Університетська наука в країні уявних величин

Ті, хто хоч раз оформляв візу США, мабуть, пам'ятають принизливі для українців слова з інструкції американського консульства, суть яких зводиться до того, що нотаріально завірені в Україні документи не є надійними. Як на мене, в цій фразі - недовіра не лише американського консульства, а й самого українського суспільства до офіційних паперів, девальвація печаток, звань, ступенів на всіх рівнях нашого буття.

Захопила девальвація і сферу науки та освіти. Кількість академій і академіків, професорів, людей року і просто заслужених діячів вражає, особливо з огляду на поки що скромні досягнення незалежної України в усіх сферах діяльності.

Чи допомагає боротися з девальвацією ступенів і звань проект закону "Про вищу освіту" - спочатку міністерський (№9655 від 28.12.2011 р., поданий М.Азаровим. Далі - старий), а потім трансформований у проект Ківалова-Калєтніка-Сороки (№1187 від 28.12.2012 р. Далі - ККС-проект)? Що взагалі нам робити із кризою довіри?

1. Над більшістю провінційних університетів тривалий час загрозливо нависала стаття 23 старого законопроекту, згідно з якою університет повинен мати достатню кількість спецрад із захисту дисертацій. У ККС-проекті ця вимога в явному вигляді зникла, але стимул до збільшення кількості спецрад залишається. На практиці це призводить до того, що ректорати (які, природно, захищають корпоративні інтереси викладачів) тиснуть на професорів, закликаючи їх шукати можливості для створення місцевих спецрад. Безперечно, це спричинить іще більшу інфляцію наукових ступенів. Знаючи особливості академічних відносин в Україні, особливо в гуманітарних науках, думаю, що ВАК не зможе витримати штурм, і кількість спецрад істотно збільшиться. А далі все буде як в одному з анекдотів про Чапаєва, котрий грав у карти з англійськими джентльменами. Начдив Червоної армії попросив їх показати карти, а вони відповіли, що джентльменам треба вірити на слово. Отут йому карта й пішла!..

Інфляція наукових ступенів і так нині відбувається за степеневим законом, а в разі ухвалення закону в наведеній редакції вона піде експоненційно. Зрештою, буде перейдено "епідемічний поріг" ступеневої лихоманки, настане значне перевиробництво ступенів, і тоді невдовзі кандидати наук, цілком можливо, будуть раді навіть лаборантській посаді.

Кожен з нас може назвати чимало осіб зі ступенями й званнями, яких явно не заслужили. Взагалі, вітчизняна система оцінювання рівня вишів і науково-педагогічних кадрів протягом останніх років себе дискредитувала. Якщо ми хочемо стати нормальною країною, то повинні відмовитися від вітчизняних критеріїв оцінки наукового рівня вишів, академічних інститутів чи окремих науковців і перейти ВИКЛЮЧНО НА МІЖНАРОДНІ КРИТЕРІЇ. Вважаю, що критерієм НАУКОВОГО рівня університету повинна бути не кількість спецрад і навіть не кількість докторів і кандидатів наук, а виключно НЕЗАЛЕЖНА МІЖНАРОДНА оцінка наукового продукту. Для природничих фундаментальних і гуманітарних наук - це індекс цитування (сумарний і середній на одного співробітника індекс Гірша), а також сума добутків кількості статей співробітників на імпакт-фактори журналів, де вони публікуються (середня цитованість на одну статтю). Для технічних наук - сказав би "економічний ефект", якби не знав дечого про традиції приписок економічного ефекту ще з часів СРСР - хай тут краще визначаться самі "технарі".

Хоча модний нині індекс Гірша, як і будь-який інший критерій, не є ідеальним (до нього теж починають пристосовуватися), він, проте, залишається найзручнішим і порівняно об'єктивним критерієм, бо створюється роками, його не купиш за гроші, не підвищиш по блату. Якщо із часом наукометрія винайде щось краще, можна буде перейти на інший критерій - головне, щоб він був незалежний і міжнародний.

2. Написати й захистити навіть кандидатську дисертацію, наприклад, із фізики твердого тіла завжди було справою нелегкою, яка вимагала дуже багато зусиль і реального зростання загального рівня дисертанта. Впевнений, що багатьом із нас відомі випадки, коли люди, які відчувають недостатність свого наукового рівня для написання кандидатської дисертації з напряму своєї вищої освіти (фізики, хімії, математики), роблять обхідний маневр і захищають кандидатську (чи навіть докторську) з методики навчання цього фаху або з особливостей професійної освітньої діяльності на прикладі того ж таки фаху. Не можу професійно судити про педагогічний рівень таких кандидатів чи докторів педагогічних наук, але про те, що вони часто не можуть розв'язати елементарної задачі зі свого фаху - знаю точно. (Звісно, не хочу цим образити істинних майстрів-методистів, яким Бог дав талант навчати цікаво, ефектно й ефективно, - таких теж знаю немало.) Для усунення цих явищ і для загального підняття планки аспіранта доцільно запровадити обов'язкове загальноукраїнське тестування (за типом усесвітньо відомих професійних тестів GRE) для всіх осіб, які збираються вступати до української аспірантури (при цьому бажаючий писати дисертацію з методики навчання фізики або, наприклад, із фундаменталізації фізичної освіти повинен буде написати тест із фізики). Готовий "за спасибі" взяти участь у формуванні бази тестових завдань із фізики.

3. З одного боку, вітаю недавні кроки ВАК щодо встановлення (для захисту дисертацій) нижньої планки кількості статей у журналах з ненульовим імпакт-фактором. Вважаю, що час уже взагалі відмовитися від поняття ВАКівських видань (тобто видань, які визнаються ВАКом при захисті дисертацій). Натомість пропоную враховувати при захисті ЛИШЕ статті, видані в журналах із ненульовим імпакт-фактором, і вимагати від дисертанта набрати певну мінімальну суму імпакт-факторів (наприклад, два).

Мені доводилося працювати (в рамках наукових візитів) в університетах США, Франції, Німеччини, Нідерландів, Сінгапуру, Угорщини, Польщі. За винятком університетів США (які поки що можуть собі дозволити не турбуватися про міжнародний рівень, оскільки найталановитіші вчені з усього світу і так туди їдуть і створюють цей рівень), всюди незалежна оцінка зарубіжних колег, публікація результатів у журналах із високими імпакт-факторами, індекси Гірша є основними критеріями оцінки наукового рівня аспірантів, зрілих науковців, наукових колективів і цілих університетів.

Наука давно стала міжнародною. Відповідно, й оцінка наукового рівня може бути лише міжнародною. Присуджувати ступені за п'ятьма чи двадцятьма статтями у хай навіть десять разів затверджених ВАКом "Три-С-виданнях" (Сам написав - Сам видав - Сам читаєш) - це приблизно те саме, що "грати на піаніно" у Верховній Раді, тобто елементарне шахрайство.