OSTANNIJ SHANS DLIA NEZALEZHNOSTI?

Про ідею перейти на латиницю чув давно, хоча сприймав її не більш ніж інтелектуальну забаву. Та, виявляється, це не гра, а складова простого вирішення гострої (для певної, хоча й не дуже значної частини наших співгромадян) проблеми: як нам стати європейською державою? Принаймні так стверджує пан Роман Чортківський («ДТ» № 28, 2003 р.). Другою складовою рішення є пропозиція перейти на європейський стандарт залізничної колії. Щодо колії, то тут висловлюсь як дилетант. Мені здається, ширша колія робить поїзд стійкішим, та й місця в вагоні тоді більше. Окрім того, нещодавно польські інженери спеціально для України розробили пристрій, що дозволяє нашим поїздам швидко «переформатовуватись» на їхні рейки, і навіть один такий агрегат вже функціонує. Відтак варто залишити питання доцільності європеїзації «Укрзалізниці» нашим транспортникам (хіба що побажати їм подумати над модернізацією вагонних туалетів, аби «саме це» не випадало, зокрема, на європейські колії), і подискутувати про кирилицю з латиницею.

Суто філологічні аспекти, мабуть, варто залишити вузьким фахівцям. Хоча такий нефілологічний журнал, як «Техника—молодёжи» (№ 11, 1991 р.) свого часу помістив таку замітку: «Многие специалисты, в том числе и зарубежные, признали кириллицу лучшей из когда-либо изобретённых азбук. В ней нет так называемых диакритических (над- и подстрочных) значков, комбинаций букв для передачи одного звука, типичных для латиницы в разных её вариантах. Выгодно отличается кириллица и от других систем… «Это настоящий шедевр! Как далеко до него алфавитам англосаксов и ирландцев!» — восторгался видный французский лингвист Ж.Вандриес… Кириллическая основа письменности помогает осваивать русский язык… Он слывёт «трудным», но справедливо ли это? В нём почти 9 слов из 10 сохраняют соответствие произношения написанию (вочевидь, як і в українській мові. — О.С.), тогда как в английском и французском — лишь одно из десяти». Аргумент цього технічного журналу, який важко звинуватити в махровому консерватизмі або ж російському шовінізмі, як на мене, переконливий. Але, безперечно, його недостатньо.

Тому перш за все давайте замислимось, кому зміна алфавіту справді потрібна — нам чи Європі? Адже в переліку різних вимог щодо досягнення євростандартів вимоги замінити власний алфавіт латинським ніколи не було. Наприклад, члена ЄС Грецію прийнято до унії з її автентичним алфавітом. Якщо хто має можливість подивитись на будь-яку банкноту євро, то побачить там два написи — англійською та грецькою. Відтак, греків Європа явно поважає і вважає своїми без наруги над своєю культурною традицією. Щось не чути про те, аби Болгарія, країна—кандидат в ЄС (з якої й походять прабатьки сучасної кирилиці) прагнула змінити свої букви на більш європейські. Македонії, Сербії та Чорногорії членство в ЄС, вочевидь, світить ледь яскравіше, аніж нам. Проте далеко не через панування там кирилиці, і зміна на латиницю їхньому європейському майбутньому навряд чи допоможе.

Не можу собі уявити, аби на шляху до євроінтеграції відмовилися б від своїх багатовікових писемностей Грузія та Вірменія. Зате однією з перших пострадянських країн, що перейшла на латиницю ще на початку 90-х, був Туркменистан. Ознаки ханства в цій державі тоді ще ледь проступали, а в моді була ідея пантюркізму. Великий Туран врешті-решт так і не народився, але туркмени нині пишуть тими ж буквами, що й європейці. Країна ця, як в фантастичних антиутопіях, стрімко впадає в карикатурний феодалізм з технічними ознаками ХХІ століття (керованим спецслужбами Інтернетом та телевізійними трансляціями каяття закатованих опозиціонерів) — і прогресивна латиниця їй поганенько допомагає втриматись на цивілізованому рівні.

Значить, перехід до нового шрифту потрібен нам самим. Не заради євроінтеграції, бо тут нам нова азбука навряд чи допоможе, а задля збереження української ідентичності, яка «…здає позиції під натиском глибокого мовного обрусіння». Яким чином чорнооким галичанам та блакитнооким волинянам, які охоче дивляться російське ТБ, подекуди читають російське «кримінальне чтиво» та масово слухають «гопсу» замість гімнів січових стрільців, допоможе латиниця, уявити важко. Але легко до цього закликати — бо все інше робити боязко і тому не дуже хочеться. Більшість колись палких борців за незалежність України, здається, давно вже не прагне змінити владу, яка довела перспективну державу до рівня третього світу. Бо влада ця, яка поголовно виросла з компартійних «спінжаків», під тривалим моральним тиском задовольнила головну умову патріотів — замість російської заговорила більш-менш українською мовою. Дозволяють телебаченню перекладати третьосортні американські фільми рідною мовою — і на тому дякують.

Може, аби стати європейським народом, потрібні якісь інші речі? Наприклад, відчуття громадянина, об якого не може витирати ноги ним же обрана влада? Не зайвим було б навчитись також поводитись із власним сміттям — в розвинених країнах Європи його сортують по різних контейнерах замість того, аби тихцем викидати на власну вулицю. Або ж для початку не лузгати насіння на тротуар. Бо чисті вулиці в українському райцентрі здатні здивувати більше, аніж заклик підтримати двопалатний парламент, написаний на тисячах бігбордів латиницею.