«Не повертайся в це пекло, дитино»: де й чому в Україні справжні проблеми з освітою

Сільську школу постійно лихоманить самими імітаціями серйозного «піклування про дітей». Ось нещодавно, «на виконання вказівок Віктора Федоровича, розпоряджень Івана Михайловича і побажань Володимира Олександровича», у тутешніх школах без жодної копійки бюджетного фінансування будували внутрішні вбиральні. Такі собі «райські куточки» з італійською плиточкою та німецькою сантехнікою, але… без стабільної подачі води і …вигрібних ям. Найкращими було визнано саме ті, в яких оцих ям не було. Від слів «зовсім» і «ніколи». Зате чиновники відзвітували, що на одну сільську школу без туалету стало менше. Уявляєте, який урок отримали діти і їхні батьки?

Згодом взялися опоризувати освітню мережу, щоб, на виконання Конституції і закону «Про освіту», «забезпечити кожній сільській дитині однаково рівний доступ до якісної освіти». У результаті опорні заклади отримали все необхідне й навіть трохи більше, а їхні філії в селах — нічого. Бо й навіщо? Однак їх потихеньку прикриють. Хай навіть через десять років. І причиною буде оце саме «нічого».

Ми щороку бачимо на ЗНО, як різняться результати дітей із великих потужних міських ліцеїв та гімназій — і з села. А тепер, у локдауни, й поготів. Зайве говорити, що в сільській місцевості дистанційне навчання — це зовсім не навчання. Навіть попри те, що в селі аж п’ять провайдерів. Але не кожна сім’я може придбати повноцінне устаткування для проведення Інтернету… Та нічого: ось учителів так десь у найближче десятиліття держава забезпечить ноутбуками, а тоді й про сільських діток подбає.

Гаразд, ми бідні, у держави в бюджеті ні на що грошей немає. Точніше, є, але якось так, що… — немає. У нас субвенцію надають таким чином, щоб вона приходила в школи під кінець липня… Це щоб не всі зуміли її взяти. І щоб те, до чого освітні заклади не дотягнуться, хутенько «перепрофілювати» й спрямувати на «правильні потреби», до «тіла» яких буде допущено «правильних виконавців».

Та нехай уже…Але хоч нагодувати тих бідних сільських дітей безкоштовними повноцінними обідами ми можемо чи ні? Не можемо. Бо, наприклад, у нашій ОТГ лише 60 тисяч гектарів сільгоспугідь, а школяриків (5–11 класи) аж дві з гаком тисячі. На кожного припадає лише по 30 гектарів. Не по 300 ж. Тому хай уже своїх чад годують власним коштом безробітні батьки. Подумаєш, якісь 20–30 гривень на день. Це ж сьогодні вже не гроші. А як бути тим, у кого навіть таких нема? Ну, братці, перш ніж народжувати — прикиньте, скільки ця радість коштуватиме вам до повноліття. Може, не треба?

Видно, багато молодих сімей так і зробили. Тому за цей рік у нашій ОТГ (788 кв. км території і 35 тисяч населення) народилося аж 167 діток. А в кращі світи за цей самий час переселилося 560 жителів. Ми таки йдемо до того, що на душу окремого школярика припадатиме 300 га сільгоспугідь. Тоді десь і ноутбуки від держави надійдуть. Заживемо!!!

Інколи в моїй душі плаче обкрадене сільське хлоп’я… Воно й досі не може зрозуміти, чому в селі світле завтра завжди будують коштом його зовсім не світлого сьогодні…

depositphotos/NIKO_Cingaryuk

Я все життя живу в селі. Пам′ятаю, коли був малим, у початкові класи ми ходили в приміщення, збудоване під школу ще земством у 1913-му. Сиділи за партами, які теж були з тих часів. І це ще не найгірший варіант. Учнів у школі було понад 500 душ. Училися в дві зміни. Декому доводилося душкуватися в затісних навіть для перебування в них кімнатах хат, що колись належали розкуркуленим. Ще частина перебувала у приміщенні колишньої приходської школи. Ні спортивної зали, ні майстерні, ні їдальні, ні нормального опалення — нічого ми не мали.

Зате щоосені, мінімум, два місяці першої чверті тяжко відпрацьовували в колгоспі. Буряки, кукурудза, тютюн — ото були «посібники», за якими наші руки і крижі пізнавали ази сільськогосподарського виробництва. Пізніше, з початку листопада й по Новий рік, ми галопом по європах «наздоганяли» пропущене. Сміливо можна стверджувати, що з дев’яти місяців (стільки тоді тривав навчальний рік) чотири ми не мали повноцінного навчання. За шість років набігало 24 місяці, тобто реально ми вчилися на два з половиною навчальних роки менше, ніж наші міські ровесники.

З тієї праці ні ми не мали добрих персональних заробітків, ні школі нічого не перепадало. Наш колгосп-мільйонер платив нам за залишковим принципом, а не за реальним внеском. Тому, коли десь під Новий рік у наші класи навідувався касир із акуратним таким чемоданчиком, то було для нас «свято зі сльозами на очах»: отримуючи буквально копійки за свою роботу в полях, ми почувалися, швидше, обкраденими, ніж ощасливленими.

Попри те, в 1960–70-х роках наше село потужно розбудовувалося. Звело, практично, всю інфраструктуру — лікарню, поліклініку, кафе, дитячий садок, найбільший в області Будинок культури, парк відпочинку, мережу крамниць… Усе, крім школи. То ми й далі перебували в старих приміщеннях, з одним на всю школу кіноапаратом, а тоді ще й телевізором, кількома колбами та жменею реактивів у хімкабінеті й такою ж мізерією технічного забезпечення уроків фізики (про інші кабінети годі й казати).

У нас була одна велика перевага; ми вчилися спрагло. Не знаю, що було причиною тієї спраги. Можливо, бажання вивчитися й податися кудись світ за очі, подалі від цього колгоспу. Тим паче що й батьки наші нас на те налаштовували: «Вчися, дитино, їдь у місто, поступай куди завгодно, щоб тільки не повертатися сюди, у це пекло…» Їх зовсім не тішила ота розбудова інфраструктури «соціалістичного села». Адже робилася вона їхніми мозолями і за їхні ж гроші. Працювати доводилося каторжно, та при тому, казали в селі, «доробитися ні до чого не могли», бо платили в колгоспі мізер. У місті ситуація вже була значно краща…

І приходив той день, коли сільський духовий оркестр саме для нас вигравав вальси випускного вечора. І наставав ранок, коли ми їхали зустрічати сонце. Востаннє в житті всім класом. А тоді розходилися світами — в інститути, технікуми, училища, в армію, на будови. Ті, що ставали студентами, довго ще долали наслідки осінньопольових кампаній і породжене ними відчуття власної меншовартості. Але таки долали. І з часом, завдяки потужній працездатності, нічим не поступалися міським ровесникам.

Узагалі, всі ті, хто хоч якось та прилаштувався десь у місті, ніколи не жалкували з приводу свого вибору. І хоча під час чергової зустрічі випускників через 10, 20 чи 50 років і розсипалися в компліментах рідному селу, та ні самі сюди не збиралися, ні дітей чи внуків своїх тут бачити не хотіли б.

Якось непомітно сформувалася тенденція: для кількох поколінь моїх земляків, яких село виколисало на своїх споришах, воно стало предметом розкішних спогадів, але перестало бути предметом мрій. Гірше того, саму необхідність залишитися в ньому чи повернутися сюди сприймали як найбільшу несправедливість, повну життєву катастрофу.

То вже зараз, аналізуючи факти сьогодення і недавнього минулого, я все частіше доходжу висновку, що цілі території і громади стають депресивними не тоді, коли в їхніх межах щезають виробничі потужності чи якісь інші ресурси. Вони пропадають тоді, коли для них не знаходиться місця у мріях тих, хто живе в їхніх межах . Видно, так само, як присутність у мрії стає найпотужнішим фактором творення з пустелі квітучої оази, відсутність у ній же стає головною причиною перетворення оази на пустелю.

Як змінити таку тенденцію? Думаю, це дуже непроста справа. І не на один рік. І чи не найголовнішу роль у ній могла б відіграти сільська школа. Якби тільки вона бачила своїм завданням не виконання навчальних програм, а пробудження у своїх вихованцях спраги до життя як творення. Тут. Зараз. Щохвилини. На живому прикладі своїх сімей і місцевої громади.

Але цього ж саме й немає.

Більше статей Михайла Девдери читайте за посиланням.