Обіцянка-цяцянка

Нещодавно Міносвіти опублікувало на своєму сайті новину — «Уряд ухвалив законопроєкт щодо стимулювання діяльності вчених у закладах вищої освіти та наукових установах». Звучить дуже обнадійливо.

Але читаємо далі — і бачимо, що насправді новина зовсім не стосується переважної більшості вчених, та й узагалі наукової діяльності, а розрекламований законопроєкт не передбачає жодних реальних стимулів для науковців.

Навіть посилання на законопроєкт на сайті Верховної Ради немає — щоб не виникло бажання перевірити, чи новина МОН — правда. Ідеться, очевидно, про законопроєкт «Про внесення змін до деяких законів України щодо стимулювання діяльності у сфері трансферу технологій».

Трансфер технологій не має жодного стосунку до діяльності переважної більшості вчених. Вчені не розробляють технологій. Наука та розробка нових технологій — різні види діяльності, і дуже рідко одні й ті самі люди чи колективи займаються ними одночасно. В головах багатьох українців побутує хибна думка, буцім наука, винахідництво, технології та інновації — це одне й те саме, і вони вимагають, щоб усі-всі вчені взагалі не отримували ніякого державного фінансування, а заробляли собі гроші «на винаходах».

На жаль, чимало таких жертв ефекту Даннінга—Крюгера є радниками урядовців, які й формують аналогічні хибні думки в осіб, котрі приймають рішення. Особливо кумедно виглядає така плутанина між наукою і трансфером технологій у міністерстві, керівник якого стверджує, що особисто написав багато наукових праць про інновації та інноваційну економіку. Чи МОН спеціально вводить громадськість в оману неправдивими заголовками новин?

В англомовному світі таких непорозумінь не виникає, бо science — то фундаментальна наука, від якої ніхто не очікує реальних доходів прямо негайно, а research and development — дослідження з метою розробки і впровадження нових продуктів та технологій на основі досягнень фундаментальної науки. Бувають ситуації, коли вчені щось винаходять і створюють власні підприємства чи отримують доходи за рахунок патентування. Проте такі випадки не унікальні у країнах, де держава й університети надають підтримку науковцям у фінансуванні фундаментальних досліджень, надають патентну і юридичну допомогу в оформленні прав на інтелектуальну власність.

Читаємо законопроєкт і супроводжувальні документи. Якщо вчені ЗВО та національних академій таки розроблять технологію і захочуть отримати винагороду за продаж прав інтелектуальної власності за кордон — знадобиться оформити закордонний патент, що потребує чималих коштів. Законопроєкт передбачає фінансову допомогу для оформлення закордонних патентів — проте в пояснювальній записці до законопроєкту написано, що «Міністерством фінансів України положення законопроєкту, пов’язані із залученням додаткового бюджетного фінансування, не підтримуються. Міністерством освіти і науки України запропоновано відтермінувати набуття чинності положень законопроєкту, пов’язаних із залученням додаткового бюджетного фінансування, до 2022 року». Тобто — ніякої бюджетної підтримки не буде. Вчені добре знають, що в українських умовах перенесення фінансування на «наступний рік» означає щорічну бюрократичну гру в перенесення на черговий наступний рік. Немає закордонних патентів — не буде винагород і для тих нечисленних вчених, які здатні розробити конкурентоспроможні на світовому ринку технології.

А ті вчені, котрі зможуть отримати закордонні патенти без державної фінансової та юридичної допомоги, без проблем створять компанії десь у Кремнієвій долині (самі чи на ім'я членів сімей) — і жодного внеску в економічний розвиток чи інвестиційну привабливість України не буде.

Можливо, законопроєкт передбачає хоч якісь нефінансові стимули? Але в тексті законопроєкту їх не бачимо. Інші пункти закону — зовсім не про стимулювання вчених і не про інновації. Це пустопорожні пропозиції про те, що «вводяться деякі визначення та удосконалюються існуючі з метою уникнення їх неоднозначного тлумачення на практиці»; «деталізується перелік законів, відповідно до яких здійснюється трансфер технологій»; «покращено координацію між органами виконавчої влади у сфері трансферу технологій та конкретизовано завдання і повноваження уповноваженого органу та інших центральних органів виконавчої влади, Національної академії наук України та національних галузевих академій наук у сфері трансферу технологій», «оптимізовано процедуру та визначено конкретний механізм погодження трансферу та реєстрації технологій, створених або придбаних за бюджетні кошти, які передаються юридичним особам, що зареєстровані в інших країнах, або фізичним особам-іноземцям, або особам без громадянства». Створення інформаційного веб-порталу та додаткові експертизи й моніторинги — теж не про стимулювання роботи вчених...

Все це, звісно, чудово й необхідно для виконання численних планів, стратегій, концепцій та міжнародних зобов'язань України — але не може називатися «стимулюванням вчених» і нічого не дасть для вирішення проблеми, визначеної як така, що «потребує розв'язання».

«Протягом останніх років спостерігається низький рівень комерціалізації результатів наукових досліджень, науково-технічних (експериментальних) розробок, трансферу технологій, — написано в пояснювальній записці до законопроєкту. — Відбувається зниження інвестиційної привабливості України через відсутність змоги державних наукових установ та закладів вищої освіти здійснювати ефективне управління майновими правами інтелектуальної власності, реалізацію та захист своїх прав, а також комерціалізацію об’єктів права інтелектуальної власності».

Але жодне вдосконалення означень та покращення координації державних органів не посприяє інвестиційній привабливості та розвитку нових технологій в умовах, коли державні органи і вищі посадовці роками публічно демонструють зневагу до вчених, до академічної доброчесності та прав інтелектуальної власності, коли дослідження не фінансуються навіть на базовому рівні, коли законодавство про фінансування науки роками не виконується...

Якщо в реальності замість державної підтримки науки (без чого не буде ні інновацій, ні нових технологій, ні інвестиційної привабливості) — жалюгідні заробітні плати науковців і викладачів ЗВО, неймовірна бюрократія на додачу до будь-яких, навіть невеликих грантів, публічна зневага урядовців до науки, — доводиться імітувати «стимулювання науки та освіти» гучними заголовками новин.

Сама собою інвестиційна непривабливість — проблема далеко за межами повноважень МОН та розвитку науки і технологій (варто згадати українські суди, які вміють скасовувати навіть закони Ньютона, успішно відлякуючи українські стартапи та закордонних інвесторів) і точно не вирішується вдосконаленням означень у законодавстві та поліпшенням координації органів виконавчої влади.

Справжнє стимулювання вчених потребує — для початку — урядовців, які хоча б намагалися зрозуміти, що таке освіта й наука; і що успішний ректор —це зовсім не той, хто вміє влаштувати гарне шоу для високопосадовця; і що обґрунтована підозра в академічній недоброчесності — абсолютно неприйнятна риса для будь-якого державного чиновника. Поки що бачимо, що чиновники уникають чесного та відкритого спілкування в рамках Національної наукової ради, — цей механізм покликаний пояснювати високопосадовцям, що таке наука і що потрібно робити для її розвитку. Українські високопосадовці (це стосується далеко не тільки нинішньої влади) стабільно вже багато років демонструють некомпетентність у галузі науки та освіти рівня ефекту Даннінга—Крюгера, любов до формальних відзнак та особливу прихильність до академічно недоброчесних осіб і псевдонауковців.

Першим кроком, що не потребує значних коштів, пропоную хоча б замінити керівництво державних видань «Голос України» та «Урядовий кур'єр», які занадто люблять друкувати державним коштом гороскопи та ненаукові міркування, видавані їх авторами за наукові досягнення, — що свідчить про рівень освіти керівників відповідних державних органів та їхнє ставлення до науки й освіти.

І треба таки зрозуміти, що стимулювання освіти і науки — це адекватне фінансування якісних фундаментальних досліджень без надмірного бюрократичного тягаря для самих науковців (їм ніхто не оплачує кваліфікованих технічних працівників для заповнення численних форм із однаковими даними, — і чим кращий та активніший науковець, тим більше часу він мусить особисто писати папери та ходити з ними по інстанціях); без перманентної брехні про підвищення зарплат, яке без фінансування перетворюється на просте скорочення робочого тижня. Це — припинення безглуздих формальних вимог, які особливо фінансово тиснуть на викладачів ЗВО — з негативним впливом на реальну наукову діяльність та міжнародну репутацію України. Це — фінансування якісної науково-популярної діяльності замість конкурсів для нібито учнів, коли неможливо встановити авторство та забезпечити об'єктивне оцінювання і які марно з'їдають кошти та ресурси...

Але насамперед — це припинення зневажання президентом і урядом науки та освіти, чесних науковців та освітян, яке вони підкреслюють, призначаючи на посади некомпетентних і недоброчесних осіб.