Університетська автономія: кембриджський досвід і українські реалії

Ідея університетської автономії витає в українському освітянському просторі, заполонюючи дедалі більше прихильників не лише серед академічної спільноти. Під час перебування президента України Віктора Ющенка у Львівському національному університеті імені Івана Франка у лютому 2005 року ректор університету професор Іван Вакарчук і ректор Українського католицького університету Борис Гудзяк вручили йому звернення від академічних спільнот трьох українських університетів (ЛНУ ім. Івана Франка, УКУ, НаУКМА) і вперше озвучили ідею про необхідність експерименту з університетської автономії. Президент публічно пообіцяв якнайшвидше розглянути цю пропозицію і після належної експертизи позитивно вирішити питання надання дозволу на експеримент групі університетів, що об’єдналися в консорціум. Упродовж року відбулася низка заходів у рамках консорціуму, були розроблені відповідні супровідні документи та встановлені параметри експерименту. Нещодавно у Кембриджському університеті за фінансової підтримки Інституту відкритого суспільства (Будапешт) та Міжнародного фонду «Відродження» відбувся семінар для учасників консорціуму «Автономія університетів». Його провели високі посадовці Кембриджського університету і британські освітні менеджери найвищого рівня. Своїми враженнями про цей академічний досвід на прохання «ДТ» поділилися його учасники.

Академічний симбіоз традицій та інновацій

Марія ЗУБРИЦЬКА, проректор Львівського національного університету імені Івана Франка:— Кембриджський університет не тільки один із найстаріших університетів світу — у 2009 році він святкуватиме свій 800-річний ювілей, — а й один із найпрестижніших світових освітньо-наукових центрів. Багатовікова історія Кембриджського університету та його коледжів, міцні академічні традиції та загострене відчуття академічної свободи (один із перших коледжів університету, заснований у 1284 році, мав радикальну на той час незалежну систему функціонування), а також загальновизнані наукові відкриття і дослідження, які забезпечують лідерство серед усіх університетів світу за кількістю Нобелівських лауреатів (80!), приваблюють студентів, аспірантів і науковців із усіх куточків світу. Так, це своєрідна духовна і академічна Мекка, тут витає дух великих учених і науковців, які закладали підвалини багатьох царин людського знання і дали поштовх до творення нових досліджень. Традиції аж ніяк не обтяжують, а, навпаки, стають перевагою, і в поєднанні з найновішими освітньо-науковими технологіями є унікальною моделлю практичного втілення автентичної місії університету. Уся інфраструктура невеличкого міста спрямована на забезпечення повноцінної діяльності Кембриджського університету з його 32 коледжами: навчання студентів і аспірантів, проведення досліджень, плекання культури гідного вшановування і передавання нащадкам історичних традицій через мережу музеїв, дбайливе дотримування старовинних академічних ритуалів, а також промоція своїх освітніх і наукових здобутків у затишних академічних бібліотеках та книгарнях.

В інтелектуальних колах побутує доброзичливе порівнювання Кембриджа із затишним «селом». Коли б такі університетські села Україні, то, очевидно, наша країна і наше суспільство мали б інший вигляд. Сьогодні в Кембриджі навчається 16500 студентів, 5 тисяч з них здобуває другу вищу освіту. 17 % — студенти-іноземці. Більша частина студентів віддає перевагу гуманітарним наукам. Кембриджський університет має власну конституцію, свою біблію — так жартома називали 800-сторінковий збірник статутних документів, сформованих упродовж усієї історії університету — від початку заснування до сьогоднішнього дня, — представники університетської адміністрації під час семінару для української делегації. Відповідно до цієї конституції, Кембриджський університет є самоврядним навчально-науковим закладом, законодавча влада в якому належить так званій Regent House, що складається з трьох тисяч викладачів та професорів. Процедура голосування будь-якого рішення, попри таку кількість членів університетського парламенту, надзвичайно демократична. За фінансові справи відповідає спеціальна рада. На тлі загального скорочення державних витрат у розрахунку на одного студента, яке за останніх 15 років зменшилося на 40%, Кембриджський університет планує до 2010 року залучити додаткове фінансування до одного мільярда фунтів стерлінгів. На сьогодні підтримка держави сягає 500 мільйонів фунтів стерлінгів, і з додаткових джерел фінансування також надходить 500 мільйонів фунтів стерлінгів. Основною частиною альтернативних джерел фінансування є гранти на наукові дослідження та проекти для бізнесу і промисловості. Фінансовими донорами Кембриджського університету є великі компанії, приватні особи, серед яких чимало його випускників.

Конституційним гарантом виступає канцлер університету, який в основному, відповідає за стратегічний розвиток університету та зв’язки із зовнішнім світом. Найбільша гордість, яку заслужила і яку ревно обстоює академічна спільнота Кембриджського університету, це довіра держави, яка делегує академічній спільноті відповідальність за зміст та якість навчального процесу. Ця довіра є найціннішим академічним здобутком, бо, як жартують високопосадовці Кембриджського університету, недовіра до академічних стандартів до древнього університету означала б недовіру до восьми століть британської історії, що в свою чергу засвідчувало б про невідповідність способу мислення високих чиновників займаним посадам. До слова, серед високих чиновників з боку міністерства освіти Великої Британії є особи із титулом «сер» — один із них, сер Алан Вілсон, прочитав блискучу вступну лекцію «Університети: пріоритети в автономних системах» для українських учасників семінару. Загальна культура доповідача: манери, спосіб викладу власних думок, широка ерудиція і системність мислення, знання проблеми, в яке органічно впліталася легка іронічність, — не могли не зачарувати слухачів. І важко відповісти, чи титул зумовлює таку академічну поставу, чи така академічна постава привела до почесного звання.

Університетська автономія у Кембриджському університеті — це як щоденна необхідність: тут ніколи не чекають на накази, розпорядження чи директиви від міністерства освіти, бо самі окреслюють свій академічний профіль неповторного лику університету зі світовою славою, а з міністерством лише узгоджують і координують свою діяльність. Університетська автономія тут аж ніяк не є привілеєм чи якоюсь особливою вигодою, а передусім величезною відповідальністю за долю університету, його студентів і випускників, це спонука до невпинного пошуку нових ідей та досліджень, передумовою яких завжди була академічна свобода. Учасники українського експерименту з університетської автономії також не шукають в автономії якихось привілеїв та вигод, вони добровільно погодилися стати на кілька років експериментальним майданчиком свободи в освіті, щоб допомогти президентові та урядові здійснювати системні зміни в освіті, яких уже давно очікує академічна спільнота і все українське суспільство.

Квантова мозаїка кембриджських вражень

Іван ВАКАРЧУК, ректор Львівського національного університету імені Івана Франка:

— Найприємніша несподіванка — незвичайна як для традиційного уявлення про британську стриманість, і зокрема певне дистанціювання щодо українських проблем — увага та повага до української делегації з боку господарів та основних доповідачів дводенного семінару. А відтак відкриттям для всіх учасників був добре продуманий зміст і рівень лекцій із теорії та практики управління університетами. Доповідачі — генеральний директор департаменту вищої освіти міністерства освіти Великої Британії сер Алан Вілсон, математик за освітою, глава адміністрації Кембриджського університету Тімоті Мед, хімік за освітою, здається, мали всі відповіді на всі можливі ситуації університетського управління.

Інший вимір вражень, також несподівано приємний, — це незаплановані зустрічі з нашими колишніми студентами, зокрема й випускниками Львівського національного університету імені Івана Франка, які створили чиселенну Українську асоціацію Кембриджського університету, до якої, між іншим, належать випускники львівських, київських, дніпропетровських, харківських і херсонських ВНЗ. Такий собі єдиний український світ без якихось штучних географічних поділів… поза межами України. Власне, це і є нова Україна. І не дивно, що вперше у стінах старовинного університету звучала українська поезія: наші студенти організували вечір української поезії «Від Мазепи до Майдану» у перекладах англійською мовою Віри Річ. А неформальна зустріч з нашими колишніми випускниками, а нині магістрантами, докторантами і науковими дослідниками Кембриджського університету дала змогу щиро і відверто говорити про різні системи вищої освіти та порівнювати їхні переваги. Зокрема, коли ми запитували випускників Львівського національного університету, які здобувають у Кембриджі докторати, про якісь можливі прогалини у нашій вищій освіті, то вони щиро відповідали, що не відчувають жодного дискомфорту, оскільки попередній рівень знань, який вони отримали, був достатньо високий. Щодо інструментальних можливостей, то Кембридж не йде в порівняння з українськими ВНЗ, але теоретична підготовка у нас і глибока, і широка. Тому і дипломи наших випускників, як бачимо, визнають в Кембриджі.

Саме наші випускники організували нам чудову екскурсію коледжами Кембриджського університету, і, звісно, найбільше враження справив на нас Трініті-коледж, де навчався і творив великий Ньютон, присутність духу якого на якомусь невидимому глибинному рівні відчувається там і сьогодні. Кембридж має дивовижно багатий і неповторний іконостас великих імен. Так, у коледжі Св. Івана Євангеліста, навчався і творив видатний фізик Поль Дірак, творець релятивістської квантової механіки, «генератора» багатьох несподіваних ідей та передбачень, частина яких блискуче підтвердилась, а частина ще чекає експериментального підтвердження. Тут всюди відчуваєш пульсуючу енергетику інших видатних людей, життя яких пов’язане з Кембриджем, — великих гуманістів Т. Мора і Еразма з Роттердама, видатного фізика Кавендіма, який зробив немало відкриттів (зокрема, відкрив закон Кулона), але мало публікувався; Ч.Дарвіна, Дж.К.Максвелла — творця електромагнітної теорії, Дж. Томсона, який відкрив електрон, Резерфорда — автора планетарної моделі атома та багатьох-багатьох інших.

Залишав Кембридж з дивним відчуттям гордості і за наш університет, і за наших колишніх студентів, і за своїх колег тут, у Великій Британії, які створюють нові знання, навчають студентів, твердо відстоюють свою університетську автономію та академічні цінності. Водночас залишав цю академічну Мекку з відчуттям тривоги за те, що в Україні освітні реформи гальмують, що у нас існує принизлива недовіра до наших університетських спільнот з боку державних чиновників, що породжена ще за радянських часів, однак міцно тримається до сьогодні.

Чи можливий Кембридж в Україні?

Тарас ДОБКО, проректор з навчальної роботи Українського католицького університету:

— I have a dream... У цих мріях постає український університет — у Донецьку, Києві чи Львові, за який не соромно ані в Бостоні, ані в Парижі. Моя уява вимальовує образ університету, який не страждає від комплексу наукової меншовартості; який попри всю складність сучасного світу визнає над собою лише одного суверена — владу істини та критичного пізнання її, а не диктат політичної кон’юнктури; який є законодавцем мод у світових інтелектуальних стандартах, а не ланкою ланцюга кругової поруки інтелектуальної провінційності та профанації якості. Такі мрії, на щастя, захоплюють не тільки мій дух, належать не тільки мені, а точніше, їм належу не тільки я. З кожним роком коло мрійників поширюється, усе частіше кристалізується в окремі освітні проекти, наукові чи науково-популярні ініціативи, поповнюється новими однодумцями.

Запитайте себе, чи багато з наших львівських студентів та викладачів відчувають себе спадкоємцями і послідовниками академічної справи, скажімо, філософів Львівсько-Варшавської школи, математиків школи Банаха, ідей Івана Франка чи митрополита Андрея Шептицького? Чи відчувають вони себе однією спільнотою з ними, злученою спільними ідеалами та принципами, життєвими цілями та прагненнями, які сильніші за політичні розбіжності чи навіть національні упередження? Такі люди є, не сумніваюся. Та чи вони визначають обличчя нашої університетської дійсності?

Чи пишаються наші студенти своїми університетами, чи можуть поклавши руку на серце назвати свій навчальний заклад рідною alma mater? Чи відчує пересічний студент будь-яку зміну в академічній атмосфері, мандруючи в наш час від одного українського університету до іншого?

У свою чергу, Кембридж цінує і оберігає свою інакшість, окремішність, ідентичність. Своїм існуванням та унікальною структурою він засвідчує, що істина та інтелектуальні висоти людського духу — це завжди плід плюралістичних пошуків людського розуму. Водночас він залишається повноправним членом міжнародної спільноти знання, відданої універсальним цінностям достовірного пізнання дійсності, виховання суверенного інтелектуала і служіння людині шляхом розширення горизонтів її знань. Було б наївно сподіватися, що Кембридж не відчуває труднощів у дотриманні здорового балансу між локальним та універсальним. Та мова не про це. Мене цікавить, чи виховує і ким виховує український університет своїх студентів. Чи долучає він своїх вихованців до високої культури, чи прищеплює смак до інтелектуальної аскези і тверезості перед приманами зиску?

За усієї поваги і довіри до математичних, кількісно об’єктивізованих показників оцінки якості навчання та академічного управління, під час відвідин Кембриджа важко позбутися враження, що у підсумку кадри таки вирішують все. За усієї ненадійності людської природи, саме конкретні професори є живим і найбільш надійним критерієм академічного успіху Кембриджа. Вони є обличчям і сумлінням університету. Це відчувається не тільки у невинних привілеях вільного пересування по вічнозелених газонах у будь-яку пору дня чи року чи у можливості частуватися вином, приготованим саме для fellows того чи того коледжу. Викладачі університету усвідомлюють себе частиною своєрідного цеху, академічної корпорації, для вступу до якої треба стати «своїм» у значенні дотримання тих самих критеріїв якості, продуктивності праці, академічного етносу, що цементують цю спільноту. Це — не група бюрократів від науки, що створює свій віртуальний світ, у якому компіляція не вважається поганим тоном, а плагіат — злочином, несумісним із науковим сумлінням. У Кембриджському світі академічна гідність і честь, довіра не є порожніми звуками, а справжнім капіталом університету, завдяки якому, до речі, університет отримує левову частку свого фінансування від держави.

Водночас залежність від державного фінансування в жодному разі не означає підпорядкування університету державній доцільності. Суверенність університетської спільноти неухильно і ревно оберігається. Інакше, це не був би Кембридж. Віднайдення здорового і чесного балансу інтересів між університетом і державою — справа, сподіваюся, недалекого майбутнього для України. Приватний університет, хоч і утворений актом парламенту, Кембридж бере участь у змаганні за державні кошти на навчання та дослідження поряд з іншими університетами Великої Британії. Чи ви можете уявити собі в Україні, щоб приватний університет міг розраховувати на державне фінансування? Питання риторичне. Конкуруючи з іншими вищими школами у чесній боротьбі, такий університет як Кембридж ніколи не почуватиме себе прохачем і боржником перед державою, оскільки вільно відгукується на соціальне замовлення самої держави, зацікавленої в освічених громадянах. Ще менше Кембридж чи інший подібний університет відчуватиме себе «бідним родичем» держави, оскільки сам володіє чималими коштами і нерухомістю, успішно займається інвестиціями. Іншими словами, він є повноцінною ланкою і дзеркалом громадянського суспільства.

І, нарешті, не можу не поділитися спостереженням, яке, на мою думку, пояснює, чому пересічний український освітянин почуватиме себе у Кембриджі як на іншій планеті. Справа в тому, що Кембридж належить до світу, для якого притаманна інтерналізація академічної якості і чесності. Відповідь на питання, чому слід дбати про якість своєї наукової праці чи дотримуватися засад академічної доброчесності, для громадянина цього світу не залежить від посилання на інші чинники, на зразок користі чи кар’єри. Змагатися за якість, робити це чесно — це внутрішня вимога його академічного сумління, спосіб його життя. Чимало таких подвижників є і в Україні. На них тримається успіх української науки, престиж української освіти. Їх однак ще дуже бракує для критичної маси, здатної зсередини перепрограмувати українську освіту за здоровими академічними стандартами. Адже тільки у такому разі на питання «Чи можливий Кембрідж в Україні?» можна буде відповісти ствердно.