«ОСТАННІЙ БІФШТЕКС» ІЗ ЧЕБУРАШКИ?

Небезпека минулого полягала в тому, що людей робили рабами.

Небезпека майбутнього
в тому, що люди можуть стати роботами.

Еріх Фромм

Телебачення нині стало не лише основним інформатором, але й потужним вихователем. Дитина дивиться телевізор. Яку ж виховну програму пропонує це сучасне вікно в світ? Який світ, які його грані розкриває воно перед підростаючим поколінням? І чи існує ця програма взагалі?

Почнемо з найменших. На жаль, за деякими поодинокими винятками («В гостях у Дрьоми», що іде по 1-му каналу о дев’ятій ранку по суботах) дітлахам взагалі не пропонують жодної програми, що сприяла б наповненню змістом та емоціями дитячих ігор (рольової, навчальної, гри-драматизації тощо), розвитку естетичних смаків, творчої уяви, активізації пізнавального інтересу та відповідної активності, набуванню нових навичок та вмінь у побудові стосунків із людьми та вирішенні конфліктів. Натомість телебачення «відкуповується» від дітей мультсеріалами. Як кажуть, «чим би дитятко не тішилось, аби не рюмсало»: тобто сиди, дивись, не заважай батькам, які про тебе подбали і вчасно увімкнули телевізор. Але герої мультсеріалів тепер вже не ті кумедні й симпатичні, з такими знайомими домашніми голосами, які супроводжували дитинство старшого покоління. Персонажі нових мультсеріалів і на гадці не мають закликати дітлахів: «Давайте жити дружно!», або поважати курчаток «в клітинку і в крапочку» так само, як і жовтеньких, чи дарувати квіти не за щось, а просто так, аби порадувати когось. Кожен мультик несе в собі якийсь message, послання, певну установку до дій та почуттів. Сучасні мультсеріали наповнені якимись страхополошними, а часом потворними персонажами, які можуть, наприклад, «збагатити» дитину інформацією про те, що «тьотя Роза цукор насипає, а відрижка все не наступає», а згодом таки продемонструвати і озвучити, як саме ця відрижка і гикавка реалізуються. Або діти мають напружено стежити за «злюками-бобрами», що не втомлюються придумувати способи діставання та приниження одне одного, розмазування по стінці брутальними словами або діями. При цьому все робиться «просто так» — це їхній спосіб життя. То яке послання отримує дитина, яка, до речі, може ще й не знати, як насправді виглядають у природі бобри, і чим вирізняються серед інших представників фауни? Що вже говорити про мультсеріал, де основні герої — це справжні монстри, котрі можуть запросто оселитися у дитини в голові…

Чи хтось радиться з психологами, коли приймає рішення «ощасливити» дітей новими «мультодкровеннями» про можливі наслідки для вразливої і незагартованої дитячої психіки? Впевнена, що ні. А даремно. Це вже потім психологи, психотерапевти та лікарі будуть мати справу з різноманітними фобіями, заїканням, безсонням та енурезами, намагатимуться знизити тривожність та гіперактивність дитини чи боротися з її aутоагресією, емоційною нечутливістю й аутизмом. Це трохи пізніше хтось буде ремствувати — звідкіля така молодь, а батьки плакатимуть від безсилля... А поки що мультдійство триває. Чи справді таке «шоу мусить тривати»?

Відомо, що кожне покоління продукує певні зразки поведінки своїх героїв. То яких героїв пропонує підростаючому поколінню наше телебачення? Звичайно, діти, що пройдуть, так би мовити, «бойове хрещення» такими мультсеріалами, отримають своєрідну підготовку до того, аби стати споживачами наступних третьосортних телесеріалів вже з більш кривавими та натуралістичними сценами, маніяками і збоченцями, примітивними стосунками між людьми, які обходяться лексичним набором трохи більшим за словник Елочки-людоїдки. Це вже вияв піклування телевізійників про підліткову аудиторію. Адже кожен підліток так хоче бути дорослим! Саме в цьому віці інтенсивно формується самосвідомість, окреслюється соціальне «я», визначаються орієнтири дорослого життя. A тут на екрані якраз і приклади для наслідування — сучасні герої та героїні. Вже смерть і кров — не трагедія, а рутина, а любов — якесь архаїчне слово, яке і не почуєш з екрану. Тепер весь інтерес в тому, хто, кому і як саме наставить роги, або як швидше «трахнути» (перепрошую за мову серіалів) черговий сексуальний об’єкт.

Хотілося б, щоб наші діти знали й інші варіанти стосунків та почуттів, означені, наприклад, немодним тепер Володимиром Маяковським:

Любить — это с простынь бессонницей рваных

Срываться, ревнуя к Копернику,

Его, а не мужа Марьи Ивановны,

Считая своим соперником.

Незрозуміло мені, чому в нашій країні знаходяться гроші на проекти, яким можна дати узагальнену назву «Павуки в банці, або Хто кого швидше з’їсть». Нам, глядачам, відводять почесну роль свідків при виявленні найгірших якостей людини, де врешті-решт «слабкою ланкою» стає найрозумніший та найблагородніший, той, хто достойний перемоги і пошани, де виграє примітивний і слабкий, зате цинічний та підступний антигерой.

До речі, не треба тішити себе ілюзіями, що це — просто безневинне спостереження за перемогою аморального над добром. Мимоволі кожен з глядачів стає співучасником того, що відбувається. На таких прикладах діти активно вчаться пізнавати світ людських стосунків і вибирати лінію поведінки, що веде до перемоги (і в конкретних ситуаціях, і в широкому соціальному плані). Після чергового пожирання ще не останнього героя наш син сумно констатував: «Якесь відчуття противне після цього. Начебто сам щось погане вчинив, нашкодив. Ніби сам завинив. Депресняк починається».

Можливо, основний недолік таких проектів полягає в тому, що перемога не дорівнює співробітництву, взаємодопомозі, співпереживанню, а є жорстокою конкуренцією в боротьбі за гроші. А, можливо, гроші якраз і є зайвими, і без них відбувся б природний відбір, а ми б побачили інших учасників, — схожих за формою, але зовсім інших за своєю моральною суттю, проектів? Бездумно калькуючи такі програми, телебачення нав’язує і певний менталітет, і певний світогляд.

Може, більш природно за наших реалій зробити реальне шоу, запропонувавши волонтерам з урядовців, співробітників адміністрації Президента та парламенту показати стратегії виживання протягом місяця на мінімальну зарплату? Або пожити з самотнім пенсіонером у негазифікованому селі, отримуючи, як і він, мінімальну пенсію? На мою думку, тут знадобиться набагато більше мужності, відваги, терпеливості та винахідливості, аніж у пампасах з бананами. Непогано було б при розробці проектів радитися з психологами або хоча б звертатися до відомих постулатів соціальної психології та психології груп щодо закономірностей розвитку і прояву тих чи інших психологічних якостей людини в залежності від принципів організації самої діяльності.

Звичайно, можливо комусь цікаво регулярно стежити у шпарку або через скло за індивідами, що займаються своїми «розбірками», використовуючи при цьому нецензурну лексику. Можливо такі передачі тішать чиєсь самолюбство, що є такі люди, «як я», або й гірші, і взагалі — чого смикатись, адже ми всі у лайні, вже звикли: далі буде гірше. Мене особисто не переконують аргументи на користь таких шоу, що походять вони з Голландії, Сполучених Штатів, мають прихильників у багатьох країнах світу і нашій також. Не переконує і теза на захист існування таких передач на провідних каналах ТБ, згідно з якою те, що ми спостерігаємо, — наше відображення у дзеркалі, мовляв, дивіться, які ви (тобто ми всі) є. Вибачайте, але портрет дуже неповний і однобокий, ніби написаний в одному вимірі. Адже в дзеркалі має відбиватися набагато ширший і багатший світ подій, особистостей, думок, емоцій, почуттів, рухів, слів, звуків та кольорів.

Давайте говорити чесно — в тих країнах, звідки поспішають брати приклад наші телевізійники, завжди були, є і будуть спеціальні передачі й цілі канали, присвячені подорожам та історії країни, класичній та камерній музиці, мистецтву, балету, науці й відкриттям, розвиваючі і навчальні програми для дітлахів, підлітків та дорослих. А що маємо ми й наші діти на трьох основних каналах ТБ?

Переконана, що як мінімум, наші підлітки мусять мати альтернативу тому, що відбувається «за склом». Чому в нас немає можливості перейнятися благородними й високими почуттями, болями і радощами реальних людей — Сірано і Данте, Лесі Українки і Віктора Некрасова, Лермонтова і Стуса? Чому ми позбавлені можливості подивитися яскраві вистави лялькового театру, театру юного глядача, побувати в оперному чи в музеях світу? Адже зараз, коли і трапляється щось, що варто було б подивитися, показується це або тоді, коли вже всі сплять, або ж коли всі по роботах та по школах і дитсадках. До речі, і на американському, і на російському, і на польському телебаченні молодшій частині глядацької аудиторії присвячені окремі розвиваючі передачі, спрямовані на особливості саме певної вікової категорії — дошкільнята, молодший школяр, підліток, юнак. При цьому враховуються особливості сприймання, уваги, мислення (образного, логічного), пам’яті, уяви, провідних видів діяльності, специфіки спілкування та мотиваційної сфери, обмежене віковими рамками розуміння гумору та жартів. Використовується відповідна форма подачі матеріалу, своєрідна мова його донесення до глядача.

А як же непросто вирости дитині патріотом своєї країни, якщо звикає бачити в телевізійній студії такого собі «Тягни-Штовхая» — з однією україномовною, а другою — «русскоязычною» головою («Новий канал», ІСТV, «1+1»). Скільки можна вести дискусії (безпосередні чи завуальовані) про мову? Є країна, є держава і є мова її народу, і просто соромно не знати її. Aле, якщо вже ведучі в студії все ж розмовляють українською, то мультфільми будуть, звичайно, російською. Невже на таку просту, але вкрай необхідну справу грошей (у держави, чи наших філантропів) не вистачає? До речі, і українських мультиків є чимало (колоритні «Коза-Дереза», «Капітошка», «Ходить гарбуз по городу», серія про козаків і т.п.) А нашим дітям з якоюсь тупою регулярністю показують по п’ять хвилин у «Вечірній колисанці» шматки з далеко не найкращих мультфільмів. Чомусь литовці ще на початку своєї незалежності перекладали мультфільми, що пропонувались дітлахам. Хотіли ж бо, щоб зростали нові люди в незалежній державі. Все це, здається, не так важко зробити. Але лише за однієї простої умови — бажанні, щоб діти зростали в іншому інформаційному та мовному просторі, ніж попередні покоління, піклуванні про те, щоб виростало покоління справжніх громадян держави.