Вища школа: вчити від науки

Хочеться думати, що сьогодні органи влади по-новому подивляться на нашу вищу школу. Врешті-решт Україна повинна повернутись обличчям до свого майбутнього. Що реально потрібно зробити для того, аби рушієм суспільства стала фахова підготовка високого ґатунку, яка б дала поштовх розвиткові високотехнологічного постіндустріального інформаційного українського суспільства?

Коли наприкінці 1990-х років я був запрошений викладати у Прикарпатському національному університеті ім. В.Стефаника в рідному місті Івано-Франківську, ми з тодішніми ректором професором В.Кононенком та проректором із науки Б.Остафійчуком обговорювали умови моєї роботи в цьому ВНЗ. Я запропонував принцип "вчити від науки", який і був ними підтриманий. Що це означало? А означало це те, що, як і в більшості провідних університетів світу, студенти якомога швидше мають долучатися до наукової роботи. Саме такий підхід дозволяє готувати фахівців високого ґатунку. Оскільки ж мій фах - біохімія, біологічна експериментальна наука, то для ефективної роботи потрібно було створити невелику науково-дослідну лабораторію з відповідним обладнанням. На цьому ми й порішили. З часом домовленості було реалізовано, і тепер при нашій кафедрі функціонує невелика, але досить ефективна лабораторія. Що це дає, окрім публікацій у міжнародних журналах? Маючи середнє навчальне навантаження на викладача 800 годин на рік, дуже важко займатися високою наукою і керувати понад десятком науково-дослідних студентських робіт. Якщо хтось це й робить, то якість підготовки студентів дуже кульгає. Наявність лабораторії дала нам можливість, окрім іншого, краще працювати зі студентами.

Радикальні зміни в українському суспільстві початку 2014 р. додають надії. Так, новопризначений міністр освіти професор Сергій Квіт задекларував, що освіту у вищій школі треба давати на основі сучасних наукових знань. І за умови, що самі викладачі будуть вченими світового ґатунку. Мабуть, варто додати, що вони також мусять вільно володіти англійською як міжнародною мовою науки. Мені довелося побувати в університетах восьми країн світу, і я ніде не зустрів жодного викладача, який би вільно не спілкувався англійською мовою.

Отже, які важливі кроки варто зробити для того, щоб освіта у нашій вищій школі могла відповідати нагальним потребам країни і сучасному міжнародному рівню?

Перше. Провести аналіз стану справ у науці: у ВНЗ України виявити школи, групи, кафедри, лабораторії справді міжнародного рівня. Найчастіше їх виявити відносно легко - з допомогою міжнародних баз даних (Scopus, Web of Science тощо). Хоча багато хто в нас може сказати, що в цих базах даних немає інформації з гуманітарного блоку, - та це не зовсім так. Зокрема, у Scopus названий сектор займає до 15%. До того ж світові пріоритети перебувають не в гуманітарній галузі, а в природничо-технічній. Адже саме вона визначає матеріально-технічний прогрес людства, охорони довкілля і здоров'я людини. В Україні традиційно існує істотний дисбаланс на користь гуманітарного блоку, а також оборонної галузі. Варто зазначити, що два останні блоки зараз функціонують неефективно.

Виявивши ефективні наукові групи, варто було б створити їх національну мережу й офіційно надати їм престижного статусу. Причому не треба зважати на місце розташування чи тип навчального закладу.

Наприклад, у Чернівецькому національному університеті ефективно працює професор Роман Волков, у Тернопільському національному педагогічному університеті - професор Оксана Столяр. Вони публікують свої наукові праці у престижних міжнародних виданнях, мають досвід роботи в закордонних лабораторіях, їхні учні можуть похвалитися вагомими здобутками не тільки в Україні, а й на міжнародному рівні. Вважаю, що саме групам, очолюваним такими науковцями, треба надавати пріоритети у розробці й реалізації стратегії підготовки кадрів найвищої кваліфікації, розробці стандартів освіти і відповідних програм. Наскільки мені відомо, зараз розробляється черговий варіант стандартів освіти з біології, але широкий загал викладачів про це нічого не знає.

Звісно, при вище описаних колективах слід створити невеликі науково-дослідні лабораторії з відповідним фінансуванням. Головне в усьому цьому - не тільки не втратити здобутки окремих дослідників і колективів, а й примножити їх.

Друге. Привести у відповідність до світових тенденцій пріоритети розвитку науки і освіти в Україні. Природно, все це має бути забезпечене документально й матеріально, а не лише декларативно. Так, тепер передові країни світу найбільше інвестують у біомедицину, охорону довкілля та нанотехнології. В центрі всього зараз стоїть Людина і все, що забезпечує її здоров'я та добробут. Чим не гідний приклад для наслідування?

Третє. Якнайшвидше повернути університетам деякі з прав, відібрані за кілька останніх років. Наприклад, право мати наукові лабораторії і наукові посади в рамках державного бюджету. Це ж стосується, зокрема, і наукових посад у ботанічних садах університетів.

Слід також якомога швидше повернути університетам право використовувати бюджетні кошти для закордонних відряджень (Див. "Невиїзна наука", DT.UA №2, 24 січня 2014р.). Нещодавно доцент Прикарпатського національного університету Любомир Никируй розповів мені таку історію. Він із колегами виграв ґрант НАТО для проведення досліджень у співпраці з турецькими колегами. За умовами ґранту, українським науковцям необхідно їздити до Туреччини. Навіть більше: однією з обов'язкових умов отримання проекту від НАТО була обов'язкова участь у роботі наукових міжнародних конференцій в інших державах із представленням своїх результатів, а також стажування молодих вчених в установах країн НАТО. Це обов'язкові статті бюджету гранту, і їх невиконання призводить до зриву та невиконання зобов'язань українських дослідників. Але коли гроші переводяться на рахунок університету, вони автоматично стають бюджетними, і їх не можна використовувати для закордонних відряджень. І як тоді виконувати цей науковий проект?

Якщо вже зайшло про шляхи фінансування науки в університетах, то треба сказати, що вона має фінансуватися зі спеціального фонду, аби ці кошти не розглядалися як бюджетні і не проходили через казначейство. Тоді ВНЗ зможуть ефективніше ними розпоряджатися.

Четверте. Навчати студентів за формулою - три роки бакалавр плюс два роки магістр. Потенційно, це зробити досить просто - видалити з програми підготовки більшість нефахових дисциплін, які становлять до 30% від загального навчального навантаження. Тоді бакалаврів можна буде вчити три роки, як це й роблять у більшості інших країн. Хтось може запитати - а яким чином це стосується науки? Прямим! Бо зазвичай студенти роблять науку на рівні магістра. Адже магістр - це вже науковий ступінь, і для його отримання необхідно виконати певну науково-дослідну роботу.

Тут я очікую критики від наших гуманітаріїв, оскільки в більшості випадків саме їхні дисципліни випадуть із навчальних програм. А ще проти цього заперечуватимуть багато керівників - адміністраторів від науки. Знову ж - так традиційно склалося, що переважно саме гуманітарії обіймають багато посад у керівних інституціях освіти. Однак подивіться програми, - навіть на рівні магістрів є непотрібні предмети. Щось на кшталт "педагогіка вищої школи". При тому що багато магістрів навіть не мають формального права викладати!

П'яте. Для того, щоб істотно підвищити науковий рівень університетів, необхідно істотно зменшити навчальне навантаження на викладачів. Адже коли середнє навантаження викладача становить 800 годин на рік, то важко вимагати від нього робити науку, та ще й займатися ґрантами. Цікавий підхід запропонував ректор нашого університету професор Ігор Цепенда. Так, було створено робочу групу з членів колективу, які мають публікації у базі даних Scopus. Комісія розробила певні критерії оцінювання ефективності наукової роботи, ґрунтуючись на цій базі даних. Розроблені критерії, переведені у кількісні показники, дозволили вирахувати "середню вагу" кожного викладача і потім врахувати це при визначенні навчального навантаження. Зрозуміло, такий підхід далекий від досконалості, але вже навіть це істотно підвищило престижність таких публікацій і в окремих випадках істотно зменшило навантаження на певних викладачів. В результаті, як і очікувалося, їх наукова ефективність істотно зросла. Мені здається, що є сенс диференціювати викладачів за дисциплінами, бо сам алгоритм наукової роботи в теоретичній і експериментальній галузях різний. Якщо в теоретичній галузі це виглядає як: почитав-проаналізував-подумав-придумав-
написав-надрукував, то в експериментальних галузях до цього додається ще проведення самого експерименту, що загалом забирає понад 95% від усього витраченого часу. Окрім того, і викладання дисциплін зазвичай виглядає по-різному. Одна річ - прочитати лекцію про княжіння Ярослава Мудрого, а зовсім інша - впродовж усієї пари писати на дошці крейдою математичні рівняння чи хімічні перетворення. Спробуйте вгадати - що робити важче, і від чого викладач втомлюється більше?

Шосте. Часто проблеми науки впираються в роботу адміністративного апарату. Мова йде про різні управлінські ланки. Так, візьмімо колишній ВАК України. Дуже часто в бюлетені, який він видавав, траплялися навіть елементарні стилістичні й граматичні помилки, можна було надибати чимало русизмів. Часта зміна правил у дрібницях "давала роботу" сотням, а то й тисячам людей, бо, бачите, кома не там стояла чи якийсь абзац мав відступ від поля не шість пропусків, а три.

Або візьмімо таке "геніальне" рішення, як необхідність мати не три, а п'ять публікацій для допуску до захисту кандидатських дисертацій. Як цього досягти за три роки аспірантури? Тут лише один вихід - халтура. І хто від неї виграє? А це ж "найвищий суддя" якості вчених України.

Чи візьмімо рівень університетів. Зрозуміло, що проректор із науки не може фахово розумітися на всіх наукових напрямах, які є в університеті. Але коли директор інституту або декан факультету не є спеціалістом із того напряму, яким керує, - то це вже справжня катастрофа. Адже такий горе-керівник не може фахово займатися профорієнтацією, керувати навчальним процесом, не кажучи вже про те, щоб проводити наукові дослідження, фахові переговори з колегами, налагоджувати контакти з закордонними партнерами або сприяти отриманню грантів. Про яку науку у ВНЗ і навчання студентів на базі сучасної науки у такому разі можна говорити?

Сьоме. У класичних університетах доведеться практично розпрощатися з такою профанацією, як заочне відділення та дистанційна освіта. Я не казатиму про те, що це зазвичай дуже корумпована діяльність. Головне - про якусь якість освіти не доводиться навіть говорити. Про науку годі згадувати. Із власного досвіду можу сказати, що з сотень студентів-заочників буквально одиниці справді отримували реальні знання. Правда, в окремих випадках вони могли бути не гіршими, ніж у добрих студентів стаціонарних відділень, але це величезні винятки. Тут навіть за навчальними програмами дуже мало часу виділяється для роботи над науковою проблематикою.

І насамкінець хочеться дати трохи сухих цифр про стан нашої науки у ВНЗ та Національній академії наук України. Мені досі лунають у вухах слова одного колеги з НАНУ: "Треба краще вчити!". Згоден, але як? Коли в тебе навантаження близько 800 годин на рік. Обмаль часу не лишень на наукову роботу, а й на написання ґрантових пропозицій, часові обмеження у тривалих поїздках за кордон тощо. Тому не дивно, що в рейтингу науковців України (Наука України в дзеркалі наукометричної бази даних SciVerse Scopus //www.jsi.net.ua/scopus/ratings_sci/index.html) так мало представників вищої школи. Наприклад, у загальному списку 100 найбільш цитованих науковців їх лише 20, із 50 науковців України у галузі фізичних та технічних наук -19, із 50 найбільш цитованих фахівців з біології і медицини - 12, а серед 50 молодих вчених - лише 9 представляють ВНЗ. Варто зазначити, що серед порахованих мною науковців вищої школи певна їх кількість одночасно працює і в закладах НАН України.

Вважаю, що, замість взаємних звинувачень та виправдань, на часі кооперація, реальна співпраця. Адже статистика відтоку мізків з України жахлива. І тому серед основних питань державної ваги мають бути питання не лише підготовки висококваліфікованих фахівців, а й створення для них відповідних умов в Україні. А також повернення тих, хто тимчасово виїхав за кордон. Без цього ми не тільки втратимо свій науковий потенціал, а й висушимо джерела, з яких той потенціал витікав і поки що витікає. Відновімо високі Навчання і Науку.