У залізній м'ясорубці

Раніше найбільш обговорюваною проблемою школи було її фінансування. Але тепер на перший план вийшла інша проблема - школярі втрачають інтерес до навчання.

Згадайте перший клас: новенький портфель, красивий пенал і форма, перші старанно виведені букви, - у початковій школі стараються всі. Куди ж потім це дівається?

Про те, що діти втрачають мотивацію до навчання, заговорили на самих верхах: ще в грудні міністр освіти і науки Лілія Гриневич озвучила проблему під час зустрічі з головами департаментів освіти країни, посилаючись на дані соцопитувань. Вона запропонувала залучити до її вирішення психологів. Міністр зазначила, що тепер шкільних психологів доведеться готувати інакше. А вчителям, які візьмуть класи Нової української школи, треба буде надати підтримку від професійного вигоряння та збагатити їх знаннями про психологію дитини.

Свої пропозиції міністр проілюструвала ось таким прикладом із реалій пілотних класів Нової української школи: "У нашому освітньому просторі передбачений куточок усамітнення. У цей куточок стоїть черга дітей з мобільними телефонами, щоб усамітнитися й погратися. Тобто це виклик, який ми маємо зрозуміти, як вирішити. І має бути модель поведінки вчителя. Тому що якщо зараз учителі, що беруть участь у "пілоті", маючи постійну консультаційну підтримку й можливість звернутися до тренерів, не завжди можуть дати собі з цим раду, то що говорити, коли це отримають 20 тис. учителів?" Міністр зазначила, що для вчителів треба розробити методичні рекомендації та розповідати їм про такі речі на курсах.

Більш того, МОН вже підготувало і оприлюднило для обговорення Проект положення про психологічну службу в системі освіти. Він передбачає, що буде функціонувати ціла вертикаль психологічної служби, на верхівці якої - Інститут модернізації змісту освіти та науково-методичний центр НАПНУ. Мета служби - "сприяння створенню умов для соціального та інтелектуального розвитку, охорони психічного здоров'я і надання психологічної допомоги (психологічної підтримки) всім учасникам навчального процесу".

Усе це добре й правильно. Але, так би мовити, не психологом єдиним… У чомусь, звісно, психологи допоможуть (вони і зараз працюють у школах), однак цього буде замало. Бо є речі, в боротьбі з якими цілителі душ виявляться безсилими. І де не допоможе навіть найзатишніший куточок усамітнення. Хоч як сумно, але сам шкільний механізм працює так, що в багатьох відбиває охоту вчитися. Тому про нього й поговоримо.

Звісно, школи бувають різними, але найчастіше вони нагадують велику залізну м'ясорубку (пам'ятаєте, такі старі, механічні, з масивною важкою ручкою?) Вона перемелює в однаковий фарш усіх, хто сидить за партами. Ну, а якщо трапиться якийсь надто твердий хрящик, котрий не бажає безмовно лізти в жорна, механізм, може, трохи на ньому й застопориться, але потім однак перекрутить і виплюне, продовжуючи свою роботу. Індивідуальний підхід до кожного учня в шкільній теорії завжди вітається й заохочується, про нього багато говорять, але найчастіше він залишається всього лише красивим гаслом. Тому що школі так працювати простіше: всі однакові.

Поклавши руку на серце, зізнаймося: чи багато можливостей для самовираження й творчості дає школа? Так, діти пишуть твори на задані теми. Але часто намагаються їх просто списати. "Тому що ледачі!" - скаже хтось. Так, мабуть, не без цього. Але й тому, що буває нецікаво. Для того, щоб хотіти написати твір з літератури або есе з історії, треба отримувати кайф від цих уроків. Треба, щоб на них можна було вільно висловлювати свою думку, відмінну від думки вчителя та програмних вказівок. Треба, щоб теми творів, зрештою, були цікавими, а не передбачали заздалегідь правильну й вилизану відповідь. А чи часто таким може похвалитися школа?

Ще один момент. Ви бачили колись шкільний розклад старшої школи? 7-8 уроків на день. Закінчуються вони близько четвертої пополудні. А потім, удома, ще треба робити уроки на завтра. Чи хотілося б вам на місці втомлених дітей щось із ентузіазмом творити після десяти-дванадцятигодинного робочого дня? І навіть якщо вчитель задасть цікаве завдання, на нього часто просто вже бракує сил. Значно простіше щось списати зі збірників готових домашніх завдань (ГДЗ) або у більш відповідального товариша, ніж відмовитися від тренування в улюбленій секції чи просто нормального відпочинку.

Обсяги домашніх завдань - це окрема сумна історія. І якщо в початковій школі відповідальний учитель ще якось балансує їх кількість ("Я задав вивчити на завтра вірш, і тому з інших предметів задам трохи менше"), то в старшій школі кожен учитель, як правило, тягне ковдру на себе. "Задаю вам на післязавтра оці кілька параграфів. По них буде контрольна! Ну, а що тут такого, це ж не на завтра, - у вас цілих два дні!" Те, що в ці два дні дітей накриє лавина таких самих непідйомних завдань із інших предметів, нікого не хвилює. Тому нічого дивуватися, що більшість спробує під час контрольної списувати: вони просто фізично не встигнуть добре вивчити ці параграфи. Про якість підручників розмова особлива (див. "Блідий відмінник чи рум'яний трієчник?", DT.UA від 12.01.2018 р.)

Щоб діти хотіли вчитися, їм має бути цікаво на уроках. Потрібні вчителі-професіонали з палаючими очима, які можуть заразити учнів своїм предметом, які застосовують сучасні підходи й методики, які ростуть професійно й працюють над собою. І найголовніше - люблять ну або хоча б поважають дітей.

Є, наприклад, чудові вчителі, заслужені-перезаслужені методисти, які здатні чудово викласти матеріал, із заплющеними очима розказати будь-яку тему, без жодних підручників підібрати цікаві завдання. І при цьому вони можуть принизити й буквально "прибити" до землі тих, хто із цими завданнями не впорюється. Вони обожнюють свій предмет і цілком щиро не розуміють, як живуть на землі ті, хто з ним не справляється. Але ж принижений і жорстко висміяний учень боятиметься, та не любитиме вчитися.

Як оцінити майстерність учителя: за тим, яких крутих вершин він досяг зі своїми сильними учнями, чи за тим, як підняв середніх і навіть найслабших? Однозначної відповіді немає. З цього приводу давно точаться дискусії. Але що точно дуже хотілося б побачити в школі - справжню диференціацію за рівнями. Щоб слабкі й середнячки не випадали з поля зору вчителя. Щоб вони робили успіхи й росли, щоб відчували свій прогрес. Тоді й буде стимул учитися. Може, варто подумати над тим, щоб із деяких предметів формувати групи не за алфавітом, а за рівнем дітей?

На жаль, одним зі стимулів до навчання в школі є страх: учитися треба не тому, що це цікаво, а тому, що інакше будуть проблеми. І, звісно, це не стимулює інтерес до навчання. Страх перед приниженням або двійкою. Страх перед відрахуванням: "Не будеш учитися - вилетиш з гімназії або ліцею". Страх перед ЗНО. Причому як у самих учителів ("Школа впаде в рейтингу, якщо діти погано складуть ЗНО"), так і в учнів ("Не будеш учитися - не складеш, а значить - нікуди не вступиш і атестат отримаєш поганий"). Це правда. Але правда й інше: ЗНО - це не мета навчання в школі, а лінійка, якою вимірюють рейтинг абітурієнтів. Якщо ти успішно, з інтересом учився, ти складеш ЗНО. Зле, що старша школа "заточена" на звичайне натаскування до тестування. Але ж дресирування - це нецікаво. Син моєї знайомої, нині вже студент, хвалився, що багатьох творів з української літератури не читав, але в школі переробив стільки тестів (а запитання в них схожі), що добре склав тестування.

Звісно, страшилками змусити дітей учитися значно простіше, ніж провести класний урок. Такий, щоб після нього хотілося почитати про вивчене і дізнатися більше.

Всі ці сумні історії про школу спонукають батьків дедалі більше цікавитися можливістю домашнього навчання. Але цей варіант підходить не всім. Тому що, по-перше, важлива соціалізація, - не всі можуть учитися без спілкування з однолітками. Певна річ, можна ходити на гуртки й секції, проте без шкільного дитячого колективу, з усіма його традиціями, радощами та досвідом, декому доводиться скрутно. Ще одна проблема - не всі хоумскулери (так називають тих, хто навчається вдома) можуть організувати свій час і не вибитися з графіків здачі контрольних та виконання завдань.

Крім того, перед батьком, котрий вибрав домашнє навчання, з усією гостротою постає питання: хто пояснюватиме дитині складні теми з різних предметів? Особливо в старших класах. Доведеться наймати репетиторів, а це істотні суми. Деякі хоумскулери об'єднуються в невеликі групи й наймають репетитора спільно. Зважаючи на всі проблеми, буває, що, відмовившись від шкільного навчання, хтось згодом усе ж таки повертається в школу. Але багато й тих, хто задоволений навчанням удома й віддає перевагу йому, а не шкільному.

Звісно, описана вище картина досить похмура. Хтось заперечить, що не в усіх школах справи такі невеселі. Ну або хоча б не в усіх учителів. Так, погоджуся. Але тенденція все ж таки є, і вона не тішить. Недарма про неї заговорили на найвищому рівні. Там теж розуміють, що річ не тільки у психологічній підтримці.

"Основна ідея Нової української школи полягає в тому, що ми маємо перейти до інших методик викладання, які втримують мотивацію дітей до навчання, і перейти від авторитарної педагогіки до педагогіки партнерства, - сказала Лілія Гриневич. - Як знайти цей баланс? Для цього вчителеві треба змінити певну систему координат... Потрібен час для того, щоб учителі могли змінити самих себе".

Чи впорається з усіма цими викликами шкільна реформа - Нова українська школа? Час покаже. Адже і компетентнісний підхід, і відхід від авторитарної педагогіки до педагогіки партнерства - ідеї не нові, їх почали впроваджувати в нас ще після Помаранчевої революції. І навчальні програми з планами змінювалися, причому не раз. І завжди з обіцянками, що нові кращі за попередні. А іржава шкільна м'ясорубка все це пережила й вистояла. Як працювала, так і працює.

Хотілося б, аби цього разу все справді оновилося. У школі треба докорінно змінювати стандарти, програми, підручники. Змінювати не косметично, переставивши місцями стовпчики тексту й теми, а кардинально. Скорочувати навантаження, урізати кількість уроків (хай їх стане менше, але вони будуть насичені й цікаві). І, звичайно, вирішувати кадрову проблему, - щоб діти були мотивовані, у школу мають прийти мотивовані вчителі. Втім, це вже тема для іншої розмови.