Нечарівні Діди Морози: чому не треба дякувати депутатам за подарунки для шкіл

«Просили мама, тато, брат (перелічуються всі члени сім’ї), і я вас прошу, щоб прийшли до нас на весілля в такий день на таку годину»… Так на моїй малій батьківщині в опільському селі Чагрові наречена зі своїми дружками чи наречений запрошують гостей. Згадав це не ради красного слівця.

Ця фраза спадає на думку щоразу, коли гортаю стрічку Фейсбуку й на очі трапляються подяки дирекцій шкіл, учнів та їхніх батьків за те, що котрийсь місцевий чиновник чи навіть цілий пан народний депутат привезли до закладу комп’ютерну техніку, спортінвентар або щось там до харчоблоку. І, як у згаданому вище обряді, дякує директор, дякують його заступники, дякують учні, дякують батьки.

Звісно, вдячність — це ознака вихованої людини. Звісно, вдячність необхідна, коли подарунки придбані власним коштом приватних осіб. Ось таким доброчинцям можна навіть і «Многая літа» заспівати. Але якщо даруються предмети, закуплені за кошти місцевого чи державного бюджету?

В Україні дуже люблять цитувати слова Маргарет Тетчер, що «немає ніяких державних коштів, є кошти платників податків». Фраза шикарна, особливо якщо її впровадити в реальну політику державних та місцевих органів влади. Або це просто гарна словесна обгортка, що прикриває популізм і намагання показати депутатсько-чиновницьку опіку над закладами освіти.

Отже, розглянемо ситуацію, коли чиновник чи депутат за кошти платників податків «обдаровує» школи і це яскраво висвітлюється в соціальних мережах та засобах масової інформації.

Зазвичай більшість суспільства толерує цю ситуацію, схвалює такі дії. Пропоную оцінити її з кількох аспектів: історичного, законодавчого, політичного, педагогічного, морального.

Сутність історичного аспекту полягає в тому, що переважна більшість українського суспільства залишається патерналістським. Уже тридцять років як почив СРСР, але спосіб мислення чималої кількості громадян України — радянський. Постсовковий патерналізм не допускає критичного мислення. Беремо все, що дають, і навіть не пробуємо зрозуміти, за чиї кошти цей атракціон небаченої щедрості. Про це навіть не думають прибічники таких дій. А ми обов’язково дякуємо, піаримо так званих доброчинців з середовища влади всюди, де можна. Бо наступного разу не дадуть. А якщо дадуть, то не нам.

unsplash/sovietartefacts

Той-таки пострадянський патерналізм не дозволяє сприймати будь-якого чиновника, від секретаря місцевої ради до президента України як працівника, найнятого громадою для виконання певних функцій. І вся винятковість такої особи має полягати в її обов’язках перед державою та громадянами України.

Законодавчий і політичний аспекти цього питання дуже тісно пов’язані. Стаття 25 Закону України «Про освіту» чітко і недвозначно визначає, що засновник закладу освіти зобов’язаний «забезпечити утримання та розвиток матеріально-технічної бази заснованого ним закладу освіти на рівні, достатньому для виконання вимог стандартів освіти та ліцензійних умов».

Тобто коли міський (селищний, сільський) голова чи депутат місцевої ради роздає подарунки школам, то він не робить нічого героїчного, що потребувало б прославляння по всіх усюдах. Він просто виконує свої обов’язки, покладені на нього законом України. Законодавство та посадова інструкція зобов’язують його ефективно керувати і справедливо фінансувати заклади освіти за кошти платників податків. Коли пишу «справедливо фінансувати», то маю на увазі фінансування, не залежне від особистих чи родинних відносин між чиновником/депутатом і керівником закладу, від їхньої партійної приналежності, а побудоване на основі зрозумілих об’єктивних показників.

Аналогічним по суті є факт роздачі подарунків народними депутатами України.

Стаття 85 Конституції України передбачає виключні повноваження Верховної Ради, серед них ухвалення законів та затвердження загальнодержавних програм економічного, науково-технічного, соціального, національно-культурного розвитку, охорони довкілля тощо.

На жаль, уже згадуваний патерналізм виборців змушує народних депутатів перетворюватися на чарівних Дідів Морозів. У звітах про діяльність депутатів Верховної Ради України, особливо обраних у мажоритарних округах, ви знайдете кілометри доріг, ту чи іншу кількість ноутбуків, комп’ютерів, шкільних автобусів тощо. На жаль, такі звіти — свідчення повного нерозуміння народними депутатами своїх функцій, визначених Конституцією. Адже їхні функції полягають в ухваленні якісних законів, що дадуть можливість місцевим громадам самостійно розвиватися і забезпечувати розвиток закладів на своїй території.

А пафосна роздача подарунків «за сприяння народного депутата» — це визнання його профнепридатності як законотворця та/або свідчення політичної корупції.

Громадянам США чи будь-якої держави Європейського Союзу навіть у страшному сні не може наснитися ситуація, коли член парламенту роздає закладам освіти від свого імені подарунки, придбані за бюджетні кошти. Упевнений, що це поклало б край його політичній кар’єрі.

На жаль, у нас таке «благодіяння» депутата свідчить про «ефективність», додає політичних балів, є однією з передумов успішного повторного балотування.

Тепер щодо педагогічного аспекту зазначеної проблеми. Будь-який захід, який відбувається в школі, так чи інакше, навіть попри бажання педагогів, впливає на виховання особистості майбутнього громадянина. Що ж бачить і чує школяр, коли на урочистих лінійках школа отримує від якогось «дядечка» техніку або спортінвентар? А те, що дирекція закладу та батьки дякують цьому панові за подарунки. Мабуть, поодинокі учні почують інформацію, що даровані дорогі речі придбані за бюджетні кошти, тобто за кошти платників податків.

Коли ми хочемо, щоб зі школярів виросли громадяни з критичним мисленням, його треба формувати й на таких прикладах. Повага до платників податків, усвідомлення того, що держава і громада розвиваються, зокрема, й за кошти податків батьків, — один зі шляхів формування громадянина.

Але тут постає просте запитання: кому це потрібно? І чи потрібно, взагалі? Адже громадянин із критичним мисленням — це не тільки опора держави, а й серйозна небезпека для нинішніх політичних проєктів. Свідомо оминаю слово «партія», бо більшість так званих українських партій насправді такими є лише за назвою.

У мої дитячі та підліткові роки нам втовкмачували в голови постулат, що треба дякувати комуністичній партії за наше щасливе дитинство.

Тепер політичних проєктів багато. Вони періодично стають то владою, то опозицією — як на загальнодержавному, так і на регіональному рівнях. Але чомусь незмінними залишаються роздача подарунків і пафосні слова, що саме ця умовна Найкраща Найдемократичніша Найбільш українська партія дбає про освіту, про майбутні покоління під вдячні оплески електорату.

Стародавні данайці завдяки своєму подарунку перемогли Трою, що знехтувала застереженням Лаокоона.

unsplash/taylaktictac

Сучасні «данайці» з середовища рідних, до щему в серці патріотичних депутатів і чиновників різних рівнів уже тридцять років здобувають свої електоральні перемоги, «дбаючи» про нас за наш із вами рахунок.

А що ж «троянці», тобто середньостатистичні представники українського суспільства? Нічого! Мовчки і з усмішками приймають подарунки та голосно дякують за них.

Пропоную після того, як прочитаєте статтю набрати в пошуковику на комп’ютері чи смартфоні таку фразу: «Ноутбук кожному вчителю». Це назва одного з актуальних урядових проєктів.

І ви зрозумієте, як банальна справа забезпечення вчителів за кошти державного бюджету необхідним знаряддям праці перетворилася на героїчно-глорістичну акцію владодержців усіх можливих рівнів. Тут-таки обов’язковий набір: фанфари, помпезність, річки вдячних усмішок, море пафосних слів, нудотно-солодкі репортажі у ЗМІ, вдячні фоточки в соціальних мережах.

Усе як годиться. Все як було в епоху втілення в життя рішень ХХVІ з’їзду КПРС. Усе як залишилося в епоху суцільної діджиталізації.

Не хочу й не буду писати рецептів виходу з цієї ситуації, бо, на жаль, є поінформованим оптимістом, та й не працюю в «Офісі простих рішень». Просто процитую одного відомого персонажа: «Думай-те!».