Подорож університетом із задоволенням і не без моралі

Здавалося, що помру від нудьги прямо там, на Анталійському узбережжі. Море може набриднути будь-де, тим більше таке брудне від мастил і бензину. Тому студенти, які відпочивають або проходять практику в Анталії, намагаються будь-що побувати на Міжнародному молодіжному фестивалі в університеті Акденіз (у перекладі з турецької — Середземноморський). Свято, організоване студентами, збирає не лише тюркомовних, а й тих молодих людей, котрі цікавляться турецькою культурою

На фестиваль ми прибули університетським автобусом. Нас висадили навпроти студентського базару, що є одночасно і презентацією діяльності гуртків, і місцем заробітку для молоді. І хоч у кожного з нас була мапа, без гіда ми почувалися незатишно. Розглядаючи глечики та різні витвори рукоділля, ми познайомилися з продавцями футболок «Я пишаюся університетом Акденіз». Хлопці — Сєркан і Фуат — слухачі факультету фізичного виховання та спорту, запропонували нашій невеличкій групі екскурсію по вузу.

Університет Акденіз — один із найпрестижніших у країні, поруч зі Стамбульським та Середньосхідним технічним університетом. Заснований у 1982 році. Сьогодні до його складу входять чотири інститути і 22 дослідницьких центри. Понад 17 тисяч студентів навчаються на 12 факультетах — від медицини і права до менеджменту, маркетингу й туризму. Останніми роками підвищується цікавість до технічних спеціальностей, тих, що пов’язані з електронікою, популярнішими стають фахівці з PR- технологій. Але викладають в університеті Акденіз і мистецтво: малювання, фотографію, основи телебачення і навіть кіно.

Простуючи до центральної частини університету, ми наблизилися до будівлі ректорату, перед якою дзюркотів фонтанчик. І хоча в Анталії всі фонтани досить умовні — посередині круглого синього «блюдця» б’є струмінь води, — сама наявність його тут наповнила нас повагою до керівництва вузу, що в такий спосіб долає спекоту й естетизує краєвид. Куди не кинь оком — декоративні міні- канали, басейни і навіть плеса з качками. Проминувши алею з рожевих магнолій і перетнувши місточком один із вузеньких каналів, ми опинилися в студентському культурному центрі. Він складається з магазинчиків, книжкових крамниць, кафетеріїв із майданчиками для музик та грального будинку (нарди, настільний футбол, більярд). Там неможливо «просидіти» всі гроші, бо ціни у півтора-два рази нижчі, ніж в самій Анталії, спиртного й тютюну тут не продають, тож ніхто не завадить вам культурно побесідувати за чашкою знаменитого яблучного чаю, яким неодмінно пригостять вас турецькі знайомі.

Надвечір ми вирушили до місця, яке в університеті називають «шенлік алани», дослівно — «територією веселощів і гуляння». Саме там, заручившись спонсорською підтримкою всесвітньо відомого лимонадного бренду, студенти організували дискотеку і безплатну видачу напою. Наші нові знайомі, зачувши національні ритми (до речі, в Туреччині навіть сучасній поп-музиці властиві фольклорні мотиви), повели нас до танцюючих. А ось чого ми справді не чекали — то це опинитися в самісінькому епіцентрі танцю. Ми й не помітили, як взялися за руки і сформували коло! Віддихуючись, почули комплімент від «середземноморських» студентів, мовляв, українці їх не розчарували, бо вони так само вправні у «диких танцях».

Завершувала перший день свята театральна вистава. До амфітеатру, співаючи гімн Туреччини, традиційно рушила колона студентів із запаленими смолоскипами. За нею йшли іноземні гості. Перше слово на сцені театру просто неба виголосив ректор, а по закінченні його промови всі вузівці кілька разів повторили: «Я гордий, що я — турок!». Потім виступила студентська театральна трупа.

Ще кілька днів ми відвідували фестиваль. На запрошення нових знайомих, кількість яких швидко зростала, ми подивилися виступи ансамблів із Боснії та Герцеговини, Нігерії, Узбекистану, Азербайджану і, що особливо приємно, земляків із Одеси. Щороку, представляючи власну країну, турецькі колективи намагаються побити колись поставлений ними ж рекорд (до речі, занесений до Книги рекордів Гіннесса) — заохотити до національного танцю понад дві тисячі учасників одночасно. Проте, хоч як ми вболівали за рекорд, більше півтори тисячі не загопцювало. «Нічого, — сказали анталійці, — цю інтригу ми лишаємо для наших гостей, аби наступного року вони приїхали до нас знову».

До нашої українсько-турецької компанії приєднувалися греки, німці, угорці... Ми практикувалися у вивченні мови і за п’ять днів фестивалю дізналися про життя їхніх країн більше, ніж за рік, проведений перед телевізором.

Якщо на свято на території університету пускали всіх, то на концерт загальнонаціональних улюбленців — рок-групи «Єні Тюркулей» («Нові Турки») на набережній Анталії — лише студентів. Цілу годину, тримаючи вгорі руки, ми співали життєстверджуючі пісні про світле майбутнє турецького народу. І нічого дивного не було в тому, що якийсь незнайомий юнак або дівчина раптом брали тебе за руку. Є такий турецький звичай — торкатися інших людей, аби відчути вашу енергію і передати трохи своєї.