Страшні не дурні, а придурки і яничари, а не турки

Усім відома фраза Путіна: «Россия заканчивается там, где заканчивается русский язык». Тож не дивно, що головним обстоювачем ухвалення нового мовного закону є північний сусід. Камікадзе, за словами Леся Танюка, цього разу виступили Ківалов і Колесніченко. Та схоже, що ці політики - терористи, а не смертники. Ківалов на слухання комітету з питань культури і духовності ВР стосовно законопроекту «Про засади державної мовної політики», що відбулися 20 червня, не з’явився. Колесніченко ж на «общепонятном» пояснив: «Чтобы не тратить свое драгоценное время, а дождаться работы с профессионалами, не считаю важным присутствовать на заседании». І демонстративно вийшов.

Відомий літературознавець і громадський діяч - академік НАН України Іван Дзюба прокоментував: «Політики фальшують, коли говорять про двомовність. Ми, «українські буржуазні націоналісти», вільно володіємо російською. Щоб країна була двомовною, депутатам потрібно вивчити українську. Насправді це політика русифікації».

Якщо не заглиблюватися в деталі законопроекту, може здатися, що автори дбають про мови національних меншин. Іван Дзюба, аналізуючи історію України, стверджує, що становище меншин значно поліпшувалося, коли посилювався український національний рух, розв’язувалися проблеми української культури. До прикладу, ст. 69 Конституції УНР закріплювала тридцять національних автономних союзів, у які об’єднувалися меншини. «Мовна політика проводиться в залежності від розуміння чи нерозуміння потреб національних меншин. Якщо таке розуміння є, тоді розвивається українська мова, і водночас - підносяться й мови меншин», - зробив висновок І. Дзюба, додавши: «Боротьба за українську мову в парламенті програна. Головне - не програти її в житті».

«Опозиція абсолютно монолітна сьогодні в тому, щоб зробити усе можливе, аби цей закон не здати», - заявив нардеп Володимир Яворівський. Із цією метою було подано понад дві тисячі поправок. Павло Мовчан рекомендує подавати позови до Міжнародного суду, Ради Європи, ОБСЄ. Неабияка надія і на громадськість.

Тож винен не «язык», а ті, хто робить його знаряддям розбрату.