Реалії життя проти «умертвінь»

У громадянському суспільстві, де свобода слова є серцевиною демократизму та запорукою неупередженого позиціонування всіх його інститутів, журналістику невипадково прирівнюють до четвертої гілки влади. При цьому не з чиєїсь подачі, а з власних позицій журналісти визначають об’єкти дослідження, персоналії, котрі можуть опинитися в їхньому об’єктиві, чи жанр, у якому подається інформація. Єдине, чим при цьому має керуватися журналіст, — це необхідність суворо дотримуватися закону. Саме такий підхід дає змогу не завдати моральної чи матеріальної шко­ди ані державі, ані іншим суб’єктам права, а понад усе — людині. Неважко збагнути, чому саме такий алгоритм суспільного життя культивує цивілізований світ, адже в них закон — один для всіх, і перед ним усі рівні.

Декларуючи відкритість і демократичність, автори багатьох ЗМІ залюбки послуговуються технологіями, ретельно відпрацьованими численними друкованими «правдами» різних видів. Для обстоювання єдино правильної точки зору вони мали нехитрий і аж ніяк не джентльменський набір прийомів і прийомчиків. Найуживаніші — штучний підбір висмикнутих із життєвого контексту фактів, заміна їх, при потребі, натяками чи вигадками; тенденційний коментар за повного ігнорування іншої позиції тощо. Матеріалу на цю тему цілком достатньо для ґрунтовної дисертації.

Прикладом такого підходу вважаю публікацію «Знову — «умертвіння»?», подана в номері 27(706) «Дзеркала тижня» власкорами І.Хоменком та В.Фоменком з приводу моєї участі в конкурсі на заміщення вакантної посади ректора Чернігівського дер­жавного технологічного університету. Тож звіримо методологію.

Вже в перших агресивних рядках зі словами «фарс», «порожній звук» кандидата представлено як «банкіра і екс-губернатора». Про те, що він також доктор наук, професор з більше ніж 30-річним стажем роботи, дійсний член двох національних академій, автор 150 наукових праць, керівник найбільшої в університеті аспірантури, заслужений економіст України, — жодного слова. Зазначені наукові параметри повністю відповідають вимогам ст. 39 Закону України «Про вищу освіту» щодо права участі в конкурсі. Як цей прийом назвати? Правильно — тенденційний підбір фактів.

Поряд — натяки та пересмикування: адже в банківських установах я ніколи не працював. А от заснування в Чернігові банку «Демарк» справді належить до числа моїх інтелектуальних проектів, які забезпечили створення високооплачуваних робочих
місць та принесли економічну вигоду для регіону.

Крім того, відповідно до Закону України «Про вищу освіту» ректора ВНЗ призначає на посаду міністр, а орган громадського самоврядування, котрим є конференція трудового колективу, визначає ставлення до того чи іншого кандидата. Про технологію формування корпусу делегатів конференції розмова окрема, а тим часом за мене проголосували 30,17% їхньої загальної кількості. Проте в публікації немає жодного слова про те, що це повністю відповідає нормі закону. Замовчано також одностайне рішення делегатів конференції рекомендувати міністерству на рівних розглядати обидві кандидатури на посаду ректора. Автори не подали інформації і про те, чому ключові, випускаючі кафедри економічного напряму отримали по п’ять-шість делегатських місць, а кафедра фізкультури — десять.

А чого варта неприхована фальсифікація змісту моєї програми, яку було детально презентовано трудовому колективу спочатку 20 червня, а на конференції 26 червня лише деталізовано в частині соціального розвитку! Вона зовсім не містила вигаданих засад спрямування навчального закладу в гуманітарному напрямі, намірів згорнути в ньому інженерні спеціальності, об’єднати всі університети міста тощо.

За неупередженими оцінками моїх колег, котрі втомилися жити й працювати в умовах героїзації зусиль щодо утримання університету на плаву, моя програма «За п’ять років п’ять реальних кроків у розвитку університету» була креативною і несла колективу чітко сформульовану перспективу зміцнення матеріально-технічної бази, кадрового росту для молодих учених, соціального розвитку, міжнародної діяльності тощо.

До речі — про гетьманську столицю Батурин, фонд відродження якого я продовжую очолювати. Усі інсинуації в ЗМІ, на які — за звичкою недобросовісно, з недомовками — посилаються мої опоненти, після перевірок контролюючими органами правомірності використання коштів, таки справді виявилися мильною бульбашкою.

Не інакше як цинічним є також авторське бачення функцій кадрової комісії міністерства, оскільки жодного уявлення про зміст засідання вони не могли мати навіть теоретично. Я на подібному засіданні був уперше. Очолював її заступник міністра. Більшості її членів, якими є керівники провідних департаментів, взагалі не знаю. А от хто і за якими критеріями розшукав серед них моїх покровителів, є загадкою не лише для читача, а й для мене особисто.

Зверхніми і образливими є твердження журналістів щодо неможливості одночасно перебувати на державній службі і займатися науково-педагогічною діяльністю. Адже згідно зі статтею 12 Закону України «Про місцеві державні адміністрації» голови адміністрацій, їхні заступники, керівники відділів, управлінь, інших структурних підрозділів не можуть суміщати свою діяльність ні з якою іншою, окрім викладацької, наукової та творчої.

До речі, явище сумісництва є характерним сьогодні для дер­жавних службовців різного рівня і для абсолютної більшості вітчизняних навчальних закладів усіх форм власності, у тому числі широко практикується і в нашому університеті. Виходить, що для когось це норма, а для мене майже кримінал.

Наступний епізод. Незрозуміло, яким чином у журналістів з’явилася довідка багаторічної давності про начебто приписаний мною педагогічний стаж, що, мовляв, дало змогу фальсифікувати факт присвоєння мені вченого звання доцента.Зрозуміло, що про це я не знав і не міг знати, оскільки всі документи формувало керівництво університету, а рішення ухвалювала його вчена рада.

Дивує й те, що в органах прокуратури ця інформація з’явилася теж, але пізніше, ніж у журналістів.

До речі, після ретельної перевірки прокуратура дійшла висновку, що звинувачення на мою адресу не відповідають дійсності. Втім, вже понад місяць публікація гуляє по Україні і ніким не спростовується. А в університеті — цілком зрозуміло, за чиєю вказівкою, — її вивішено на всіх людних місцях для морального тиску на мене.

Кілька фрагментів щодо відвертого паплюження моєї попередньої трудової діяльності. Я справді з 1994 по 1999 рік працював першим заступником голови, а з 1999 по листопад 2002 року — головою Чернігівської облдержадміністрації. Зрозуміло, що посадові дії місцевих державних адміністрацій діставали в той складний період, і нині дістають різні оцінки владних інстанцій, населення і, звісно, журналістів. Але мені, моїй великій команді, до якої я зараховую своїх заступників, керівників управлінь, відділів, районів, міст і просто однодумців, сьогодні не соромно за цей надзвичайно відповідальний період роботи. Згадаймо, адже це були часи гіперінфляції, стагнації економіки, суцільних боргів перед пенсіонерами, працівниками бюджетної сфери.

Задля об’єктивності зазначу, що наша область складна, має особливий секторальний уклад економіки та успадкований іще з 1965 року демографічний занепад. І на цьому тлі, за рейтинговою оцінкою президентського і урядового апаратів, Чернігівщина за показниками соціально-економічного розвитку посідала в 2000—2001 роках відповідно шосте і дев’яте місце серед регіонів України. Саме тому мене одного з усіх голів обласних дер­жавних адміністрацій урядовою постановою від 20 серпня 2001 року №1077 було нагороджено Почесною грамотою Кабінету міністрів України з формулюванням: «За значний особистий внесок у соціально-економічний розвиток області та з нагоди 10-ї річниці незалежності України».

Я пишаюся, що в найскладніший період становлення нашої держави мені доручили очолювати виробниче об’єднання «Чернігівський радіоприладний завод» (нині «ЧеЗаРа»). Через чотири років роботи на посаді генерального директора я передав правонаступникам 12,5-тисячний колектив без копійки боргів перед працівниками та державою. Автори публікації свідомо замовчують ці обставини і не згадують, що зараз там працює близько трьох тисяч людей. У такий спосіб їм зручніше принизити мої професійні здібності, хоча вже понад 14 років моя діяльність не пов’язана з підприємством.

Хочу також повідомити, що цих журналістів я взагалі не знаю, ніколи з ними не спілкувався. Я не боюся магнітофонних плівок, на які натякають автори. Я жодного разу не реагував на їхні попередні нападки, не реагуватиму і в подальшому на можливі провокаційні публікації. Нині ж роблю це, оскільки вони, як на мене, переступили межу дозволеного.