Україну відбудують політехнічні університети: що потрібно зробити

Наша віра в ЗСУ дозволяє нам будувати плани на відновлення нашої країни. Вже очевидно, що сотні промислових об'єктів по всій території України зруйновані коли не обстрілами, то точковими ракетними ударами. Зараз наша ситуація на фронті великою мірою залежить від допомоги Заходу.

Та хоч би якою недосконалою була наша військова промисловість, ми зустріли ворога не голіруч і зуміли протриматися перші тижні війни, після чого Захід став нам допомагати. Багато засобів оборони було зроблено саме в Україні. Справжньою зіркою стала українська протикорабельна крилата ракета «Нептун».

А ось після війни, коли ми побачимо, як постраждали оборонні підприємства, Україна постане перед досить важливим вибором: залишатися залежною від західних поставок — чи поліпшити свій потенціал. Особисто мені більше подобається другий варіант, оскільки він набагато надійніший. До того ж багато військових розробок і технологій успішно застосовуються для мирних потреб, тож тут можна вбити кількох зайців.

Ракетою можна знищити унікальне підприємство, танк, літак, але, доки є професіонали, здатні їх будувати, такі втрати поправні.

Голови і гроші — основні чинники успішного відродження України. Перше навіть важливіше, бо світлі голови і створюють засоби захисту, і заробляють гроші.

Ключовими стануть три сектори: оборонка, IT-індустрія та агросектор. IT, що, як і раніше, продовжує наповнювати бюджет держави. Агросектор теж буде і годувати країну, і заробляти капітал. Важливість сильного оборонного сектора ми усвідомлюємо як ніколи. Він буде потрібен, щоб не дозволити оркам знову розвалити все, нами побудоване. І тут на арену виходить стара добра зв'язка: університет і партнерське підприємство.

Політехи традиційно уміють майже все — від комп'ютерних наук до важкого машинобудування як для оборонного сектора, так і в мирних цілях: для агросектора, харчової та легкої промисловості. Наприклад, Харківський політех (НТУ «ХПІ») з найбільш критичних напрямів не охоплює лише авіа, але за ідеального розкладу може бути тандем ХПІ й Харківського авіаційного університету («Національний аерокосмічний університет ім. М.Жуковського ХАІ). Сюди ж долучаться інженерно-будівельні університети (тут я щиро жалкую, що ХПІ програв нерівну битву, і Харківський національний університет будівництва та архітектури приєднався не до нього). Хай живуть підкилимні ігри опонента з міністерством, яким, я сподіваюся, не буде місця після війни.

Національний технічний університет "Харківський політехнічний інститут" (НТУ «ХПІ»)/facebook

Україна вже не буде колишньою. Війна поступово починає зривати маски. А громадянське суспільство буде більш нетерпимим до сваволі чиновників, до корупції та кумівства. Всі державні інституції обов'язково пройдуть свого роду очищення від непотрібної полови, і першою має стати освітня система.

Що ж хочеться бачити в університетах?

Право офіційно, швидко й законно приймати внески від бізнесу і самостійно розпоряджатися коштами. Багато говорилося про приватно-державне партнерство, але зараз робочої системи так і немає. Якщо бізнес вважає за потрібне допомогти факультетові й кафедрі, в нього має бути швидкий і прозорий механізм, щоб передати обладнання, на якому змогли б навчатися майбутні інженери, або створити автономний стипендіальний фонд для талановитих студентів та викладачів. Можливість допомагати навчальним закладам має бути не тільки у великих заводів, а й у невеликих фірм, причому з можливістю на рівних конкурувати за випускників.

IT-компанії вже давно й системно співпрацюють із університетами, організовують стажування, допомагають із викладанням актуальних технологій. Однак навіть для того, щоб відремонтувати аудиторію та забезпечити її електронікою, вони мусять проходити кілька кіл пекла бюрократії.

Крім того, потрібні механізми, які б дозволили університетам достойно оплачувати працю викладачів, без прив'язки до фіксованих державою ставок. Так включиться свого роду ринковий механізм: адже, з одного боку, університет зможе призначити достойну компенсацію праці, а з іншого — буде сам зацікавлений мінімізувати бюрократію, щоб робочий час цього викладача не марнувався на заповнення непотрібних документів та звітів.

Другий елемент ідеальної картини України — популяризація інженерних професій.

Професія інженера має бути не менш престижною, ніж IT. Це зовсім не означає, що всі потенційні айтішники мають ломитися на технічні спеціальності. Швидше, треба, щоб місцеві технологічні компанії, які вже залучені або будуть залучені в оборонний сектор, могли запропонувати випускникам умови й зарплати не гірші, ніж в IT. Тоді на технічні професії дивитимуться інакше.

Коли фінансова складова приблизно однакова, на перший план виходять особисті вподобання людини: чим би вона хотіла займатися в житті. Важлива і психологічна складова: який підліток, побачивши, на що перетворюють його рідне місто, не захоче вчитися й працювати на оборонному підприємстві, аби ворог не повернувся знову!

unsplash/hixenia

Нарешті, гнучкість навчального процесу і графіка.

Для навчання айтішника потрібні лише комп'ютер і викладачі. Для підготовки інженера потрібно більше ресурсів: механізми, стенди, агрегати, які є у великих освітніх закладах. Тут не спрацює повний онлайн, як не спрацює і схема, коли студенти на третьому курсі вже трудяться на шкоду навчанню.

Освітня система має переналаштуватися настільки, щоб студент сам керував своїм навчальним графіком, без прив'язки до розкладу, академічних груп, тобто виконав навчальний план, поєднуючи роботу та навчання, а не працював і «підучувався».

Одне слово, перевагу матиме великий технічний університет із великою кількістю викладачів та студентів, із розмаїттям спеціальностей. Чому? Є кілька причин. По-перше, з профільними кафедрами великих університетів десятки років співпрацюють виробничі підприємства, а останнім часом традицію продовжують IT-компанії. По-друге, завдяки розмірам та розмаїттю факультетів у менших фірм так само буде доступ до потенційних фахівців. По-третє, партнери можуть надати університетові обладнання для навчання, і доступ до нього матиме більша кількість студентів.

Нарешті, можна забезпечити гнучкість навчального процесу за рахунок того, що один і той самий контент дисципліни можуть читати різні викладачі в різний час, — цілком реально дати студентові можливість скласти собі розклад і за 3–4 роки бакалаврату вивчити все, чого вимагають стандарти.

Одне слово, саме час будувати хороше й не боятися експериментувати, продовжуючи відстоювати вже в мирний час усі ті цінності, за які ми боремося на війні: цивілізоване суспільство, демократію та свободу. А ще — доброчесність, у тому числі академічну.

Більше статей Марини Косенко читайте за посиланням.