Освіта: у що вкладати гроші до та після війни

Ми всі живемо вірою в Перемогу. Якій бути післявоєнній Україні? З чого почати відбудову? Всі внутрішні ресурси пішли на протистояння ворогу. Певно, без зовнішньої допомоги не обійтися. Куди спрямувати очікувані кошти, яких навряд чи буде багато?

Хтось вважає, що, маючи такого сусіда, не обійтися без протиракетної парасольки. Інші мріють про інвестиції в сільське господарство, бо мусимо нагодувати себе, та й на продаж лишиться. Я ж згадую вислів «Віслюків і вчених — у центр кола». Його приписують Наполеону, який так казав, коли аборигени атакували його військо під час африканської кампанії, аби зберегти найцінніше: віслюків, які везли воду, порох, провіант... і вчених! Тому вважаю, що слід вкладати передовсім у дітей, освіту і науку.

Порушувати це питання сьогодні не передчасно, як комусь може здатися, бо днями розпочинається вступна кампанія. До традиційної мотивації абітурієнтів додалися міркування безпеки, обумовлені активними бойовими діями. Не буду згадувати, що сталося з Донецьким і Луганським університетами після 2014 року. Та аж ніяк не хочу такої долі для рідного Харківського університету.

Одним із важелів державної політики в галузі освіти є державне замовлення на підготовку кадрів в університетах. Останніми роками тут панувало популістське гасло «Гроші ходять за студентом». Це гасло насправді просто маскувало відсутність в уряду розуміння стратегії розвитку країни. І воно було втілене в практику, яка суперечила потребам ринку праці: державне фінансування подекуди спрямовували на підготовку кадрів зі спеціальностей, на які давно зник попит і які не належать до державних пріоритетів. Тимчасом цей принцип прив’язує обсяг державного замовлення на перший курс бакалаврату до обсягу набору попереднього року. Тому коли 2020 року на фізико-технічний факультет Харківського університету подали заяви на шість осіб більше, ніж було передбачено міністерством, то цим дітям відмовили. А то були сильні абітурієнти: ми взагалі вже давно не беремо на перший курс із конкурсним балом, нижчим від 150 з 200 можливих. І при цьому маємо найвищий конкурсний бал вступників на спеціальність «Прикладна фізика та наноматеріали». Шість хороших студентів на додачу до тридцятьох не дуже б обтяжили державний бюджет, і це б відповідало інтересам держави, та не судилося.

Відтак 1 вересня 2022 року може розпочатися той навчальний рік, коли Харківський університет змушений буде припинити підготовку кадрів у галузі ядерної фізики та енергетики, попри шалену нестачу таких випускників на підприємствах ядерної галузі та в академічних інститутах України.

Наведу один простий приклад. Кілька років тому на атомних станціях України, які, нагадаю, виробляють близько половини електроенергії в країні, розпочали диверсифікацію ядерного палива. Тобто, поряд із паливом російського виробництва, стали завантажувати паливо виробництва фірми Westinghouse (США). Для безпечного використання в одному реакторі палива двох типів щоразу попередньо проводили складні числові розрахунки. Науковий колектив Національного наукового центру «Харківський фізико-технічний інститут» американська компанія обрала для проведення зазначеного аналізу невипадково. Саме цей інститут був провідною науковою установою Радянського Союзу в галузі ядерної фізики та радіаційного матеріалознавства. Саме йому в Україні доручено науковий супровід ядерної енергетики. Всі науковці цієї команди — випускники фізико-технічного факультету Харківського університету. Висока кваліфікація харківських науковців виявилася не лише в тому, що всі запропоновані ними схеми перезавантаження ядерного палива пройшли безаварійно. Харків’яни запропонували компанії вдосконалення американських числових кодів на основі фундаментальних знань процесів, які відбуваються в реакторі! Вони не просто навчилися користуватися чужими кодами — вони ґрунтовно знають, що саме розраховують.

Але наразі схоже, що уряд не планує вжити з 1 вересня рішучих заходів для збереження системи підготовки таких кадрів, і до кафедр, які задіяні в підготовці фахівців для критичних галузей економіки України, буде застосовано ті самі підходи, що й для решти кафедр. Така собі зрівнялівка на український манер. Але ж тоді Україна втратить надовго, якщо не назавжди, надбання, котре десятиліттями створювали покоління вчених світового рівня.

Про що саме йдеться. У навчальних закладах України кількість ставок викладачів жорстко прив’язана до кількості студентів. Замість впровадження стимулів для додаткового припливу студентів на спеціальності, що є важливими для забезпечення стабільного розвитку держави та її майбутнього, Міністерство освіти і науки фінансуватиме навчальний процес на всіх кафедрах за загальною по Україні формулою, що неминуче спричинить різке зменшення кількості ставок викладачів. Це призведе до розвалу наукових шкіл і відтак унеможливить підтримку якості освіти на раніше досягнутому, справді світовому рівні.

На мій погляд, державним інтересам України, як і будь-якої іншої держави, відповідає така політика в галузі освіти, яка будується на поєднанні освіти і науки. Ось недавно в суспільстві обговорювали оновлені результати рейтингу QS. Певна річ, вони особливо припали до душі харків’янам, бо там, поряд із першим місцем серед українських університетів, яке традиційно посів Харківський університет, на другій сходинці стояв Харківський політех, хоч і з тими самими балами, що й Київський університет Тараса Шевченка. Але я не побачив у коментарях, аби хтось звернув увагу на таке. Добре, що Харківський університет зберіг свою першість серед українських університетів, але ще два роки тому за цим самим рейтингом він входив до п’ятисот найкращих університетів світу. Виборовши собі й Україні загалом важливі переваги. Зокрема в деяких країнах на цій підставі диплом Харківського університету не потребував додаткової процедури підтвердження. Що, своєю чергою, приваблювало іноземних студентів до Харкова, давало місту додаткове джерело валютних інвестицій.

Аби мати майбутнє, вища освіта в Україні мусить спиратися на наукові досягнення українських учених. І такі в нас є, принаймні коли йдеться про природничі науки. Але поки що немає жодних сигналів від урядовців (і я кажу не лише про час після 24 лютого), що уряд має намір підтримувати професорів, чиї праці визнані світовою спільнотою, цитуються у престижних міжнародних журналах. На мою думку, розподіл коштів на освіту має базуватися на науковій складовій університетів. Чи бодай враховувати її. Політика Міністерства освіти, в тому числі фінансова її частина, має опікуватися збереженням і розвитком наукових шкіл у проривних напрямах науки, а також у математиці та природничих науках, які забезпечують оборонну й енергетичну безпеку країни. Без цього найближчим часом в Україні не залишиться не лише тих, хто створює нові технології, а й тих, хто розуміє, як працюють технології, створені в інших країнах.

Звісно, є ще шлях таких країн, як Індія та Китай. Різним чином вони десятиліттями стимулювали навчання своєї молоді в університетах світу, збирали по всьому світі різні передові знання, акумулювали ці знання в себе... Позитивний результат усім відомий: Індія й Китай бурхливо розвиваються. Але ця модель так само є прикладом державної політики сприяння якісній освіті молоді. Поки що Україна має кращий варіант — зберегти власну якісну вищу освіту. У цьому особливо зацікавлені ті громадяни України, чиїх статків не вистачить на навчання дітей за кордоном. Але не лише вони. Власне, уряд, якщо він є урядом України і дбає про майбутнє України, — мусить подбати про національні кадри вищої кваліфікації. Пригадую в цьому контексті такий випадок. Я брав участь у Відні в заходах МАГАТЕ, де серед інших був присутній представник Чорногорії. Я поцікавився в нього, навіщо Чорногорії ядерна фізика. Всім відомо, що то є земля туризму. Він мені відповів без тривалих роздумів. Їхня держава дбає про те, аби випадково чи з лихого наміру Чорногорія не перетворилася на цвинтар ядерних відходів, що знищить туризм, а отже й майбутнє у країні.

Віримо в перемогу і думаємо про майбутнє!