У цьому шкільному музеї дедалі частіше лунає жива мова Кобзаря. До ювілеїв тут оновили експозицію....
Ось так — методом занурення в середовище — навчають не лише іноземних мов, а й, виявляється, любові до батьківщини, рідної землі (у Країні Рад, пригадується, «починалася земля, як відомо, від Кремля» — зі шкільного вірша). Україна починається й закінчується «Тарасовими стежками». І ми ними ходили в яблучному серпні торік...
У першу нашу ніч у Шевченковому пройшла благодатна злива, що все омила і вмила, але чомусь не збила павутинного мережива, яке простягнулося від посоху до саков бронзового хлопчика Тараса з невимовно ясним одухотвореним обличчям. Він стоїть на рідному подвір’ї спиною до рідної домівки і зробив перший крок, залишаючи на все життя вишневий садок і бур’яни, їх не затьмарити всім цивілізованим паркам, якими він гулятиме: «...ті бур’яни, що колись ховався од школи; весело стане, прокинусь, заплачу», — напише він братові Микиті з Петербурга.
У день від’їзду з-під ніг Тараса ми візьмемо по жменьці землі на згадку, намагаючись розрізнити в ній вугіллячко від згорілої хати, що стояла на цьому місці. Ми збирали жолуді під трьома меморіальними дубами з наміром їх проростити: підбирали величезну антонівку біля могили матері Кобзаря, ходили босоніж стежинами, які зрізали вздовж і впоперек територію музею — і він тут ходив. Плакав від недитячої образи, ховався від мачухи, малював.
Гірка доля Тараса не дозволяла радіти з приводу здійснення нашої давньої мрії: ми приїхали-таки на його батьківщину! Як він міг любити цих вередливих жінок із пухкими губками, котрі відмовляли йому в щасті? Нещасливе кохання, самотність, нерозтрачене почуття супроводжували його все життя. Чи не тому сьогоднішні музейні працівниці, усі як одна красуні й подвижниці, віддають йому за неотримане? Ми прилаштовувалися за екскурсіями, й не було серед них однакових — трепет імпровізації диференціював текст, і факти вишиковувалися так, як могла сприйняти саме ця аудиторія. Звісно ж, дяк, замахуючись на маленького Тараса, навчаючи його грамоти через сльози та штурхани, був негідником. Але його хату (єдину зі збережених) узято під дах, а пам’ять про нього жива завдяки таланту нелюбимого учня. Де історична справедливість? Усі люди, з якими ми спілкувалися, хто нас зустрічав як найрідніших, це — чи однофамільці Кобзаря (як теперішній директор заповідника Людмила Михайлова), чи живуть на вулиці його імені, чи в родині неодмінно підростає Тарас. Усе в Шевченковому замкнуто на ньому, землякові. Але, на жаль, немає пророків у своїй вітчизні: школярі з провінційного міста Ровеньки, що на кордоні з Росією, двадцять років дружать із музеєм і ріднею, пишуть твори і мріють, щоб школі дали ім’я Тараса. А сільські діти, як нам казали в музеї, якщо не байдужі, то без трепету ставляться до імені земляка. Велике бачиться на відстані? Зате в родинах, де пнеться до сонця шосте-сьоме покоління Тарасової порості, на свого прародича буквально моляться. У Секлити Артемівни Платенко, візит до якої був головним (кілька днів ми ходили з будинку в будинок — скрізь нас чекали, тепло зустрічали, щось дарували шкільному музею), нам назустріч був висланий дозор в особі чотирирічного онука на триколісному велосипеді. Щойно ми зайшли у ворота, як літня жінка скомандувала: «Ходімо вдягатися!» — і всі зникли. Оточена внуками, Секлита повернулася на чолі яскравого квітника, створеного нею. Усі сорочки гаптовано її руками, за довге життя вона вишила тільки чоловікові, який був директором музею Шевченка, п’ять. А собі — одну, перешиту з невільницької сорочки остарбайтера (у Німеччину вона потрапила п’ятнадцятирічною). Секлита Артемівна майже нічого не бачить. Каже, що виплакала очі ще в неволі, та й потім мало радості було в житті. Переконана: подвійно нетерпима до всякої кривди тому, що в ній з’єдналася кров двох гілок Шевченків. Ця жінка з блакитними очима, з ніжним, як росою вимитим, обличчям, задавала тон нашому спілкуванню, про яке ми мріяли багато років: про життя минуле й нинішнє мудра жінка говорила без надриву, з легким сумом про важку долю — споконвічну долю української селянки... Три десятки жителів Шевченкового — прямі нащадки з тисячі, відбитої в генеалогічних древах, над якими працюють двоє Лисенків (Микола і його двоюрідна сестра Наталя), а ще родич на прізвище Шкода, звісно ж, по-різному беруть участь у житті історико-культурного заповідника «Батьківщина Тараса Шевченка». Головна роль, якщо можна так висловитися, належить просторам, які сходив Тарас Григорович у дитинстві й отроцтві. «У цім краю земля до неба горнеться, а в росах світяться Тарасові сліди. В Шевченкове, і в Будище, і в Моринці врочисто, мов до храму, увійди...» Так писав про цю благословенну землю поет Анатолій Савченко. А що можемо додати до цих рядків ми?
P.S. У Ровеньках одна зі шкіл носить ім’я письменника Миколи Трублаїні, похованого в нашій землі. Середній школі №3, що двадцять років дружить із заповідником «Батьківщина Тараса Шевченка», дуже хочеться мати ім’я Тараса. Але, як сказали педагогам у Луганській облдержадміністрації, нині так просто імен не дають. Прошу вважати цю замітку заявою до високих інстанцій.
Підтримати
Стежити у Телеграмі
Увійти за допомогою Facebook
Увійти за допомогою Twitter
Увійти за допомогою Google