«Шкільний автобус» чи «шкільний кінь»?

Близько шести кілометрів щодня мають долати школярі Брусилівського району Житомирської області, аби дістатися з дому на навчання. Адже школа розташована в райцентрі, а доїхати туди з віддалених сіл можна лише своїм ходом, оскільки громадський транспорт тут — велика рідкість. От і доводиться сім’ї Довженків відвозити своїх дітей на навчання на бричці. «Раніше кіньми правив наш дід, — серйозно розповідає старший син Віталій. — Коли він помер, цей обов’язок перейшов до нашого батька. Тепер тато поїхав на заробітки за кордон, і возити молодшу сестричку і братика почав я». Дорога до школи забирає цілих дві години, стільки ж — шлях додому.

Діти жартома називають свого возика «Мерседесом». І не має значення, що потужність такого транспортного засобу дорівнює одній кінській силі. Зате конячка Мілка ніколи не підводила пасажирів, і ось уже десять років поспіль безвідмовно долає воістину непростий шлях до знань.

Про поневіряння школярів у обласному управлінні освіти, звісно ж, знають, але вирішувати цю проблему не поспішають. Хоча державну програму «Шкільний автобус», ухвалену урядом на період 2003—2010 рр., поки ще ніхто не скасовував. Як пояснили кореспонденту «ДТ» у Міністерстві освіти і науки, причина такого сумного стану справ у тому, що сьогодні закупівля транспорту для доставки школярів у сільській місцевості належить до компетенції органів місцевого самоврядування. Таким чином, придбання транспорту в кожній області і районі має здійснюватися за рахунок коштів, отриманих від приватизації землі або підприємств. Яка сільрада може дозволити собі за виручені від продажу земельних ділянок гроші купити новенький автобус вартістю в кілька десятків тисяч доларів? Зазвичай дороговизною землі можуть похвалитися лише приміські території вітчизняних мегаполісів. Але й там втілити в життя програму «Шкільний автобус» часом нереально. Адже ринок землі в нашій державі прозорим і чесним назвати важко. Тому і гарантій того, що гроші, закладені на купівлю транспорту для школярів, будуть використані за призначенням, на жаль, ніхто дати не може.

Як виявилося, раніше можливостей для реалізації програми було набагато більше. «Річ у тім, — розповідає екс-міністр освіти, президент АПН України Василь Кремень, — що за моєї каденції міністра (2000—2005 роки. — Авт.) закупівля шкільних автобусів здійснювалася переважно за рахунок державного фінансування, тобто із загальнонаціонального бюджету. Роль місцевих органів влади в цій справі зводилася до мінімуму. Тоді на придбання автобусів і ремонт існуючих автопарків було виділено близько 70 млн. грн. Транспорту на той момент потребували майже 250 тис. сільських школярів. За 2003 рік вдалося закупити рекордну порівняно з наступними роками кількість автобусів — 400 штук. Коментувати нинішній стан справ із купівлею транспорту для сільських дітлахів не в моїй компетенції».

Щоправда, офіційна статистика свідчить про інше. Так, торік тендер МОН Ук­раїни виграла корпорація «Богдан» на поставку 60 автобусів і ЗАТ «Завод комунального транспорту» (колишній «ЛАЗ» у Львові) на поставку 302 автобусів. 2005 року переважно за рахунок місцевих бюджетів було придбано понад 800 шкільних автобусів. От тільки закупівлі транспорту здійснювалися виключно в селах східного і центрального регіонів України. А жителям західних областей країни про закупівлю автобусів сьогодні залишається тільки мріяти. Нинішній міністр освіти і науки Станіслав Ніколаєнко пообіцяв найближчим часом внести до програми «Шкільний автобус» серйозні зміни. Цікаво, які? Невже — «шкільний кінь»?