Служитель Вакха, «мученик науки»: середньовічний студент

Во французской стороне,

На чужой планете

Предстоит учиться мне

В университете…

Пам’ятаєте цю відому пісеньку на музику Давида Тухманова? Її оригіналу — близько тисячі років. Склали її мандрівні студенти-школяри, які називали себе вагантами. Юрби обірваної, голодної, але веселої і допитливої молоді подорожували всією Європою у пошуках науки та пригод. І хоча у цих мандрах на них чигало багато небезпек — доводилося і битися, і красти, і жебракувати, і ночувати на вулиці, хоча в їхньому середовищі панували брутальність, зіпсованість і справжня «дідівщина» (молодші прислужували старшим і виконували для них щонайпринизливіші доручення), їхнє прагнення до живого знання надало потужного стимулу всій європейській цивілізації.

Тож як навчалися наші предки за часів, коли університетська наука і традиції лише зароджувалися? Де жили, як відпочивали й веселилися, яким чином підробляли собі на хліб і видовища, як захищали свої права й інтереси? Чи не відгукуються у наших студентських традиціях «привіти» з далекого минулого? Спробуймо перенестися аж до джерел утворення західноєвропейських університетів — у Середні віки…

Підмайстер у професора

Перші університети Середньовіччя виникли самі собою як співтовариства відомих викладачів та їхніх учнів. Почувши, що в якомусь місті читає лекції славетний учений, «спудеї», котрі втомилися від гнітючої дисципліни церковних шкіл, юрбами вирушали туди. Цікаво, що в ті часи, як і нині, юнаки «рятувалися» в університетах від служби у війську.

На початку свого існування університети не були прив’язані до міста. Опальні професори просто переїжджали до іншого місця разом із учнями, позбавляючи місто престижу й потужного джерела фінансування. Не дивно, що врешті-решт влада каялася і благала вчених повернутися, обіцяючи різноманітні гаразди й поступки!

З часом справа набула розмаху. Міста переманювали одне в одного відомих професорів. Церковники, які на всі заставки лаяли вчених і забороняли їхні книги, звернули на університети щонайпильнішу увагу і спробували встановити власну монополію на них. Повністю це зробити не вдалося, однак існування і статут середньовічних вузів санкціонувала папська булла. Королі й імператори дарували їм різноманітні привілеї, підтверджені спеціальним дипломом, а часом і особисто брали участь у їх заснуванні (приміром, Карл IV заснував Празький університет). Конфлікти у вищих школах нерідко розглядалися на найвищому державному рівні.

Найдавнішими університетами вважаються Болонський, відомий своєю юридичною школою (започаткований 1088 р.) і Паризький, де гарною була підготовка богословів (започаткований близько 1150 р.). Саме в Паризькому університеті вперше відбувся розподіл на факультети, які очолили декани. До початку XIII ст. з’явилися університети в Оксфорді та Кембриджі. Найкращою кузнею молодих лікарів вважалася Салернська школа медицини. У XV ст. в Європі діяло більш як 60 університетів, із них до 25 — в Італії, більш як 20 у Франції, решта — в Німеччині, Англії, Іспанії, Богемії (Чехії), Польщі.

Єдиний освітній простір, про який так мріють активісти Болонського процесу, зародився у Європі вже у ті часи. Острівці ученості — університети — об’єднувалися між собою нерозривними зв’язками. Юнак із далекої Швабії міг провчитися рік-два у Празі, потім вирушити до Парижа, одержати там диплом і влаштуватися викладачем у будь-якій вищій школі західного християнства…

Утім, коли Фрідріх II заснував університет у Неаполі, місцева молодь уже не могла вільно подорожувати світом науки. Монарх заборонив жителям міста відвідувати інші вищі школи, а всім молодикам наказав з’явитися восени на лекції… погрожуючи покарати їхніх батьків у разі непокори. Щоправда, інакше свіжоспечений університет просто не набрав би собі студентів.

Піар для лектора

Здравствуй, разума чертог!

Пусть вступлю на твой порог

С видом удрученным,

Но пройдет ученья срок, —

Стану сам ученым

«Прощання зі Швабією»

На початку навчального року у храмах наук збирався найрізноманітніший народ. Це були й нащадки маєтних батьків, і поважні мужі-високопосадовці, і молоді ченці, й злиденні бурлаки. Наука належала всьому світу, і долучитися до неї міг кожен охочий незалежно від походження, заможності й суспільного стану. Якщо він, звісно, чоловічої статі. Монастирські школи або приватні вихователі — максимум, на що могли розраховувати в ті часи допитливі дівчата.

Ані якихось критеріїв добору, ані вступних іспитів тоді ще не існувало. Тому рівень підготовки новачків виявлявся дуже різним. Одні вже на першому році навчання могли вільно дискутувати з магістрами, інші ж ледве опанували грамоту в церковній школі.

Зеленою молоддю зазвичай переповнений був факультет мистецтв (artes), який вважався підготовчим, нижчим порівняно з іншими — юриспруденції, теології, медицини, філософії. Якщо на згаданих факультетах найвищим ученим ступенем було звання доктора, то на факультеті мистецтв — лише магістра.

Багато «артистів» здобували відразу і нижчу, і середню освіту, вивчаючи сім «вільних мистецтв»: спершу граматику, діалектику і риторику, пізніше — музику, арифметику, геометрію і астрономію. Студенти факультету мистецтв прирівнювалися до школярів, тому їх іще дозволялося шмагати різками за недбалість. На інших факультетах це вже не практикувалося — несолідно.

Кожен школяр прикріплювався до відомого викладача, який ставав його покровителем, захищав перед адміністрацією факультету, рекомендував до іспитів на науковий ступінь, а як станеться халепа, навіть визволяв із в’язниці.

Зазвичай після двох років навчання юнак ставав бакалавром, ще після двох — магістром. А от щоб досягти високого докторського ступеня, здобути звання професора, треба було присвятити наукам набагато більше років. Цікаво, що зародження вищої школи збігається у часі з формуванням західноєвропейських цехів. Не дивно, що система звань в університеті нагадує цехову: школяра-новачка можна порівняти з учнем майстра, бакалавра — з підмайстром, а вже магістр — він майстром і є.

Тож як саме проходили заняття у середньовічному університеті?

Навчальна програма зазвичай розписувалася на цілий рік. Семестри вперше з’явилися в Німеччині наприкінці XV ст. Щоправда, умовно існували два навчальних періоди: великий — від середини вересня — жовтня до Великодня і малий — від великодніх канікул до середини липня.

Навчальних курсів як таких не існувало. Студенти слухали не курс, а певну книгу. Лекції поділялися на ординарні (важливі, обов’язкові) та екстраординарні (додаткові). Перші читалися вранці, коли голова у молоді працює краще, другі — після обіду й на свята. Обстановка на ординарних лекціях була суворою, наче на месі: заборонялося переривати лекцію запитаннями, лектор мав носити формене вбрання. До речі, за запізнення або пропуск занять стягувався штраф, причому не лише з лінивого школяра, а й із несумлінного викладача! За два тижні пропусків без поважної причини студента могли не допустити до іспиту.

Читання лекцій «із папірця» не схвалювалося. Вимагалося, аби мова викладачів була живою і вільною, наче у проповідника. За диктування ж могли позбавити права викладання на рік. Проте не все було так просто. Нагадаємо: на книги, особливо до розвитку друку, існував великий дефіцит. Приватне зібрання у 200 томів вважалося небаченою розкішшю. Тому, хоча теоретично школярі мали приходити на заняття з книгами, вже орієнтуючись у матеріалі, фактично більшість бачила підручник лише в руках заможних однокурсників. Університети намагалися вжити заходів, для бідних студентів відводилися окремі години диктанту, але повністю уникнути диктування все-таки не виходило.

Незважаючи на зусилля окремих учених, університети переважно не пробуджували у студентах інтересу до вивчення реальної історії та світобудови. Схоластична традиція церковних шкіл перекочувала і до школи вищої. «Підпорядкування» всіх наук богослов’ю, консервація традицій сильно гальмували науковий прогрес. Власна думка, нові ідеї у ті часи цікавили небагатьох, а тлумачення, що відрізнялося від загальноприйнятого, могло здатися небезпечною єрессю.

Про більш-менш систематичне подання навчального матеріалу говорити не доводиться. Богословські науки складалися переважно з мертвого тягаря непов’язаних фактів, окремих положень. Історія являла собою або сонмище легенд, або ж сухий перелік імен і дат. Фізика, анатомія викладалися умоглядно, без лабораторних дослідів і наочних демонстрацій. Відомо, що перший скелет був придбаний Гейдельберзьким університетом лише 1559 р. — як велика рідкість. Залишається тільки здогадуватися, якими були результати перших операцій молодих хірургів…

Головне достоїнство середньовічного школяра — гарна пам’ять. Адже він мав умістити в голові величезну кількість текстів «авторитетних» давніх мислителів, а також їхніх коментаторів. Не всі, звісно, були настільки старанними, щоб опрацьовувати першоджерела. Навіть Біблію читав геть не кожен молодий богослов, багато хто задовольнявся коментарями. Справжнім лихом стали так звані «суми» — стислі виклади «програмних» книг, що користувалися шаленим попитом у лінивих студентів. Традиція полегшувати собі життя побутує й нині: так, у США виходять друком стислі перекази літературної класики, а в нас — збірки готових творів.

Жодних письмових робіт у Середньовіччі не існувало. Практичні заняття відбувалися у формі репетицій і диспутацій. На репетиціях школярі повторювали пройдений матеріал, відповідали на запитання, пов’язані з текстом. А на диспутаціях вони мали навчитися оперувати логічними поняттями і вдосконалити свою красномовність під час ученого спору. У цих спорах істина народжувалася рідко. Головне — довести будь-яке твердження будь-яким способом, потренуватися у нанизуванні слів. Нерідко спори виливалися у беззмістовне теоретизування або навіть вишукано-цинічне богохульство.

Передбачалося, що диспути мають проходити культурно, з повагою до співрозмовника. Проте збуджені школярі частенько переходили від логічних доказів до особистих образ, погроз, ляпасів і стусанів, а звідти вже недалеко й до бійки.

Мовою ученого західнохристиянського світу була латина. Говорити і писати школярам дозволялося лише нею. З одного боку, латина допомагала студентам із різних країн зрозуміти один одного. З іншого — невпізнанно спотворювалася словечками з національних діалектів, перетворюючись на «кухонну».

До того як посаду професора почало оплачувати місто, викладачі жили на гроші, одержані за читання лекцій. Студенти відігравали роль наймачів, укладаючи з ученим договір про оплату освітніх послуг та приміщення для занять. До речі, загальні аудиторії з’явилися в університетах далеко не відразу. Болонські професори, наприклад, збирали студентів у себе вдома. Пізніше зали для проведення лекцій почали орендувати у городян.

Гонорар за лекції міг обумовлюватися окремо для кожного слухача або ж бути однаковим для всіх. Він мав назву pastus — «пожива».

Не всім лекторам вдавалося «живитися» досхочу. Якщо до уславлених професорів учні йшли з охотою, то менш відомих просто ігнорували. Тому останнім доводилося «піарити» себе всіма доступними способами. Вони приходили до студентів додому, вербували їх на лекції у шинках, щедро пригощаючи випивкою, розпускали славословні плітки про себе через торгівців, лихварів і навіть повій. Крім того, підкупали більш уславлених професорів, аби ті віддавали їм частину своїх годин.

Не були святими середньовічні викладачі. Хоча за одержання хабара могли звільнити з посади, гроші й подарунки на іспитах бралися охоче. У XV ст. у Лейпцигу факультет артистів, аби збільшити свої доходи, роздавав учені ступені недостойним особам. А в Кельні професори так розлінилися ходити на лекції, що посилали замість себе представників… Щоправда, перед смертю грішники щиро каялися у злі, заподіяному студентам.

Ні тобі проїзних,
ні в кіно за півціни…

Звичайно, місто було зацікавлене у доходах і славі від розташованого в ньому університету. Однак засилля чужинців чоловічої статі, більшість яких — аж ніяк не слухняні хлопчики, не могло не напружувати обстановку. Конфлікти між школярами і городянами виникали на кожному кроці. Міська влада зазвичай ставала на сторону власних громадян. А всі студенти, хоч би звідки вони приїхали, утворювали громаду чужоземців, протиставлену громаді місцевих жителів. Настільки, що, наприклад, у Болоньї імена студентів — місцевих громадян і чужинців вносили у різні списки. Чужоземців сприймали як єдине ціле: за витівку одного школяра могли притягти інших, непричетних до інциденту. Причому покарати досить суворо: міські судді нерідко бували занадто упередженими.

Виходом зі становища, що склалося, стало запровадження особливої підсудності для студентів. Започаткував його Фрідріх I Барбаросса, який 1158 р. видав указ Authentica Habita на користь болонських школярів. Указ став основою для пізніших грамот інших правителів. Відтепер провини школярів мали розбирати викладачі, ректор або місцевий єпископ — на вибір, а городянам заборонялося чинити самоуправство. Арештовувати студентів дозволялося лише за тяжкі злочини, а вже ув’язнювати одного з них за борги іншого й узагалі вважалося неприпустимим.

Згодом особлива підсудність поширилася не лише на школярів, а й на силу-силенну «персоналу», що їх обслуговував. Розправи міських суддів щасливо уникала прислуга, якої могло бути чималенько, власники «станцій» (своєрідних книжкових крамниць-бібліотек), продавці паперу й пергаменту, переписувачі й типографи, палітурники й орнаменталісти, аптекарі, власники лазень, майстри, які виготовляли математичні, астрономічні та хірургічні інструменти, лихварі, котрі позичали школярам гроші, посильні, які за відсутності пошти слугували єдиним засобом зв’язку, і навіть трактирники, у яких найчастіше бенкетували студенти.

Минали роки, і бути школярем ставало все вигідніше. Нехай не було в ті часи кіно й музеїв, до яких можна було б «халявно» потрапити за студентським квитком (та й самих студентських не існувало), нехай не катали на дурнячок візники (ну, хіба що з доброти душевної), а все ж таки пільг студентам не бракувало. Вони звільнялися від військової, житлової, вартової, караульної повинності, не платили місту податки. Болонська юридична колегія й узагалі прирівняла школярів-правників до лицарів і навіть узаконювала їхніх позашлюбних дітей. А в Кельні дозволявся безакцизний продаж пива студентам…

Відносини між студентами і викладачами, взаємні права й обов’язки регулював статут, розроблений самими школярами. Ректор університету майже завжди обирався останніми з власного ж середовища. Звісно, це була людина зріла й досвідчена, зазвичай нижчого духовного сану (інша не могла б, приміром, розглядати справи молодих теологів).

Професорів також спочатку обирали, але потім місто почало надавати їм офіційне робоче місце з платнею, а крім того, житло і навіть громадянство. Облагодіяні вчені ставали відкраяною скибкою для громади чужоземців. Для захисту своїх інтересів вони об’єднувалися у корпорацію професорів — на противагу школярським ректорам. Тоді як прийшлі професори, як і раніше, належали до корпорації школярів. Ось така плутанина…

Підтримували студента матеріально не лише рідні й друзі. Крім факультетів, студенти ділилися на земляцтва — «нації». Земляки допомагали один одному грошима та зв’язками, відстоювали спільні інтереси, дотримувалися традицій своєї батьківщини, разом відзначали свята. Іноді нація могла обирати власного ректора, мати свій суд.

Чернецькі ордени нерідко командирували до університетів здібних послушників, забезпечуючи їх усім необхідним: книгами, їжею, одягом і житлом. До речі, школярі-священнослужителі мали право користуватися доходами від власних приходів, не перебуваючи у місті служіння.

На освітні потреби була спрямована і громадська благодійність. Міські магістрати й заможні громадяни робили пожертви на користь вищих шкіл, надавали здібним студентам стипендії, безкоштовне житло, харчування, одяг тощо.

Окрім інших питань, в університетському статуті регулювалося і житлове, і треба сказати, у чомусь краще, ніж нині. Спеціальна комісія, до якої входили городяни та представники університету, оглядала приміщення під оренду і встановлювала на них пільгову таксу. А якщо городянин відмовлявся здати приміщення, його будинок на п’ять років зазнавав безчестя. Ніхто з університету не міг винайняти його під страхом вигнання. Така ж ганьба чекала на домовласника, який обмовив школяра, а також на сусідні будинки, якщо в їх районі студента відлупцювали або пограбували. В разі пограбування у місті або його околицях потерпілому повертали втрачене.

Пізніше з’явилися гуртожитки — пансіони, колегії та бурси.

Ярижники vs. Книжники

Я унылую тоску

Ненавидел сроду,

Но зато предпочитал

Радость и свободу,

И Венере был готов

Жизнь отдать в угоду,

Потому что для меня

Девки — слаще меду!

«Сповідь Архіпіїта
Кельнського»

Студентство Середньовіччя було досить строкатим. Багаті й бідні, працьовиті й ледачі, скромники та шибайголови… Старанні й успішні — а таких було небагато — ставали юристами, медиками, офіційними світськими та церковними читцями, посадовими особами для державних установ. Решта «забивала» на навчання, осідаючи у трактирах і на вулицях.

Існували в ті часи і свої «мажори». Вони не лише щедро розтринькували батьківські грошики в місцевих шинках і закладах сумнівної репутації, а й установлювали власну моду. Університетський статут зазвичай передбачав носіння особливого, схожого на чернецьке, вбрання: довгий сюртук-підрясник із поясом і плащ із башликом, як правило, сірого або темного кольору. У Франції, щоправда, студенти вбиралися у червону «уніформу», оторочену хутром. Та що молодим модникам якийсь статут! Знехтувавши всім, вони хизувалися яскравими різнокольоровими костюмами, що нагадували вбрання придворних або лицарів. Особливо відзначалися німецькі студенти. За свідченнями XV ст., на один їхній стрій витрачалося до 100 аршинів тонкої тканини. Дорога зброя, чоботи з довжелезними носами, розрізи на одязі, що відкривали тіло, розкішні коміри з брижами, нагрудники, корсети (нагадаємо, йдеться про чоловіків!), панталони різних кольорів для кожної ноги… Адміністрація лютувала, а батьки хапалися за голову: на «прикид» витрачалися колосальні суми. Численні заборони рясніли у статутах, правителі ухвалювали суворі едикти, злощасні «стиляги» та їхні кравці переслідувалися… Та все марно.

Приток «мажорського» капіталу значно оживляв життя міста: на вузеньких вуличках поставали кам’яні палаци, прокладалися нові дороги. «Багатенькі Буратіни» приїздили у супроводі численної челяді, орендували дороге житло, харчувалися у найкращих закладах. Гулянки, свята й маскаради також проводилися їхнім коштом. Водночас саме ці особи могли дозволити собі купити або взяти напрокат необхідні підручники на «станції», найняти переписувача або, пізніше, домовитися з типографом.

Інша річ — студент бідний. Йому діставалося найгірше житло, та й звідти могли вигнати на вулицю просто посеред навчального року. Шинкарі, броварі, крамарі, власники постоялих дворів весь час намагалися здерти зі школяра зайву копійчину. У розпачі він вдавався до крадіжок і нападів на громадян. Місто своєрідно пішло йому назустріч. Якщо спочатку офіційне право жебракувати на вулицях міста надавалося лише членам цеху жебраків, то зрештою таке право надали і нужденним школярам. Вечорами вони збиралися під вікнами бюргерських домівок і співали. Успіху зазвичай досягали ті, в кого був не найкращий, а найгучніший і найпронизливіший голос. Городяни поспішали кинути у вікно їжу або монети, цим самим купуючи собі право на спокійний сон. 1522 р. міська рада Аугсбурга постановила, щоб громадяни, які не бажають слухати волання під вікнами, щомісяця вносили пожертви для студентів спеціальному уповноваженому. За це на їхній будинок буде прикріплено жетон, побачивши який, прохачі підуть далі. Проте, на жаль, цих пожертв було недостатньо. Шукачі знань нерідко гинули на вулиці від голоду та злиднів.

Покращило ситуацію створення перших гуртожитків — колегій і бурс, які надавали спальне місце, харчування і утримання бідним школярам. До речі, слово «бурса» (у буквальному перекладі — «гаманець») спочатку означало одне місце в гуртожитку та суму, що виділялася на кожного студента.

Із часом у колегіях почали жити не лише бідняки, а й усі школярі. Той, хто наймав житло десь на стороні, вважався таким, що не належить до студентської громади. Проживати і харчуватися в бурсі виявилося дешевше, тому вигоду швиденько оцінили й багатії.

У бурсі існували свої суворі правила. Не можна було виходити з будівлі без дозволу, ночувати поза межами навчального закладу, носити неформене вбрання, говорити не латиною. Носіння зброї, азартні ігри, залицяння до вуличних дівок каралося штрафом, ув’язненням або вигнанням з університету — залежно від тяжкості провини. Убоге утримання і суворі правила давали підстави для протестів і заворушень, особливо серед зрілих мужів. У результаті колегії перетворилися на «житла неробства і гріхів».

Звісно, не обходилося без зловживань. Замовляли музику ті, в кого було багато золота, а догідливі власники «пансіонатів» щосили намагалися задовольнити їхні бажання. За монетку-дві вони охоче замовчували нічні походеньки, гулянки і витівки школярів. Крім того, могли нелегально поселити в колегії родичів і приятелів «мажорів». У гонитві за прибутком начальники колегій спеціально вишукували грошовитих постояльців на майданах, у шинках, на постоялих дворах.

Різниця між викладачами та учнями у ті часи не була такою чіткою, як нині. Бакалаври й магістри мали право читати певні лекції, а за зароблені гроші могли прослухати лекції інших учених. Викладачі нерідко були не набагато старші за своїх студентів. І ті, й інші були холостяками, однаково присягали на вірність ректору і статутам, користувалися загальноуніверситетськими привілеями і підлягали однаковому покаранню за провини, однаково жили в колегіях, однаково відзначалися у веселих пригодах і пиятиках.

Люди одружені серед університетської громади траплялися досить рідко. Недарма слово «бакалавр» вживалося і в значенні «холостяк». У ті часи побутувала думка, що наукова діяльність і подружнє життя — речі несумісні, тому шлюб вченого мужа вважався чимось, м’яко кажучи, екстравагантним. Так, у віденських матрикулах навпроти імені одного професора збереглася позначка: «Втративши розум, одружився». І добре б там богослови — особи духовні, надто ж вищі чини, скуті обітницею безшлюбності. Та навіть на медичному факультеті Паризького університету, куди ченцям, навіть колишнім, доступ було суворо заборонено, укладати шлюб дозволили не раніш як 1452 р. Щоправда, на любовному шалі студентів це ніяк не позначалося, тож проблем із позашлюбними дітьми у Середньовіччі не бракувало.

Дідівщина по-бурсацькому

Выходи в привольный мир!

К черту пыльных книжек хлам!

Наша родина — трактир.

Нам пивная — Божий храм.

Ночь проведши за стаканом,

не грешно упиться в дым.

Добродетель — стариканам,

безрассудство — молодым!

— виспівували на весь голос школярі, бентежачи сон порядних громадян. І добре б, аби лише волали! Витівки молодих гуляк додавали бюргерам чимало клопоту. Студенти дражнилися, нападали на перехожих і сторожів, билися камінням, обносили садки, вдиралися ночами в будинки, не гребували крадіжками й розбоєм, перекидали прилавки й вози на базарах, чинили розпусту з куховарками і служницями (а часом — і з соліднішими дамами), ображали наречену, що їхала до церкви, заявлялися на весілля і вимагали частування тощо. Причому магістри в розгулі часом не поступалися першокурсникам. Своїми витівками не соромилися навіть порушувати спокій ректора. Та особливий розгул панував на маскарадах…

Як висловився одного разу, втративши терпіння, Мартін Лютер, «хлопчиків-християн краще відразу посилати до пекла, ніж до університету, бо ж сатана від початку світу не вигадав нічого сильнішого за вищі школи». І справді, долучення до скарбів науки зовсім не виховувало у школярах інтелігентів. Проте в ті часи брутальні порядки панували у всьому суспільстві. Просто у студентському середовищі це виявлялося особливо різко.

Вступивши до університету, кожен новачок проходив спеціальний обряд посвяти, що мав назву «скидання рогів». Вважалося, що зелений першокурсник — беан — досі не знав життя, був цнотливим, наче лісова тварина. Та настав час здерти з нього шкуру старозавітного Адама… Юрба старшокурсників вдиралася до кімнати юнака і починала принюхуватися. При цьому всі кривилися і стверджували, ніби в приміщенні тхне звіром. Влаштовувалися пошуки, новачка досить швидко знаходили в якомусь потаємному кутку, хапали і влаштовували «очищення». Для цього обливали й примушували пити воду, здобрену травами, що виросли в нужнику. Далі бралися за найдивніші речі: смердючі мазі й пігулки, щипці, пилку, ножиці для стрижки, обрізання нігтів і виривання зубів (беан заздалегідь вставляв собі дерев’яні). Під час знущання новачку задавали найбезглуздіші запитання і за будь-яку відповідь навішували ляпасів. Після очищення беан мав влаштувати всім бенкет. Після цього протягом цілого року він «прикріплювався» до старшого товариша, називав його своїм паном, прислужував за столом, чистив взуття, веселив, а якщо треба — жебрав для нього і навіть крав. Патрон відбирав у нього гроші та їжу, знущався, бив, брав із собою на розпусту. Рік по тому — знову випробування, бенкет, і ось беан сам стає «дідом»…

Батьки намагалися відправити сина вчитися якомога раніше, бо знали: що молодший студент, то милосердніші до нього «діди».

Студенти називали себе служителями Венери й Вакха. У них існувала сила-силенна різноманітних способів пити вино й пиво. Німецькі студенти розробили цілий статут для п’яниць із дивними обрядами та церемоніями. Захмелівши, ярижники розповідали сороміцькі анекдоти, співали веселих пісень і з’ясовували стосунки між собою. Чимало молодиків полягло у бійках і на дуелях, ще більше заробили синці, переламані кістки та відбиті нирки.

Та гнів свій, як уже зазначалося вище, студенти зганяли не лише один на одному, а й на місцевих жителях. Сутички між городянами та школярами — явище так само звичне в ті часи, як шлюб без кохання. І часом наслідки незначного конфлікту могли бути дуже й дуже глобальними.

Візьмемо, приміром, Париж 1229 року. В одній із приміських таверн вино здалося школярам пречудовим, а от рахунок за нього — зависоким. В результаті хазяїну дісталося на горіхи. Сусіди прибігли на допомогу і дали дрозда задиракуватим гостям. Наступної ночі школярі повернулися великим юрмиськом і перевернули догори дригом весь будинок, не пожаліли навіть жінок. Пріор монастиря, якому належало селище, поскаржився королеві Бланці, яка правила в ті часи за Людовика Святого, а вона доручила розібратися в ситуації паризькому прево. Він і розібрався — без особливого слідства. В результаті поліцаї побили студентів, не винних у інциденті. Університет збурився. Магістри вимагали вибачень і відшкодування збитків протягом шести тижнів, інакше все навчання буде зупинено. Минуло шість місяців — а відповіді вони так і не дочекалися. Тоді викладачі зібрали свій скарб і залишили місто. За ними виїхали студенти — до Англії, Німеччини, Італії… Міська влада схопилася за голови. Врешті-решт справу було владнано на найвищому рівні — папою і королем. Паризький університет відновив свою роботу, і найближчої осені місто заповнили 30 тисяч беанів.

Траплялися сутички і більш кровопролитні. Так, 1209 р. в Оксфорді магістри та школярі вирішили припинити заняття після того, як городяни повісили кількох школярів. У Лейпцигу швецькі підмайстри надіслали університету формальне оголошення війни, а іноді (Кельн, Гейдельберг) справа доходила до реальних битв під знаменами.

Хоча статутом це зазвичай заборонялося, школярі охоче втручалися в політичну боротьбу городян, виступали адвокатами в міських судах. А городяни, у свою чергу, втручалися у чвари студентів, конфлікти між представниками різних націй, партій і груп. Після мертвого застою церковних шкіл таке бродіння умів було явним прогресом. Вже в ті часи студентське середовище виховувало вільнодумців, яким судилося розхитати підвалини суспільства…

І все-таки дуже багато молодиків безславно гинули в лінощах і дебоширстві. І жодні адміністративно-поліцейські заходи не змогли викорінити вади у студентському середовищі. Лише з розвитком науки й культури всього суспільства звичаї почали поступово облагороджуватися.

***

Розквітали й конали вищі школи. Італійські університети занепали після роздроблення країни. В окремих князівствах звання професора присуджувалося не за наукові досягнення, а у спадок, ніби титул аристократа. Практично жоден видатний англієць XVIII століття не навчався в університеті. Довго й тяжко викорінювалася схоластика. Колегії поглинали університети — так з’явилася Сорбонна. У XIX столітті піднеслися німецькі вузи, а у ХХ — американські. Вища освіта поширилася по всьому світу, стала доступною представникам будь-якої статі та раси, із появою інтернет-технологій — навіть на відстані…

А студенти так само веселяться і вільнодумствують. І дай Боже, щоб не забували про дух свободи, що зародився саме в їхньому середовищі в часи, коли більшість людей засинали зі зброєю в руках і сторожко поглядали на майданні багаття…