ПЕРВИННА, ДИФЕРЕНЦІЙОВАНА. ТЕРМІН — 20 РОКІВ

Які системи освіти ми виберемо за взірець? З якими країнами бажаємо співробітничати й інтегруватися в освітньо-культурній сфері? Навіть побіжно ознайомившись із офіційними документами з цієї тематики, переконуємося, що на початку 1990-х ішлося про нашу інтеграцію «у світовий науковий, освітній та культурний простори», а на зламі сторіч сталися зміни й була запланована «інтеграція української освіти у європейський та світовий освітній простір». Отже, найближча мета — досягнення нових освітніх стандартів і приєднання до європейського освітнього простору.

Та годі шукати в текстах законів, інших документів чи навіть у працях наших науковців-педагогів визначення і детальне пояснення цього нового для нас словосполучення. Схоже, під час його використання постулюється, що воно самоочевидне й означає сукупність освітніх систем країн—членів Європейського Союзу. Але чи досить чітко ми уявляємо собі особливості цієї сукупності, відповідність характеристик нашої системи середнім європейським показникам. Врешті — і це найголовніше — чи знаємо ми, які процеси відбуваються в Європі і як саме змінюється її освітній простір?

Спершу вкажемо, що у нас і нині надто багато людей ототожнюють поняття «освіта» зі словами «школа» чи «середня освіта». В Європі це поняття значно ширше і включає три основні складові:

— сектор формальної освіти (Formal Education) — десятки тисяч дитсадків, шкіл, вищих навчальних закладів, які надають чи присуджують «визнані» довідки, посвідчення, атестати, сертифікати, дипломи, титули (їх офіційна міжнародна назва — «освітні кваліфікації»);

— сектор неформальної чи «додаткової» освіти (Non-formal Education), до якого належать всі позашкільні заклади й інституції для дітей, молоді й дорослих (вони не присуджують «освітніх кваліфікацій»);

— сектор інформальної освіти (In-formal Education) чи пропаганди, який включає всі інші засоби впливу на особу (оточення і неформальні групи, комплекс засобів масової інформації, бібліотеки, музеї, мережа закладів, що поєднують розваги та отримання інформації, Інтернет тощо).

За роки незалежності ми в десятки (для деяких показників — у тисячі) разів зменшили освітнє значення інформального сектора: майже припинили друкувати науково-популярні журнали, книги, брошури, до мінімуму скоротили навчальне телебачення, цілковито відділили від новітньої фахової інформації майже всіх викладачів точних наук, тільки збираємося зробити дешевим і доступним Інтернет. В інформальній освіті нам до Європи — як до неба. Вони тут мають «простір», а ми — щось близьке до математичної точки.

Трохи менше втрат у секторі неформальної освіти. Хоч і зникла більшість палаців, центрів, клубів і гуртків, але все ж збереглися олімпіади, Мала академія наук та ін. Тож і наше відставання від Європи в цій частині освітнього простору не таке грандіозне, як в інформальній освіті.

На перший погляд, ми крокуємо в ногу зі Старим Cвітом в головній частині сучасного освітнього простору — секторі формальної освіти: всі діти, переважна більшість підлітків і значна частина молоді навчається. Як у Європі... Та цей оптимістичний висновок є передчасним і спирається на суто кількісні показники. А поза ними є ще історія формування освітньої системи, культура організації навчального процесу, засоби вимірювання і гарантування його якості, обсяг матеріального і кадрового забезпечення закладів усіх рівнів, нарешті, стратегічні цілі роботи освітньої системи і рівень об’єднання всього соціуму навколо проблеми «освіта».

Щодо тривалості накопичення досвіду освітньої діяльності Європа випереджає нас на століття. Першу велику державну (церковну) школу для дітей з бідних верств населення створив у Римі у 1597 р. іспанець Жозе Каласанз. Його заслугою є поява десятків таких шкіл у католицьких країнах. Зокрема, і в Моравії, батьківщині Яна Коменського, який, на відміну від Каласанза, залишив дуже великий епістолярний педагогічний спадок.

Початок індустріалізації відзначений в Європі появою державних систем обов’язкового навчання всіх дітей і частини підлітків. Одна за одною з’явилися перші зразкові моделі освіти і виховання: прусська система (1742—1820), французька (1791—1870) і «частково державна» англійська (1820—1904). Ці системи освіти не лише поширилися на інші континенти, але й стали основою для появи ще трьох — американської (1840—1910), японської (1868—1890) і радянської (1917—1935).

Головна розбіжність між ними — в ідеалі випускника системи освіти, у вимогах до діяльності навчально-виховних закладів. Наприклад, якщо німецькі школи завжди понад усе цінували дисципліну і слухняність, то система освіти Франції з моменту Великої революції базувалася на принципі меритократизму — кожний повинен отримувати лише те, чого він заслуговує за особисті здібності й досягнення. А ось у Великобританії й досі велику роль відіграють спадковість і приналежність дитини до певного суспільного прошарку. Найбільш успішними у підготовці науковців-дослідників виявилися прусська, французька і радянська моделі, непогані результати мала й англійська, в останні десятиріччя — японська. Американська система виразно орієнтована на підготовку менеджерів, тому США більшою частиною своїх наукових успіхів завдячують гнучкій політиці залучення сформованих вчених чи перспективної молоді з інших країн (у першу чергу — з Європи).

Відмінності між цими шістьма варіантами на даний момент залишаються настільки глибокими, що механічне перенесення вдалої практики з одного варіанту в інші практично неможливе. Ось і нам не варто було намагатися чим швидше запозичити все те краще, що століттями формувалося в країні індивідуалів — США. Імовірніші успішні запозичення з Європи, тому й справді нам якось ближчий саме європейський освітній простір.

У цьому просторі останніми десятиліттями процес суто кількісного подовження тривалості навчання і професійної підготовки молоді з 8—12 до 18—20 років логічно трансформувався в глибокі якісні зміни всіх визначальних цілей діяльності освітньої сфери. Якщо ще в 1960-х роках система освіти надавала лише основи мовної і математично-природничої грамотності, то в наш час вона зобов’язана забезпечити кожного представника нових генерацій ще й професією.

Це грандіозна зміна — в європейському освітньому просторі надають професійну компетентність, а не лише вміння читати і писати. Це стало можливим завдяки збільшенню кількості університетів, а головне — перетворенню базової професійно-технічної освіти у вищу професійну. Відтак, у Європі менша частина (приблизно третина) молоді в системі середньої освіти готується до продовження навчання в університетах й отримання дипломів типу «А» (академічних), більша ж — до отримання вищої освіти в системі різноманітних вищих професійних закладів, які присуджують дипломи типу «В».

З огляду на сказане вище, ми маємо всі підстави вважати, що головною для сучасної Європи є тенденція перетворення короткочасного вивчення дітьми і підлітками основ письма і математики в так звану «первинну освіту» (Initial Education). Визначення цього порівняно нового поняття таке: «первинна освіта» — сукупність усіх форм навчання і підготовки з моменту народження певної особи і до її виходу на ринок праці (чи початку виконання обов’язків члена молодої родини).

Первинна освіта довготривала. Підрахунки експертів для 1999 р. дали такі результати: Швеція — 20,3 року, Великобританія — 18,9; Бельгія — 18,5; Фінляндія — 18,3; Норвегія і Данія — 17,8; показник 17,1 — 17,3 мають Іспанія, Нідерланди, Німеччина і США; Португалія — 16,8; Франція — 16,5. Аутсайдерами на цьому тлі виглядають Австрія та Ірландія (16,0), а також Італія (15,8) і Греція (15,6).

Скільки в Україні триває первинна освіта, автору цих рядків невідомо. Можу лише вказати показник Росії — 13,8 року. Невже і в нас так мало?..

Тож для наближення до стандартів європейського освітнього простору ми зобов’язані:

1) перетворити нашу обов’язкову освіту в 19—20-річну первинну освіту;

2) провести глибоку професіоналізацію змісту і засобів навчання молоді, урівноважити суспільну цінність академічних дипломів типу А і професійних типу В.

Чи до снаги нам це зробити? Будемо сподіватися, адже останніми роками швидко і невпинно розширюється охоплення молоді вищою освітою, а у сфері середньої освіти запланований перехід до 12-річної школи. Адже для успішного завершення цього удосконалення необхідна певна зміна менталітету, усвідомлення необхідності завершення побудови «дерева» первинної освіти.

Для повноцінного вступу в європейський освітній простір нам необхідно одночасно розвивати всі рівні освіти, акцентуючи увагу насамперед на проблемі формування у представників молодих генерацій виробничої компетентності — реалізаційних знань, умінь і навичок, необхідних для успішної життєдіяльності в умовах глобалізованого світу і появи суспільства знань (чи «інформаційного суспільства»).

Не всі тенденції розвитку нашої освітньої сфери ми можемо оцінити позитивно.

Абсолютний обсяг нашої середньої освіти на тисячі (!) годин менший від середніх показників розвинених країн Європи. Чи заплановане у нас збільшення тривалості середньої освіти до європейських норм? На жаль, цього не сталося навіть після появи Закону України «Про загальну середню освіту» (13.05.1999 р.). Якщо на основі його статей 15 «Навчальні плани та навантаження учнів» і 16 «Навчальний рік та режим роботи загальноосвітнього навчального закладу» підрахувати цю тривалість, то виявиться, що вона складає 7650 астрономічних годин. В 2010 році всі європейські країни матимуть значно тривалішу освіту, тож у нас не буде жодних шансів на міжнародне визнання українських атестатів як перепустки в європейські університети.

Другий недолік нашої школи — недостатня диференціація у випускних класах. Європейський (і світовий) стандарт середньої освіти передбачає поглиблене вивчення учнями 10–12 класів невеликої групи предметів перед вступом у вищі школи. Таку ж середню освіту отримують в європейських країнах більшість учнів, а у нас — лише кілька відсотків.

Так чи інакше, а нам таки доведеться змінювати підхід до старших шкіл ІІІ рівня й диференціювати їхні програми, оскільки світ не винайшов іншого засобу забезпечення високої якості середньої освіти. Тим часом, поява проекту недиференційованих стандартів змісту навчання в старшій школі (див. «Освіта України», 14 січня 2003 р.) віддаляє нас від європейського освітнього простору і суперечить положенням Закону України «Про загальну середню освіту», який чітко передбачає поділ учнів на потоки й поглиблене засвоєння ними тих предметів і фахів, які будуть їм потрібні в подальшому навчанні.