Торт на тарілці через Zoom

Рішення, яке я прийняла, наче колючий светр: постійно нагадує про себе, однак у ньому тепло. Але спочатку — мій «камінг-аут»: в освітню журналістику я прийшла з учительської, — мені цікаво писати про школу, та при цьому кілька років тому я зрозуміла, що сумую за нею. Тому повернулася до любої малечі вести факультатив. Одне слово, вдень я навчаю дітей, а цілодобово вчуся сама, намагаючись у теорії й на практиці зрозуміти, що добре для школи, а що — ні.

І ось уряд вирішив, що «за будь-якої погоди» початкова школа працюватиме. У червоній, зеленій — будь-якій зоні.

Добре це чи погано? Однозначної відповіді, яка була б зрозуміла й прорахована, немає.

З одного боку — працюючі батьки, яким ні з ким залишити дитину. Першокласники, які щойно прийшли в школу і вчаться писати свої перші палички-гачечки. Вони ще не нюхали шкільного пороху, не закохалися, не побилися, не подружилися! Вони тільки-тільки облюбували свою парту й новенький портфель, потроху стали звикати до правил шкільного життя та до своєї першої вчительки. І тут... Чи багатьох речей навчить їх МарІванна, яка ще не встигла стати улюбленою вчителькою, через екран комп’ютера? До того ж, скажемо чесно, — ніхто не знає, як довго триватиме цей карантин.

Зрозуміло, що в багатьох школах немає можливостей (а часом і бажання) для справжнього дистанційного навчання, і навчання дітей стане там фікцією або знову ляже на батьківські плечі. А вони — не залізні. Особливо тепер, коли не зрозумієш, з якого боку чекати проблем, — чи буде робота в карантин, чи вистачить місця в лікарні та грошей на лікування й аналізи, коли, не дай Боже, знадобляться…

А з іншого боку — кабмінівською постановою ще нікому не вдавалося скасувати школи як можливе джерело зараження. Якщо раптом станеться тут ковід (а він таки станеться), цю заразу діти й учителі понесуть додому. У свої родини, бабусям і дідусям, старшим братикам і сестричкам, які сидять на дистанційці, щоб знизити ризик зараження. Добре, якщо школа велика й, доки старші класи навчаються вдома, місця вдосталь — хоч конем гуляй. А якщо вона першого ступеня, тобто тільки початкова? Тоді для неї в червоній зоні нічого не зміниться, так і працюватиме повним складом, наче й немає карантину за її стінами. А багатьом же малюкам доведеться добиратися до школи громадським транспортом, — і це ще один аргумент проти роботи початкових шкіл у червоній зоні.

Логіка є в кожної зі сторін. Але в усіх цих карантинних дискусіях якось випадає дуже важливий момент: школа для малюків — це не просто відсиджування уроків або камера схову, куди здають їх на день батьки. Це інша планета, де існує розмірене, захищене життя без теленовин і тривожних дорослих розмов. Звичність обстановки й непохитність правил створюють враження, що не страшні ні ковід, ні чорт, якщо все, хоча б зовні, як і раніше.

Щоразу, коли я приходжу на заняття до малечі, бачу веселі щасливі мордочки. Хтось поважно махає рукою, хтось здалеку показує сердечко, складаючи долоньки, або кричить: «А я написав перший розділ своєї книжки, можете подивитися прямо зараз?».

Із деким ми «обіймаємося ногами», — до моєї великої вчительської туфлі радісно притискається дрібний веселий кросівок. А оченята сумні, — ну коли ж можна буде знову обнятися, як раніше, до ковіду?

Піднімаюся східцями на другий поверх, де мене чекає перший розділ книжки юного письменника (сам він нетерпляче притупує поруч), і раптом відчуваю, як мені в живіт утикається маленька тепла грудочка. «Ой, не можна, мабуть?» — запитує, хвилюючись. — «Можна», — заспокоюю я, намагаючись не думати про сувору інструкцію. Відчуваю ручки, зімкнуті навколо мене, й почуваюся квочкою, що оберігає курча.

Взагалі, спочатку я хвилювалася — як діти зрозуміють мене, коли я в масці, коли не видно міміки? Але вони відчувають нас, дорослих, за очима. Ти всміхаєшся — і на твої «гусячі лапки» паролем відгукуються брівки «будиночком». У ковід я навчилася говорити очима.

Недавно в одному дитячому творі я прочитала цікавий діалог. Раніше він здався б дивним, тепер ми всі розуміємо, про що мова. «Привіт, Давиде, ти чому такий сумний?» — «Привіт. У мене захворів тато. Нічого такого, це звичайний грип, але ми хвилювалися».

І я розумію, як нелегко дітям. Вони чують розмови дорослих і крики телека  на кухні, бачать, як змінилося все навколо. Виходить, що школа для них — острівець стабільності, якщо є школа й любима МарІванна, то життя триває як завжди, то не страшно.

Навесні, коли карантин тільки розпочався, було видно, як він вибив дітей із колії. Декотрих накривала справжня апатія. Пам’ятаю, мама однієї моєї учениці попросила поговорити з дівчинкою в Zoom: «А то вона зовсім засумувала». Разом з колегою-вчителькою ми зателефонували дівчинці. Познайомилися через Zoom із плюшевим ведмедиком, улюбленим ліжечком, будиночками з «Лего», малюнками на стіні і навіть шоколадним тортиком на тарілці. Було видно, як важливо для неї те, що ми, як і раніше, поруч. Значить — не страшно й не сумно. Значить — нормальне життя зникло не назавжди, воно поруч і до нього є доступ, а якщо трохи потерпіти — то й повернення!

Чи боюся я ковіду? Так. І боюся не тільки за себе. За свою родину. За старенького батька, якого я не можу навіть як слід обняти, вткнутися в щоку носом, як раніше, бо маю його берегти.

Але я зробила свій вибір. Для мене, як і для багатьох моїх колег-учителів, питання вирішене: якщо школа відкрита, ми працюємо. Так, страшно, але в школі все забувається. Бо по-іншому бачиться, що — головне, а що — другорядне. Доки я потрібна дітям — я буду з ними. Нехай вони не тільки вчаться, а й знають — усе гаразд, у них є підтримка, і це не тільки батьки.