Незалежне оцінювання: без вигадок і міфів

Мабуть, останнім часом жодна подія в суспільному бутті не привернула такої пильної уваги з боку широких кіл громадськості, як спроба впровадження експериментальної програми щодо встановлення системи зовнішнього оцінювання навчальних досягнень школярів.

Чому ж це викликає таке зацікавлення й чому так гостро дехто з-посеред наших співгромадян реагує на впровадження незалежного оцінювання? З’ясувати це зможе насамперед людина, яка знає освітню систему зсередини, а не знайомиться з нею під час кількахвилинної екскурсії до школи, за розповідями родичів або знайомих чи за публікаціями в періодиці. Я саме й належу до людей першого типу — маю дві вищі педагогічні освіти, працюю в школі вже понад п’ятнадцять років, до того ж мій син сьогоріч закінчує одинадцятий клас і вступає на навчання до університету. Я не стояла коло витоків розробки самої ідеї тестування, не здійснювала її впровадження в освітянську дійсність, особисто не знайома з її ініціаторами, розробниками, реалізаторами. Тому, гадаю, мої міркування, судження, оцінки щодо самого незалежного оцінювання можуть бути визнані фаховими, об’єктивними й неупередженими.

Як на мене, впровадження системи незалежного оцінювання знань, умінь і навичок учнів має незрівнянно більше переваг, ніж недоліків.

Головною (хоча й не єдиною) формою незалежного оцінювання є тести — давно відома й практикована форма перевірки навчальних досягнень учнів, щодо її використання на сьогодні накопичено чималий методичний досвід, методична підготовка вчителів із техніки використання тестів з року в рік поліпшується, набуває певної системності й довершеності. Тому говорити, що це щось для школи незвичне й нове, — свідомо говорити неправду. Тестові завдання мають суттєві переваги над іншими формами контролю: вони високотехнологічні, можуть розроблятися, проводитися й перевірятися з використанням комп’ютерної техніки, потребують порівняно невеликих часових ресурсів для проведення та перевірки, порівняно нескладні в проведенні, що дає змогу вивільнити час для інших видів роботи, дозволяють учителеві динамічно визначити рівень засвоєння учнями нового матеріалу та відповідно корегувати його. Як порівняно нова й сучасна освітня технологія, тести активізують пізнавальну діяльність школярів, а найголовніше — саме з їхньою допомогою процес перевірки навчальних досягнень учнів стає значно об’єктивнішим й убезпечується від суб’єктивної думки вчителя або іншого перевіряльника. Остання перевага тестів над іншими формами контролю є найсуттєвішою, оскільки й учні, і їхні батьки, і керівники навчальних закладів між усіма іншими вимогами до оцінювання на перше місце ставлять саме його об’єктивність.

Упровадження незалежного оцінювання як загальнообов’язкової форми спричинить колосальну перебудову насамперед усієї системи середньої освіти — воно дасть потужний поштовх до переорієнтування нашого шкільництва з роздмухування високих показників на боротьбу за високу якість освіти. Поки що для нас, працівників середньої ланки освіти, головним є все-таки забезпечення високих оцінок, стабільно великої кількості медалей, грамот, дипломів, участі та переможності наших вихованців у різноманітних інтелектуально-творчих змаганнях. Плекання цього підходу спричинило деградацію, переродження, аморалізацію школи — у ній головним став показник, а не результат, і вчителі з усіх сил кинулися виборювати показники, зовсім не дбаючи про реальні результати — навченість, вихованість і розвиненість школярів.

За нових умов неодмінно має зрости і якість навчальної діяльності та ставлення до освіти самих школярів — поставлені в нові умови, коли головним показником їхнього навчання в школі визнаватиметься його кінцевий результат, засвідчений виконанням тестових завдань, школярі змушені будуть постійно приділяти максимум уваги навчальній діяльності, не покладаючись уже на батьківські гаманці, зв’язки та посади, а виключно на власні сили, можливості та здібності. І тоді на зміну поколінню інфантильних та розпещених дітваків, яким усе підноситься в готовому вигляді і які самотужки не спроможні ступити ані кроку, прийде покоління упевнених у собі, свідомих і відповідальних особистостей, які розумітимуть очевидну істину — усе в їхньому житті залежить саме від них, від їхніх особистісних якостей та інтелектуальних здібностей. Зростання реальних вимог до підготовки учня в середній школі зумовить зростання якості підготовки абітурієнтів, поліпшить стан вищої освіти й неминуче призведе до того, що на навчання до ВНЗ України приходитимуть найкращі випускники й із їхніх стін виходитимуть набагато кваліфікованіші спеціалісти, а це посприяє в кінцевому підсумку піднесенню кваліфікованості національних фахівців у різних галузях загалом, можна прогнозувати навіть, що значно піднесе рівень нашого життя, поліпшить стан економіки, змінить у кращий бік розвиток держави та суспільства.

З огляду на вищенаведені докази можна сказати, що впровадження незалежного оцінювання є єдиним шляхом реального (а не декларативного!) забезпечення рівного доступу наших співгромадян до якісної освіти, коли кожен, хто має відповідні здібності, зможе здобути середню освіту й підготуватися до набуття в майбутньому професії, а потім — й освіту вищу, що допоможе стати кваліфікованим фахівцем у певній галузі життєдіяльності.

Великим здобутком упровадження незалежного оцінювання має стати й моральне оздоровлення українського суспільства в цілому. Ні для кого не таємниця, що всю нашу суспільно-державну інфраструктуру ледь чи не суціль ізжирає корупція: здається, вже й немає такого її складника, у якому б залишилося щось таке, чого не можна було б винести на продаж і не зробити предметом цинічно-нахабних торгів. А починається все саме з освітньої галузі — зрісши за умов усезапроданства, молоді покоління несуть його ганебну естафету далі, наповнюють цими «базарними цінностями» своє буття в нових обставинах і цим згубно впливають на своїх наступників.

Урешті, реальна (а не декларативна!) інтеграція України в спільноту народів Європи великою мірою залежатиме від відповідності кожного зі складників нашого суспільного буття європейським традиціям і стандартам, зокрема й нашої освітньої системи (а кожен з уважних аналітиків у цім випадку скаже: найперше — нашої освітньої системи!). Якщо ми прагнемо інтегруватися до європейського освітнього простору, то маємо перебудувати й усю освітню систему, зокрема перейти на незалежне оцінювання якості освіти шляхом використання зовнішнього тестування, бо ж це головна особливість цього простору.

Серед негативів незалежного оцінювання багато хто називає усунення з нього так званого людського фактора, тобто неможливість урахувати при оцінюванні особистості тестованого, його повних можливостей, певних суб’єктивних моментів. І мені важко судити, чи є це позитивом, чи негативом. Перед нами не просто якісь абстрактні тестовані, це наші діти, ми їх любимо і прагнемо їм добра, нам шкода їхніх нервів, витрачених зусиль і втрачених надій. Але, напевне, бувають випадки, коли в ім’я любові завдають болю, коли заради порятунку чинять суворо, жорстко чи навіть жорстоко. Гадаю, це і є той випадок: заради самої своєї дитини, її подальшої життєвої успішності слід нині повестися з нею суворіше й вимогливіше.

Небезпечним уважаю також й інший вияв дії людського фактора: для декого з наших колег уседержавний перехід до незалежного оцінювання означатиме перехід до використання в навчальному процесі виключно тестових технологій, хоча я й сама не раз наголошувала, що цей захід ніяк не повинен передбачати цілковитого згортання або послаблення інтенсивності інших видів навчальної діяльності учнів на уроках української мови. Я мовник, тому говоритиму саме про незалежне оцінювання з мови: навіть саме виконання тестових завдань, розроблених Українським центром оцінювання якості освіти, вимагає від школярів глибокої мовно-мовленнєвої підготовки, зорієнтованості в мовній теорії та вміння ефективно застосовувати її в практичній діяльності, як і сформованості навичок використовувати мову в різних ситуаціях спілкування. Пропонована система тестування передбачає всебічне оцінювання досягнень учнів із української мови, враховує всі напрями її вивчення в загальноосвітніх навчальних закладах, розроблялася з обов’язковим урахуванням державного освітнього стандарту та визначених чинними програмами вимог до знань, умінь і навичок школярів з української мови. Тож поспішати обмежувати шкільний курс рідної мови самою лишень підготовкою до виконання тестів — не виправдано.

Важко також погодитися й із тим ресурсом часу, який виділяється для проведення оцінювання: діти, через те що опинилися в екстремальних умовах, не надто орієнтувалися в тестових технологіях, не надто освоїлися в методиці проведення самого незалежного оцінювання (інформаційні зошити вони одержали надто пізно, аби належно опрацювати їх і підготуватися), а також через деякі інші причини методичного, організаційного, психологічного та іншого характеру, втрачали дорогоцінний час і не встигали виконати поставленого завдання, хоча могли б за інших обставин й іншого часового ресурсу впоратися з ним з превеликою легкістю.

Особливо коли йдеться про оцінювання мовних знань, умінь та навичок учнів, слід пропонувати такі завдання для виконання школярами, де не містилося б сумнівних випадків написання, слововживання, побудови слова, добору його граматичної форми, утворення синтаксичної конструкції тощо, бо наша мова (однаково, що в правописі, лексиці, морфології, синтаксисі та ін.) характеризується варіативністю, неоднозначністю та певною невпорядкованістю. Тож робити дітей заручниками неустійненості мовних особливостей не можна. На щастя, таких прикрих недоглядів в інформаційних зошитах та завданнях незалежного оцінювання трапилося порівняно небагато. На майбутнє їх слід не просто звести до мінімуму, а взагалі усунути, що зробити порівняно нескладно. Та й, загалом кажучи, усі названі негативні моменти зовнішнього оцінювання усунути при розробці остаточної його моделі легко, тож драматизувати його перебіг з огляду саме на них — просто безглуздо. А всім критикам хочеться ще раз нагадати, що незалежне оцінювання ще перебуває в стадії становлення, його модель ще тільки відпрацьовується, формується, шліфується, тому відмовлятися від нього через деякі технічні недоліки ні в якому разі не слід.

Що ж стоїть на заваді масовому та стрімкому впровадженню незалежного оцінювання якості освіти, чому такими повільними темпами йдемо до нього, що не дає встановити його як загальнообов’язкову форму? Спробуймо розібратися.

Так, безперечно, сама процедура проведення незалежного зовнішнього оцінювання навчальних досягнень учнів ще не відпрацьована такою мірою, щоб цей захід уже з навчального року, який щойно завершився, став загальнообов’язковим і набув статусу вседержавного. Освітянам іще належить спільними зусиллями виробити оптимальні моделі проведення тестування та убезпечення учасників від утручання в його перебіг сторонніх осіб та фальшування його результатів, розробити й сприяти використанню універсальних та ефективних методик підготовки до виконання школярами різних вікових груп різноманітних за типами та формами тестових завдань.

Дуже часто супротивники незалежного оцінювання дорікають його ініціаторам тим, що такі важливі й серйозні зміни в принципах організації освітньої діяльності потребують виваженості, тривалого вивчення умов і завдань, детальної розробки концепції та добору форм втілення на практиці тощо. Їм заперечить саме життя: темп нашого існування значно прискорився, прискорюються й темпи розбудови освітньої системи, налагодження освітньої діяльності, впровадження певних новацій в освіті. Так, раніше якісь зміни могли розроблятися й готуватися роками, ба й навіть десятиліттями, нині ж на це немає стільки часу. «Шалені темпи. Час — не наша власність», — так характеризує нашу бурхливу добу Л.Костенко. Так, не маємо надто багато часу на підготовку до змін. А змінюватися треба, перебудовувати вичерпану й скомпрометовану систему потрібно вже зараз, тож так і поспішаємо.

Важко зрозуміти, чому представники Міністерства освіти і науки України, які безпосередньо займаються впровадженням тестування, не здійснюють активної роботи щодо поширення об’єктивної інформації про мету й завдання, умови, методику проведення, а найперше — особливості перебігу цьогорічного тестування, адже в таких питаннях найголовнішим є вчасне, вичерпне та неупереджене інформування громадськості, яке й впливатиме на формування ставлення до тестування з її боку, забезпечуватиме чи то гостре неприйняття, чи то схвалення та підтримку цієї новації. Так, потрібно якнайбільше правдивої інформації про незалежне оцінювання!

Цілком зрозуміло, що при проведенні цьогорічного тестування одинадцятикласників траплялися й помилки організаційно-методичного характеру, проте нам слід неодмінно враховувати, що сама технологія проведення тестування поки що має експериментальний характер, відпрацьовується у своїх найголовніших складниках, тож відмовлятися від самої ідеї незалежного тестування просто-таки безглуздо. В інших країнах, де тестування вже стало звичним і звичайним явищем, його впровадження на початкових етапах теж супроводжувалося певними труднощами, укорінювалося з великими потугами. Але нині воно стало традицією, нікого не лякає й ні в кого не викликає обурення.

На сьогодні ще надто багато в питаннях впровадження незалежного оцінювання побутує міфів (коли, направду, смішних, а коли — просто-таки цинічних у своїй неправдивості). Ангажована, тісно пов’язана з певними політичними та фінансовими колами преса намагається підірвати довіру до цієї суспільно важливої акції у широких кіл нашої громади, поширює неправдиву або тенденційно дібрану інформацію про тестування. Лише поодинокі публікації цієї тематики можна назвати об’єктивними та неупередженими, кваліфікованими й покликаними належно поінформувати українську громаду щодо всіх особливостей та перспектив тестування як форми оцінювання знань, умінь та навичок школярів. Проаналізуймо бодай побіжно ці міфи.

Міф перший приписує тестуванню принцип спрощення змісту навчального матеріалу, який засвоюють учні, зодноманітнення навчальних форм і обмеження школярів у творчості, у виявленні свого креативного потенціалу та навчальних можливостей. За твердженням творців цього міфу, тестування не враховує змістової насиченості шкільних програм і розмаїття форм їх засвоєння школярами. Саму систему вони вважають такою, що сприяє деградації інтелекту школяра, ігнорує його індивідуальні можливості й здібності, примушує від широкого виявлення навчального потенціалу в школі перейти до елементарної ретрансляції одержаних знань під час тестування, обмежує освіту вмінням учасно та правильно натиснути кнопку. Проте кожен, хто має бодай поверхову обізнаність із змістом завдань, які пропонувалися на тестуванні, погодиться з тим, що вони оптимально концентрують завдання різних типів, містять не тільки завдання закритої форми (ті, що покликані перевірити знання, уміння й навички), а й так звані завдання відкритої форми, що перевіряють сформованість творчих здібностей, уміння висловити у зв’язній формі власні думки, погляди, почуття. За розподілом часу завдання творчого характеру не надто й поступається завданню закритої форми, до того ж самі тести дібрано так, що вони передбачають не так перевірку теорії, як уміння застосовувати її на практиці. Безперечно, не маючи належної теоретичної підготовки, школяр не зможе виконати тестового завдання, але перевага саме такої моделі оцінювання в тому, що вона й реалізує ідею практичного характеру засвоюваних у школі знань: не вивчені в школі правила, визначення, поняття є предметом перевірки, а вміння їх використати в різних формах практичної діяльності. Хто ж заперечуватиме прогресивність такого підходу, важливість його для нашого динамічного, ледь чи не суціль прагматичного часу?

Сміховинним видається також і міф про невідповідність дібраних для тестування моделей завдань та їх конкретного наповнення чинним програмам, за якими здійснюється вивчення основ наук у школі. Як учитель-словесник можу з усією категоричністю заявити, що жодного завдання, яке б виходило поза межі програми, в тренувальних зошитах для зовнішнього оцінювання, як і в самих завданнях, що пропонувалися для сертифікації, не було. Це той матеріал, який учні засвоювали протягом усього часу свого навчання в середній школі (з 5 по 9 клас) та повторювали-систематизували-узагальнювали протягом останніх двох років навчання (10—11 класи). Той, хто не вірить, зможе переконатися в правдивості зазначеного, розгорнувши програму чи підручник. І якщо ці завдання виявилися заскладними для школярів, єдиний висновок, який можна зробити з усього, — ці школярі не працювали за програмою або засвоювали її в скороченому форматі.

Не можна погодитися також і з твердженнями про складність дібраних для тестування завдань. У тих, хто зауважує це розробникам завдань, кортить спитати: а якими мають бути за ступенем складності завдання для певних випробовувань для особи, що прагне вступати на навчання до університету? Невже в стилі «Грицевої шкільної науки» — «а-ба-ба-га-ла-ма-га»? Або в дусі радянського букваря — «Мама мила раму»?

Багато хто з представників ректорату та викладацького складу ВНЗ не погоджується з ідеєю незалежного оцінювання на тій підставі, що ця система не дає змоги диференціювати загальний потік тестованих за принципом відповідності конкретній науковій галузі — для філологів завдання з мови та літератури мають бути складнішими, а для техніків — простішими, і навпаки. Це теж правда, але далеко-далеко не вся — матеріал для проведення тестування дібрано таким чином, що вони містять завдання різного ступеня складності, за допомогою чого буде виявлено школярів із різним ступенем підготовки: ті, хто покажуть високий рівень знань, наприклад, з української мови, зможуть претендувати на зарахування на філологічний факультет або на факультети гуманітарної спеціалізації; ті, хто продемонструють скромніші знання з мови, зможуть претендувати на зарахування до університетів технічного профілю. Урешті, розробити своєрідну сітку диференціації результатів зовнішнього оцінювання знань школярів для відбору до університетів певної спеціалізації майбутніх студентів із певним рівнем підготовленості з профільних предметів — це справа порівняно нескладна, її виконати може звичайний методист будь-якого факультету будь-якого ВНЗ України.

Загалом, якщо пригадаємо перебіг впровадження в практику школи будь-якої новації, то переконаємося, що ці процеси обов’язково супроводжуються певним драматизмом. Та хоч яким шаленим буде спротив тих, кого її якісна еволюція позбавить сили, влади й прибутків, все одно — річку не повернути супроти її річища, дерева не примусити рости корінням догори, вимог самого життя не зігнорувати. Маю стовідсоткову певність: незалежному оцінюванню в Україні — бути!