СВІТЛО — ДЛЯ «ТІНІ»?

Основна, якщо хочете, об’єднувальна проблема вітчизняної вищої освіти — це проблема «демпінгових» дипломів. До речі, бажання фахівців із закордонних країн навчити нас «жити за правилами», можливо, слід розглядати і як спробу огородитися від надходження з нашої країни не лише демпінгових товарів, послуг, а й осіб, що мають такі дипломи. Ринок цих країн, у тому числі ринок освіти та працевлаштування, завжди буде закритий для них.

Хочу детальніше зупинитися на одному питанні, котре як складова частина зазначеної вище проблеми може розглядатися і як самостійне. Це питання плати за навчання у вузі. Так, справді, отримання певної частини грошей за надання освітніх послуг допомагає поліпшити становище конкретного вузу з цілого ряду напрямів. Та давайте замислимося: отримання грошей — основна мета чи «супутній товар» освітнього поля? Все не так просто навіть у розвинених західних країнах. Приміром, якийсь час у Великобританії обговорювався законопроект, пов’язаний із підвищенням у 2,5—3 рази плати за вузівське навчання. Однак, попри те, що його основні зміни пов’язані саме з фінансовими умовами навчання, у цілому він визначається як закон про докорінне реформування вищої освіти Великобританії. Отже, для цієї країни питання плати за навчання у вузах основне. До речі, попри досить жваву дискусію, вищезгаданий закон, нехай із мінімальною перевагою, був прийнятий англійським парламентом 27 січня 2004 року.

Різні країни неоднаково ставляться до вирішення аналізованої проблеми. Наприклад, у Німеччині нічого не треба платити за навчання в університетах. До речі, у ФРН і вступні іспити до вузу не здають. Звичайно, треба закінчити будь-який середній заклад певного рівня (приміром, гімназію), але лише при вступі до медінституту чи на медичний факультет слід мати певний рівень оцінок (певний бал) в атестаті. На всіх інших факультетах, включаючи й юридичний, навіть це не потрібно.

Однак повернемося до України, що займає, умовно кажучи, компромісне становище. У ліцензії, яку отримують вузи для надання освітніх послуг за кожною спеціальністю, вказується кількість місць, і щоб посісти ці місця та за подальше навчання, нічого платити не треба. Це так звані бюджетні місця. Але є і так звані комерційні місця на кожну спеціальність. Сума, яку потрібно щороку сплачувати за навчання на таких місцях, визначається, як правило, цим самим вузом. Відіграють роль такі, приміром, показники, як престижність конкретної спеціальності, «вага» цього вузу тощо. Та саме наявність комерційних місць, їхня кількість, грошова сума, яку потрібно сплатити контрактникам, співвідношення комерційних і бюджетних місць тощо викликають цілий ряд запитань.

З одного боку, напевно, можна зрозуміти інтереси держави. Є складнощі з матеріальним виробництвом, достатньою «віртуальністю» податків і т.ін., що збільшують і без того важку проблему наповнення державного бюджету. Отже, державі необхідні реальні джерела надходження грошей. Може, вузи з комерційними студентами, а точніше, «контрактні» гроші — і є суттєвою допомогою державі у вирішенні цієї проблеми?

Йдемо далі. З чим тоді пов’язана ідея постійного створення нових вузів недержавної форми власності? Для чого вони потрібні? Для реального «розкріпачення» державної системи освіти, надання їй більшої мобільності, створення конкурентних відносин із державними вузами тощо? Чи це — створення суб’єктів господарювання в освітній сфері, що функціонують зовсім з іншою метою? Якщо друге реальніше, то хто тоді є справжніми засновниками таких вузів, хто надає їм «дах»?..

Розмір плати за навчання також наштовхує на певні роздуми. Як її взагалі встановлюють? Чи є якісь змістовно-методичні правила для визначення розміру платежу? Чи є рекомендації в здійсненні такої цінової політики, будь-які форми контролю над її здійсненням, установленням конкретних розмірів таких платежів тощо? Якщо справді слідувати ринковим правилам, то хтось має сказати (порекомендувати), що, приміром, у вузах певного рівня акредитації ціна з конкретної спеціальності не може бути вищою чи нижчою за певну суму. Адже сьогодні реальні розміри оплати істотно відрізняються не тільки за різними спеціальностями, а й за однією спеціальністю в різних вузах. Які реальні параметри обрано для встановлення конкретних розмірів таких оплат? Крім того, нещодавно провідні вузи підняли плату за навчання майже на 30%, і в деяких вузах за деякими спеціальностями вона тепер становить до 3000 американських доларів на рік.

З однієї, узвичаєної, точки зору, це нормально. Якщо в людей є гроші і вони готові платити за навчання свого чада, то нехай платять. Проте не все так просто. Хто справді платить за навчання? Конкретна людина, конкретна сім’я чи суспільство? Які це гроші? Невже завжди вони прозорі, мають легальне походження? Напевно, не завжди є «швидкі» відповіді на ці запитання. А якщо це так, то виходить, за навчання конкретної особи платить все суспільство, «відбираючи» при цьому тіньові гроші, приміром, із заробітної плати представників бюджетної сфери, пенсій...

Напевно, можна припустити, що держава, у якій досить складне економічне становище, має шукати способи повернути в легальну економіку тіньові гроші для їхнього суспільного застосування. Може, механізм «комерціалізації» вищої освіти, що існує нині, і є реальною спробою держави повернути в легальну економіку хоча б якусь частину нелегальних грошей?

Відповідь очевидна, начебто б «приємна», проте й вона має свої мінуси. У даний час існує практика, коли конкретні вузи укладають так звані великі контракти і створюють певні пільги для осіб, готових їх оплачувати. Йдеться в таких випадках звичайно не про вступні іспити, а про досить умовні співбесіди. Отже, ми знову починаємо розмежовувати суспільство? Є гроші — заплати і пройдеш за спрощеним варіантом, немає грошей — здавай іспити? І якщо ми нині говоримо про те, що раніше перевагу мала партійно-радянська номенклатура, то нині хто має таку перевагу, у тому числі й в освіті? Заможні люди. Загалом, те саме є і в розвинених країнах. Пригадаємо, наприклад, плату за навчання, стягнуту в Гарвардському, Кембриджському та інших престижних університетах. Та якщо згадаємо, що «наші» гроші приходять «із тіні», то чи не створює держава й у цій сфері перевагу передусім для власників саме таких капіталів? То ж хто у результаті отримує прямий доступ до опанування насамперед престижними спеціальностями з усіма наслідками, що звідси випливають? Яку взагалі перспективу розвитку ми тим самим створюємо? Запитання, запитання, запитання...