Професійний перебіжчик — чи то ангел, чи то грішник?

А в комнатах наших сидят «янучары»...

(Переспів
відомої російської пісні)

Президент Ющенко своїм указом призначив Василя Кременя першим заступником державного секретаря. Якщо вважати пост державного секретаря аналогом глави президентської адміністрації, то нагадаємо: попередником пана Кременя був такий собі Василь Базів — він з’явився на загальноукраїнській орбіті 1990 року як головний редактор львівської газети «За вільну Україну» (чи не першого періодичного видання, що твердо стало на позиції української демократії та боротьби за незалежність). Тоді, нагадаю, головою Львівської обласної ради був В’ячеслав Чорновіл. За якийсь час Базів, змінивши кілька посад, опинився в комфортному кріслі першого заступника Медведчука. Пан Базів був не єдиним з оточення покійного Чорновола, хто недорого проміняв національно-демократичні ідеї на містке корито далеко не національно-демократичної влади. Згадаймо ще Дмитра Понамарчука, Богдана Бойка, Тараса Чорновола.

Тепер місце Базіва посів інший професійний перебіжчик. Василь Кремень, донедавна — далеко не останній член СДПУ(о), був міністром освіти (а згодом — освіти і науки) у трьох урядах — Ющенка, Кінаха, Януковича. Відомий він як філософ, тому не дивно, що діяльність його на посаді міністра була водночас і еволюційною, і революційною.

Еволюційною — бо продовжували розквітати корупція і бюрократизм, продовжували діяти створені при міністерстві фірми і фірмочки, що збивали непоганий капітал на виготовленні атестатів, дипломів, підручників тощо, продовжували відкриватися численні вузи і їх філії там, де не було ні потреби у підготовці фахівців, ні матеріальної бази, а були тільки амбіції новоявлених ректорів та їхнє прагнення робити бізнес на освіті.

Революційною — бо за його правління в середніх школах було введено дванадцятибальну систему оцінювання знань, щоденну роботу вчителів і учнів підмінено бюрократичною системою тематичних атестацій, а країна, що колись славилася своєю наукою і зараз час від часу згадує про себе як про батьківщину перших у Європі комп’ютерів (тоді вони називалися ЕОМ), докотилася до того, що екзамен з математики не є обов’язковим для одержання атестата про середню освіту.

Коментуючи свій вступ на посаду, пан Кремень нагадав журналістам про свій указ, який не забороняв студентам у період помаранчевої революції брати участь у масових акціях протесту. Щоправда, скромно промовчав про те, що цей указ підписав тоді, коли столичні (і не тільки столичні) студенти вже масово вийшли на маніфестації, не чекаючи дозволів міністра.

Натомість пан Кремень скромно промовчав про свою міністерську реакцію на те, як у деяких вузах виключали з студентських лав тих, хто протестував проти тиску ректорів і деканів (почитайте осінні номери «Дзеркала тижня»), на показані «5 каналом» та «Ерою» кадри, де вузівські чиновники відверто займалися агітацією за Януковича і вимагали від студентів показувати своїм довіреним людям бюлетені перед вкиданням їх у скриньки. А де був пан Кремень, коли вчителів середніх шкіл змушували проводити батьківські збори й агітувати за кандидата Януковича? А коли в гірському селі директор школи давав вказівки вчителям ходити по хатах і проводити моніторинг — хто за кого голосуватиме? Чи хвилювало тогочасного міністра, як така діяльність його підлеглих узгоджується з конституційним правом на вільні і таємні вибори?

А ще згадаймо вересневі студентські протести в Сумах. Проти чого протестували? Та ж проти наказу пана Кременя об’єднати три вузи й поставити на чолі представника СДПУ(о), щоб забезпечити потрібний контроль перед виборами. А ще травневий шок в Ужгороді — загадкову загибель ректора університету Володимира Сливки після того, як почалася кампанія цькування його в підконтрольній обласній адміністрації пресі. Главою обладміністрації на той час був місцевий лідер СДПУ(о) Іван Різак (як не дивно, учень і колишній аспірант професора Сливки), а сам професор Сливка мав репутацію людини підкреслено аполітичної й намагався не допустити перетворення університету в інструмент політики. Чому ж мовчав міністр Кремень, коли смерть ректора Сливки з множинними ножовими ранами (у тому числі в серце) було буквально через чотири чи п’ять годин офіційно оголошено самогубством — адже за такий час неможливо зібрати всі речові докази, розглянути різні версії, провести огляд місця подій, дактилоскопію тощо? Може, тому що відкрилася можливість поставити нового ректора — потрібну людину, члена СДПУ(о)? Таким став «проффесор» Русин, палкий прихильник «проффесора» Януковича, який не тільки відверто агітував студентів, порозсилав їхнім батькам листи з закликами голосувати за провладного кандидата, а ще й після першого туру виборів видав наказ про виселення з гуртожитку всіх аспірантів і співробітників університету, бо понад 70% мешканців гуртожитків проголосували за Ющенка.

Головними критеріями при доборі кадрів наш Президент називає моральність, патріотизм і професіоналізм. І це абсолютно правильно. Щоб судити про моральність пана Кременя, нового високопоставленого чиновника в апараті нового Президента, досить того, що написано вище, хоча знаючі люди можуть додати й більше. Про його патріотизм свідчить тривала діяльність у такій «патріотичній» партії, як СДПУ(о) (чи не вона замовляла плакати й телерекламу з поділом українців на три сорти?) та робота в уряді під керівництвом «патріота» Януковича, який обіцяв нам усім подвійне громадянство з Росією. Щодо професіоналізму пана Кременя як керівника освітянської галузі варто зауважити таке. Кожен знає, що випускні екзамени в середніх школах відбуваються в червні. І за результатами цих екзаменів (враховуючи, звичайно, й оцінки, одержані за навчання протягом року) видаються атестати, а для особливо успішних школярів ще й медалі. А чи всім відомо, що список учнів, на чиє ім’я видаються атестати, подається до міністерства ще у грудні попереднього року? І там уже вказано, кому яка медаль належить. Це, мовляв, потрібно для того, щоб фірма при міністерстві встигла виготовити пластикові атестати. Міністра не цікавить, як учителька пояснить школярам, що їм ще півроку треба вчитись і готуватися до екзаменів. Зрозуміло, що останні стають простою формальністю. От вам і професіоналізм, і моральність заодно.

Про зверхнє ставлення міністра Кременя до математики вже згадано вище. Вочевидь, він хотів усіх зробити філософами чи фотомоделями. Не секрет, що саме в цих професіях у нашій країні гостра потреба. А погляньте на пересичену премудрими термінами шкільну програму з біології. А на покручену новітніми фахівцями від освіти хімічну термінологію, яка суперечить як світовим тенденціям, так і будь-якому українському правопису — і старому, і новому. А на жахливі підручники з англійської мови пана Карп’юка (він же автор, він же і видавець). Усе це може стати предметом окремого розгляду.

А що зробив пан міністр освіти і науки для того, щоб в українські школи, вузи, наукові установи прийшло україномовне програмне забезпечення? Анічогісінько. Тому сьогодні немає жодної україномовної версії Microsoft Windows чи Microsoft Office. Певно, нам не треба Windows, будемо тільки співати про калину як символ України і вивчати як окремий предмет Конституцію. Це знову про професіоналізм і про патріотизм на додачу.

А тому постає питання. Питання до мого Президента: за що отримав індульгенцію пан Кремень? За моральність? За патріотизм? За професіоналізм?

Спитаєте, хто я такий, щоб ставити такі питання самому Президентові? У 1991 році я був депутатом Ужгородської міськради —здається, єдиної на всю Україну, яка 19 серпня, в день державного перевороту в Москві, офіційно на сесії прийняла рішення, що засуджувало переворот і стверджувало відданість Декларації про державний суверенітет України. Тепер, як і тоді, ми перемогли. Тепер, як і тоді, я не просив за свої переконання і за свою діяльність ні посад, ні нагород. Як і раніше, я працюю в одному з академічних інститутів. І життя всієї моєї родини пов’язане з освітою і наукою. Мої батьки, викладачі ужгородських вузів, у яких понад сто років педагогічного стажу на двох, стояли з оранжевими прапорцями на ужгородських мітингах. Моя дружина, вчителька середньої школи, як і багато її колег, незважаючи на зусилля підлеглих пана Кременя, працювала членом дільничної виборчої комісії від Ющенка. Мої діти, студенти Київського університету, і мої племінники, учні київських шкіл, у помаранчеві дні разом із сотнями тисяч українців вдихали морозне повітря свободи на Майдані Незалежності. Мої колишні студенти, мої друзі та колеги були серед тих, хто заповнив ужгородські площі й набережні на помаранчевих маніфестаціях небувалого масштабу, яких тихе провінційне місто не знало за свою понад тисячолітню історію. Нас було багато. Нас були мільйони. І ми перемогли. Ми стримували сльози щастя, спостерігаючи за інавгурацією першого нормального Президента, для якого патріотизм і моральність — не порожній звук.

Ми не наївні інфанти і не повні ідіоти. Ми готові пробачити Президентові деякі обіцянки, вимовлені в ейфорії перемоги. Ми розуміємо, що є домовленості з партнерами по коаліції. Але Кремень не є соратником ні Мороза, ні Кінаха, ні Литвина. Ми розуміємо, що може бути важко знайти людей потрібного рівня в Луганську чи Сімферополі, і тому там треба буде шукати компромісів навіть з учорашніми ворогами (не біймося цього слова, адже це було саме так). Та невже в суціль помаранчевому Києві не знайшлося гідної особи на високий пост першого заступника держсекретаря? Які ж тоді будуть наступні призначення? Може, інтелектуал Азаров, не здатний вивчити елементарного — державної мови? Чи правознавець-практик Білоконь? Чи «генерал-проффесор» Табачник? А може, самі Леонід Данилович, так сказать?

Кремень — найпомітніший, але далеко не єдиний з когорти перебіжчиків. Скажімо, на Закарпатті новий губернатор призначив керівником обласного управління охорони здоров’я колишнього заступника пана Брича, а колишнього керівника Шніцера посадив у крісло головного лікаря обласної лікарні. Обоє — видатні члени СДПУ(о) місцевого масштабу. Обоє прославилися брутальним тиском на підлеглих, відвертою агітацією в пресі на користь Януковича у передвиборний і виборчий період. І серед закарпатських лікарів, багато з яких наперекір начальству, ризикуючи втратити роботу, активно противилися есдеківській пропаганді, нові призначення викликали шок.

Наш Президент, фінансист за освітою, добре розуміє значення слова «кредит». Моя родина, мої друзі, мої однодумці — кредитори Президента. Ми видали йому в кредит нашу довіру. Під його чесне слово, що лунало до нас із помаранчевого Майдану. Ми не «вибирали менше зло з двох», ми вибирали майбутнє для України. Ми не просили і не просимо благ і посад — невже тому їх тепер одержують «янучари»-перебіжчики? Вікторе Андрійовичу, кредит нашої довіри дуже великий. І Ваше слово — велика плата за цей кредит. Тож чи потрібно ним зловживати? Адже ніякі кремені та шніцери не заповнять вакууму, що утвориться від втрати довіри мільйонів.