька років цим університетським підрозділом керував професор Київського славістичного університету Всеволод Іванович Наулко.

А тепер хотілося б зупинитися на системі оцінювання якості знань. Державний контроль якості передбачає цілий комплекс: ліцензування, акредитацію, підсумкову атестацію випускників. Підписання Україною Болонської угоди зумовило потребу по-новому оцінити навчальні програми вузів, критерії якості підготовки бакалаврів і магістрів, рівень викладацького складу. Незалежна оцінка діяльності вузів має здійснюватися незалежними експертами і, насамперед, роботодавцями. В останні роки Міністерство освіти і науки зробило чимало корисного в цій галузі. Проте виконання певних, до речі, науково не обгрунтованих, кваліфікаційних вимог до ряду посад, відсотка штатних викладачів у вузі, — все це рудименти пострадянської системи освіти, парадигма якої полягала в раціональному використанні і постійному відновленні трудового потенціалу.

Найбільш прогресивною у світі вважається модель саморегуляції, яка зумовлена необхідністю створення балансу між навчальними закладами і роботодавцями, внутрішніми процесами розвитку і зовнішніми інститутами гарантії якості. Такий підхід забезпечує випереджальний розвиток, тобто орієнтацію навчання на розвиток форм і методів навчального процесу і перенесення акцентів у системі оцінки якості знань. Під час вступних іспитів ряд вузів кон’юнктурно повідомляє про працевлаштування своїх випускників. Солідні класичні університети про це не говорять. У світі давно склалася система: якщо студент навчався добре, він має перспективну роботу. У Київському славістичному університеті студенти визначаються з роботою в період проходження практики. Ряд бізнесових, державних і дипломатичних структур уже сьогодні подають заявки на випускників, які проходили в них практику.

На наш погляд, потребує удосконалення і система різних перевірок, так званих зрізів знань, та й сама система акредитації. У разі невиконання акредитаційних критеріїв позбавляються права одержувати дипломи і студенти, які успішно навчалися, тому що вони стають заручниками слабких студентів. До речі, студенти, котрі закінчили навчальний заклад з оцінками «задовільно», також мають право на одержання диплома, при тому, що умови акредитації чітко встановлюють співвідношення між якісними («4», «5») і успішними («3») оцінками. Не витримуює критики і система перевірки залишкових знань студентів з тих дисциплін, які вивчалися ними на попередніх курсах. Тим більше, коли така перевірка здійснюється некомпетентними в цій дисципліні людьми на підставі екзаменаційних запитань. Зрозуміло, що студент 5-го курсу може забути деякі моменти дисципліни, яку він вивчав на 1-му або 2-му курсах. Чи правильно це?

У моделі освітньої реформи нам варто визначитися — яку вищу школу ми хочемо мати? Масову чи елітну? У більшості цивілізованих країн уже давно перейшли до моделі масової вищої школи. Чи треба переконувати, що в суспільстві, де багато хто має вищу освіту, вищою є культура, інтелектуальнішим саме суспільство.

Відомо, що навчальний процес має базуватися на науковій основі. І тут окремо варто сказати про славістику. Україна — велика слов’янська держава, де зароджувався найбільший у Європі етнос — слов’яни. Практично в кожному університеті Центральної, Західної Європи, США є центри, інститути славістики, де навчається чимало і наших співвітчизників. В Україні серед молоді зростає інтерес до чеської, польської мов. Найближчі наші сусіди — це слов’яни: росіяни, білоруси, поляки, словаки. Важливо знати їхню культуру, побут, мови, історію, яка тісно пов’язана з нашою країною багато сторіч. Київ був центром східних слов’ян. А як можна ігнорувати внесок слов’ян у світову цивілізацію, який грунтовно не вивчений і чекає своїх дослідників?

Нещодавно газета «Дзерка­ло тижня» опублікувала статтю академіка НАНУ Згуровського, де він цілком справедливо акцентував увагу на розвитку науки у вузах. З усіма його міркуваннями можна погодитися, але не будемо забувати, що таких потужних університетів, як КПІ, у нас небагато, та й у цих університетах давно сенсаційних наукових відкриттів немає, як і нобелівських лауреатів. Академічні інститути поки що залишаються основними двигунами науки. Зміцнюючи науку в університетах, варто подумати про посилення зв’язку з академічними установами. Як об’єднати зусилля закладів освіти й академічних інститутів? На наш погляд, одна з прийнятних форм — залучення відомих учених до викладацької роботи в університетах, керівництва аспірантами і магістрами.

Досить важливу роль для формування моделі освіт­ньої реформи відіграє участь у підготовці спеціалістів і магістрів, досвідчених практиків і організаторів виробництва. Так, наприклад, у Київському славістичному університеті формуванням економічних фахів, організацією практики опікувався і опікується голова правління Української фондової біржі, професор В.Оскольский, він же ініціатор організації на базі УФБ — студентської фондової біржі. Кафедру банківської справи кілька років очолював керівник відділення одного з банків Я.Колесник. Університет, зі свого боку, допомагає біржі, банкам виділяючи на різні заходи перекладачів — викладачів, студентів. Кілька років кафедра іноземної філології університету допомагає у вивченні іноземних мов банківським працівникам.

Модель освітньої реформи з її підструктурами і зв’язками має обов’язково передбачити виборчу систему в університетах і зробити її такою, як у країнах Центральної і Західної Європи.

Приклад європейського підходу до керівництва вузом показав в Україні президент Києво-Могилянської академії професор В.Брюховецький — відпрацювавши керівником КМА два терміни, він залишив свою посаду. Два терміни — це максимально.

На жаль, наші освітні реформи мають здебільшого половинчастий і косметичний характер.

На Київщині, та й не тільки, як гриби після дощу ростуть котеджні містечка. Це, напевно, непогано, люди стають багатшими, зростає середній клас. У Києві гостро стоїть питання гуртожитків для студентів, але при цьому жодна сільрада під це землі не виділила і не виділить. Не вигідно сільському голові чи селу? А, між іншим, у багатьох цивілізованих країнах студентські містечка розташовані, як правило, за містом.

А спробуйте сьогодні знайти у великому селі бібліотеку, нову книгарню. Ці приміщення використовуються під шинки, зали з ігровими автоматами. А чому? Та тому, що серед депутатів не прості жителі села, а бізнесмени і представники партій, і за місце в списках партіям треба було платити. От і ростуть один біля другого ресторани, кафе, бари, казино з комп’ютерними залами й ігровими автоматами. Дивно, що наші педагоги, психологи досі мовчать про цю загрозу, порівнянну з наркоманією й алкоголізмом.

За останні два роки закриті сотні філій університетів як державних, так і інших форм власності. Державна акредитаційна комісія, Міністерство освіти і науки закрили філію Харківської державної академії комунального господарства в Жмеринці. Закрили справедливо — кадровий склад не відповідав вимогам вищої школи. У цьому невеличкому містечку на Вінниччині сформувалося гарне студентське містечко зі своєю інфраструктурою. От і підтримати б їх, виділити викладачам житло в місті, і, напевно, приїхали б на роботу у філію кандидати, а можливо, і доктори наук. Міський голова Жмеринки, стривожений фактом закриття філії, обіцяв виправити становище. Участь акредитованих університетів у розвитку освіти в невеликих містах і райцентрах, на наш погляд, корисна і для загальноосвітньої школи. Вузи мають відповідати за свої філії, а кількість їх варто визначити для кожного університету персонально, і головним критерієм мають бути педагогічні кадри і матеріальна база.

І чи взагалі потрібно ліцензувати навчально-консультативні пункти? Це не філії, вони служать базою, яка полегшує навчання студентів-заочників.

Хоч би як ставилися до дистанційного навчання, в освітній моделі така форма має знайти своє місце. Тільки це дозволить усім охочим, особливо з глибинки, здобути вищу освіту. Координувати таку освіту мають університети, які мають власну базу і спеціальні програми.

Міністерське керівництво, вирішивши розпочати активну боротьбу з корупцією і низьким рівнем освіти, спочатку чомусь основну увагу звернуло на вузи недержавної форми власності. Педагогічна преса переконувала, що в нас університетів більше, ніж у всій Європі. Очевидно, забули, що в складі наших вузів понад 600 технікумів, які і становлять більшу частину української вищої освіти.

У викладацькому середовищі часто нарікають на недостатнє фінансування освіти, проте за останні роки його збільшили майже вдвічі. Інша річ, що за 15 років ніхто не підрахував, скільки нам треба педагогів, вихователів. При нашій демографічній ситуації чи не доцільніше перепрофілювати ряд педучилищ і пед­університетів?

Номенклатура багатьох вузів не відповідає нинішнім і майбутнім потребам економіки. Підготовка фахівців із незатребуваних спеціальностей триває, щороку багато дер­жавних університетів випускають потенційних безробітних. Зрозуміло, якщо дівчина бажає набути фаху вихователя за свої гроші, це її справа, але коли за рахунок бюджету?.. Чи не час перерозподілити освітній бюджет? Чому Міністерство економіки не дасть розрахунки, скільки нам треба вчителів на найближчі 5—10 років? Нарешті, куди подінуться випускники? Лікарі, вчителі? Без відповіді на ці запитання неможливо будувати і модель реформи освіти. Потрібно вивчити як вітчизняний, так і зарубіжний педагогічний досвід і на цій основі сформувати модель освіти майбутнього.

Модель освітньої реформи має пройти широке обговорення в суспільстві й дістати затвердження на державному рівні.

Напевно, багато моїх колег-керівників вузів не погодяться з моєю думкою. Дискусія на цю тему потрібна і важлива. Та усе ж задумаємося: якщо наші реформи такі успішні, то чому за 15 років не змогли побудувати ефективну освітню модель? Очевидно, тому, що кількість реформаторів ще не визначає ефективність і якість реформ.