ТУТ ЗА РУКУ НЕ ВОДЯТЬ, ТУТ РАЗОМ ВСІ ІДУТЬ...

У моєї подруги Наталки незвичайна доля. Внаслідок ДЦП вона від народження була прикута до ліжка. Та батьки не здавалися. Кілька років вони возили доньку по кращих клініках СРСР, і зрештою після серії тяжких операцій вона почала ходити.

Наталку віддали до звичайної середньої школи. І розпочався кошмар. Однокласники знущалися з дівчинки, потрошили її портфель, на перерві виривали з рук палиці, збивали з ніг. Тон цькуванню задавала... класний керівник. Звертаючись до Наталки на уроці, вона всіляко намагалася підкреслити її неповноцінність, навмисне занижувала їй оцінки...

Хтозна, чим закінчилася б ця історія, не виявися свідком однієї з ганебних сцен «шкільна мама» паралельного класу. Вона наполягла на тому, щоб дівчинку перевели до її класу.

Діти прийняли нову ученицю добре, і значиму роль у цьому відіграло ставлення класного керівника. Наталка стала відвідувати школу із задоволенням, у неї з’явилися друзі. Це позначилось і на навчанні: зацькована трієчниця вийшла на четвірки, потім у табелі стало з’являтися все більше відмінних оцінок. Дівчинка почала писати вірші, багато з яких присвятила улюбленій учительці...

Після закінчення школи Наталка вступила до педагогічного інституту, вивчилася на логопеда. Нині має невелику, але цілком успішну приватну практику. Кільком пацієнтам, на яких офіційна медицина поставила хрест, дівчині вдалося подарувати радість спілкування.

Наталя й донині підтримує стосунки з колишньою вчителькою. Щороку телефонують однокласники. Зустріч випускників вони просто не можуть уявити без участі Наталки…

Ізоляція або залучення?

Якщо маляті важко вчитися через серйозні проблеми зі здоров’ям, у нас його зазвичай віддають до спецінтернату. В таких закладах нині перебуває близько 65% дітей з особливими потребами. З одного боку, це непогано: інтернатські вчителі напрацювали методику роботи з такими учнями, за здоров’ям останніх стежать лікарі. Але при цьому з поля зору випадає досить важливий момент. Діти з фізичними вадами або затримкою розумового розвитку виховуються в ізоляції від зовнішнього світу, спілкуючись лише з подібними до себе. Опинившись поза стінами інтернату, вони виявляються абсолютно непристосованими до самостійного життя.

Водночас 35% таких дітей навчаються у звичайних загальноосвітніх школах. Чи гарантує це нормальний розвиток дитини з особливими потребами? На жаль, далеко не завжди. Вчителі не особливо стежать за тим, як устигає учень-інвалід, яких зазнає труднощів. Тож уроки найчастіше перетворюються для нього на звичайне відсиджування. Однокласники ж сприймають таку дитину як чужорідний елемент.

У Європі та США вже давно займаються питанням залучення дітей-інвалідів до звичайних навчальних закладів. Таке спільне навчання називається інклузивним (від англ. include — включати).

Познайомившись із досвідом західних колег, Всеукраїнський фонд «Крок за кроком» у співробітництві з міжнародною організацією «Крок за кроком» (Нідерланди) і представництвом міжнародної благодійної організації «Кожній дитині» в Україні за підтримки місцевих органів влади розробили проект із запровадження моделі інклузивної освіти. Торік у навчально-виховному комплексі «Малюк» (Львів) і середній школі №15 (Біла Церква) взялися до його реалізації.

— Ми починали з програми, розрахованої на дітей дошкільного і молодшого шкільного віку, — розповідає Наталя Софій, директор Всеукраїнського фонду «Крок за кроком». — Вона передбачала індивідуальний підхід до кожної дитини, навчання з урахуванням індивідуальних потреб дітей і активне залучення батьків до навчального процесу. Програма пройшла апробацію в дитячих садах і початкових школах України і була затверджена Міністерством освіти і науки. Ми вирішили, що вона може стати базою для залучення до звичайних шкіл і дитсадків дітей-інвалідів. Так виник проект «Розвиток модельних центрів інклузивної освіти для дітей із особливими потребами».

На килим — усім класом

2-А клас білоцерківської середньої школи №15. Діти повторюють вивчену тему. Класний керівник Людмила Афанасьєва викликає їх на найсправжнісінький килим. Причому не по одному, а всіх одразу, та й сама сідає в коло, прихопивши одну з м’яких подушок. Малята тягнуть руки — кожному є що розповісти, перебивають одне одного, сміються. Не бентежить їх навіть присутність сторонніх людей. І що дивно — спостерігаючи за цими рухливими, активними дітьми, важко зрозуміти відразу, хто ж із них має особливі потреби. Всі вони — одна велика дружна сім’я, де кожного люблять і приймають таким, який він є.

Багато в чому це заслуга вчителів. Саме вони задають тон. Якщо класний керівник не акцентує увагу на фізичних вадах або розумовому відставанні дитини, а, навпаки, ставиться до неї тепло і дбайливо, учні наслідуватимуть його приклад.

Проте роль учня з особливими потребами не зводиться до пасивного сприйняття чужого піклування про себе. Він буває і лідером гуртка-«центру» (таких у кожному класі декілька — читання, математики, творчості тощо), і правою рукою педагога, вчиться приймати рішення. Він відчуває, що потрібен людям, може принести користь... І як наслідок — незаперечний прогрес у соціальному розвитку.

«У колективі наша дитина стала менш агресивною, легше спілкується з однокласниками...»; «Синові дуже подобається у школі, в класі у нього є друзі...»; «Донька почуває себе рівною серед однокласників...» Усе це — відгуки батьків учнів з особливими потребами.

Бабуся тижня

На стіні 2-Б — барвистий плакат «Мій настрій», схожий на метеокарту. Кожна дитина, приходячи на уроки, вішає на нього малюнок із зображенням погоди у своїй душі — чи то ясне сонечко, чи невеличкі хмарки, або й сумний дощик. А ще у кожному класі є куточок усамітнення. Якщо маленький школяр не хоче спілкуватися з друзями, втомився або миші на душі шкрябають — він сідає за цю парту, і ніхто не стане йому надокучати. Коли ж дитина часто усамітнюється, а погода на її картці дощова, для вчителя це може стати сигналом: можливо, маленький школярик потребує підтримки, або навіть допомоги психолога. А можливо, настав час для сімейної консультації.

У білоцерківській школі №15 вважають: для того, щоб дитина нормально розвивалася і добре себе почувала, батьки та школа повинні стати для неї однією великою сім’єю. Тому обов’язковим елементом навчання тут є «співтворчість» педагогів, батьків і дітей. Разом вони їздять на екскурсії, влаштовують свята. Мами, тата, бабусі й дідусі приходять до школи, розповідають дітям про свої професії, згадують цікаві історії, дають поради.

— У моєму класі навчається троє дітей із затримкою психічного розвитку, — розповідає класний керівник 3-Б Лариса Потапчук. — Але серйозні проблеми лише в однієї дівчинки. Вона відстає, оскільки багато пропускає, батьки ж нею не займаються.

На щастя, не всі батьки такі. Для більшості навчання дитини-інваліда у звичайній школі — немов промінчик надії, своєрідна путівка до повноцінного життя. Тому вони готові виконувати всі рекомендації педагогів, логопеда, дитячого психолога, займатися з чадами вдома і навіть, якщо знадобиться, проводити з ними весь день у школі.

Окреме питання — як ставляться батьки до того, що їхні здорові діти навчатимуться в одному класі з інвалідами. На думку директора школи №15 Наталі Слободяник, це залежить від їхнього культурного рівня. «Якби батьки заперечували проти спільного навчання, здорову дитину можна було б перевести до іншого класу. Але в нашій школі таких випадків поки не було». Проте у багатьох звичайних школах батьки часто виступають проти спільного навчання. Тривожить у цій ситуації те, що нетерпимість мам і тат передається їхнім дітям. Тому програма залучення дітей з особливими потребами передбачає і роботу з «важкими» батьками: бесіди, тренінги, психологічні консультації.

Відріж на п’ятірку!

У педагогів білоцерківської середньої школи №15 уже є певний досвід: класи індивідуальної педагогічної корекції для дітей із затримкою розвитку були відкриті у школі 10—12 років тому. Проте для роботи в інклузивному класі потрібні спеціальні науково-методичні розробки та підготовка вчителів. «Ми, звичайно, можемо запропонувати батькам віддати дитину з особливими потребами до звичайної школи, але якщо педагог не вміє працювати в класі, де є інваліди з різними діагнозами, програма не матиме успіху і не продемонструє переваг для таких дітей», — вважає Наталя Софій.

В експерименті взяли участь шість класів початкової школи. У них нині навчаються 17 дітей з особливими потребами, по 2—3 дитини на клас. Як стверджують координатори проекту, оптимальна кількість таких дітей у класі — до 10%.

Перед початком навчання дитина проходить комплексне медичне тестування, після чого лікар-спеціаліст дає рекомендації батькам або опікунам і вчителям маляти. Складається детальний навчальний план, для кожного індивідуальний.

З минулого сторіччя до нас перекочували стандартні для всіх вимоги шкільної програми. Орієнтуючись на них, багато педагогів і донині працюють, розраховуючи на те, що всі діти за однаковий час засвоять певну суму знань. Проте в розвинених країнах усе більше уваги приділяється індивідуальному, гнучкішому підходу до кожного учня з урахуванням його можливостей. Тільки такий підхід і може спрацювати в інклузивному класі.

...Після уроків, познайомившись із новим матеріалом, учні розсідаються у «центрах» і виконують домашнє завдання. Кожна група обирає собі лідера, який зачитує завдання, стежить за їх виконанням. Дітям з особливими потребами допомагає, підказує, дає індивідуальні завдання асистент (такі спеціальні співробітники працюють зараз у чотирьох із шести класів).

І хоча підхід до кожного особливий, усі перебувають у рівних умовах. Кожен працює в міру своїх сил — але стараються всі. І залежно від старання одне одного оцінюють. «У першому класі, коли оцінки в журнал іще не виставлялися, — розповідає Ольга Шинкарук, класний керівник 3-А, — ми пропонували класові розділити між собою пиріг залежно від того, хто як працював на уроці. Також просили кожну дитину поставити оцінку самій собі».

Кожен знає: якщо він одержав трійку або двійку, то не тому, що він дурний або поганий, а тому, що мало попрацював. І ніхто не ображається...

А що далі?

Близько 110 тисяч учнів в Україні — діти з особливими потребами. Статистика свідчить, що за останні роки кількість дітей-інвалідів зросла на 25,4%. Тому настільки важливий досвід білоцерківської школи №15.

У організаторів проекту — безліч планів. Приміром, у школі №15 поки немає учнів з обмеженими можливостями пересування, проте в майбутньому вони з’являться. Щоб полегшити їм доступ до навчальних ресурсів, передбачено часткову реконструкцію школи.

Підсумовуючи досвід, набутий за час здійснення проекту, організатори досліджують вплив інклузивної моделі освіти на розвиток дітей із особливими потребами, а також на всіх інших учасників освітнього процесу. Розробляються нові й поліпшуються вже існуючі методики навчання дітей із різними захворюваннями. Триває вивчення зарубіжного досвіду.

У школі створено ресурсно-тренінговий центр, де педагоги можуть обмінюватися досвідом, учитися не лише працювати з дітьми-інвалідами, а й проводити тренінги для своїх колег. Видано низку методичних посібників. Передбачається стажування педагогів за кордоном.

Для ефективнішої роботи планується організувати співробітництво з органами місцевого самоврядування, соціальними службами для молоді, створити служби соціальної підтримки сімей, у яких виховуються діти з особливими потребами. Крім того, розробляються зміни в існуючій нормативно-правовій базі, необхідні для реалізації і поширення інклузивної моделі освіти.

Деякі складові проекту здійсненні на рівні однієї-двох шкіл, але при масштабнішому впровадженні програми виникнуть певні труднощі. Приміром, запровадження додаткових посад асистентів учителів для роботи в інклузивних закладах. Доведеться фактично подвоїти кількість педагогічних працівників. Не варто забувати й про моральні проблеми, болісне подолання стереотипів, яке триватиме не один рік.

Програма, як вже зазначалося, розрахована на дошкільнят і початкову школу. Очевидно, настав час замислитися над продовженням проекту, пов’язаним із середньою та вищою школою...

* * *

...Наша з Наталкою дружба триває вже багато років. Із самого дитинства я мала добру, чуйну, віддану подругу, з якою ніколи не було нудно. Ніколи в житті мені не спадало на думку, що ця дівчина чимось гірша за інших, має менше прав на дружбу, любов, повагу. Таке ж саме ставлення автоматично перейшло на всіх людей із особливими потребами. Тому я впевнена: подолання стереотипного сприйняття інвалідів як «ненормальних», «неповноцінних» членів суспільства має починатися з відповідного виховання дітей. Недарма існує думка: інваліди приходять у цей світ, щоб зробити нас добрішими.