НАУКОВО-ТЕХНОЛОГІЧНИЙ РОЗВИТОК УКРАЇНИ ЗА УМОВ СВІТОВОЇ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ

Головною ознакою процесів, що відбуваються у сучасному світі, є глобальна інтеграція економіки, політики, науково-технологічної сфери, природоохоронної діяльності і соціального добробуту. Україна як незалежна держава живе у взаємопов’язаному та взаємозалежному світі.

У сучасних умовах глобалізації економічного життя розвинуті країни, де наука виконує роль головного економіко-відтворювального фактора, забезпечують свій розвиток за рахунок вдосконалення існуючих технологій, техніки та використання принципово нових наукових досягнень. Міжнародний технологічний та науковий обмін, трансфер інтелектуального потенціалу — одна з ознак нашого часу.

Приєднання України до європейських та світових інтеграційних процесів неможливе без врахування геополітичного чинника, що значною мірою визначається сьогоднішнім станом економіки України та її подальшим розвитком. Україна знаходиться майже в центрі Європи. Вона займає площу понад 604 тисячі кв. км з населенням майже 50 млн. чоловік. Українські чорноземи відомі в усьому світі. У нас є значні запаси залізної руди, марганцю, титану, кам’яного та бурого вугілля, фосфоритів. Це обумовило розвиток таких галузей промисловості, як металургія, машинобудування, енергетика, гірнича, нафтопереробна та хімічна промисловості, авіаційно-космічна, аграрна та харчова.

У сільському господарстві зайнята п’ята частина всіх працюючих, зосереджена майже чверть виробничих фондів і створюється майже 13% валової доданої вартості держави.

Зрозуміло, що Україна стане процвітаючою державою тільки тоді, коли вона зможе комплексно і ефективно освоїти в своїх інтересах території та ресурси, якими володіє. Але зробити це неможливо без тісної економічної і технологічної співпраці з розвинутими країнами. Тому стратегічною метою для України повинно бути її входження до міжнародних науково-технічних потоків, які дозволять модернізувати вітчизняне виробництво, забезпечити конкурентоспроможність основних галузей промисловості.

Стратегія майбутнього технологічного розвитку України

Стратегією економічного та соціального розвитку України на 2000—2004 роки передбачено, що визначальним пріоритетом державної політики має стати структурна перебудова промисловості, розвиток інноваційної моделі економічного зростання, утвердження України як високотехнологічної держави. Обраний стратегічний курс на інноваційний розвиток ґрунтується на структурній перебудові економічних галузей, технологічному оновленню промисловості, широкому використанні досягнень науки і техніки. Наявний науково-технологічний потенціал ще здатний забезпечити економічний прогрес України.

Це обумовлено тим, що Україна на початку ринкових перетворень мала значні можливості для розвитку своєї економіки, зокрема в науково-технологічній сфері. Було створено науково-технічний потенціал, який за багатьма характеристиками відповідав рівню розвинених країн світу. З окремих наукових напрямів, наприклад, з матеріалознавства, теоретичної фізики, математики, зварювального виробництва, біотехнологій Україна і зараз зберігає провідні позиції у світі.

Загальна чисельність наукових працівників в Україні складає майже 200 тис. осіб, серед них 4,1 тис. докторів наук, 18,9 тис. — кандидатів наук. Незважаючи на деяке скорочення наукових кадрів, Україна залишається серед розвинутих країн Європи за показниками насиченості економіки науковими кадрами (табл.1).

Але прогнози аналітиків про те, що Україна та країни Східної Європи швидко підуть шляхом розвитку високих технологій та підйому економіки за зразком деяких країн Азії та Далекого Сходу не виправдалися.

Невідповідним чином був відпрацьований з точки зору теорії управління і методично необґрунтований процес ринкових перетворень, що призвело до різкого падіння ВВП протягом останніх дев’яти років, скорочення обсягів високотехнологічних виробництв та науково-дослідної діяльності.

На початку цього періоду в Україні керівними стали такі гасла: «Ринок автоматично відрегулює всі проблеми нової країни», «Захід швидко прийме нас до своєї співдружності як рівних». Будь-яка західна продукція, як і його спосіб життя, сприймалися за еталон, який сліпо наслідувався. Усе вітчизняне за визначенням стало другосортним, неперспективним. Швидко та безконтрольно лібералізувалася зовнішня торгівля. Величезні кошти з економіки України були спрямовані на закупівлю різноманітної продукції з Заходу, в тому числі й обладнання для промисловості, яке звичайно не могло бути найновішим і конкурентоздатним. В результаті розробки вітчизняних учених, конструкторів та інженерів стали непотрібними, а вони самі — не затребуваними. Було розірвано єдиний ланцюг, який поєднував власну науку і освіту з власною промисловістю.

Протягом останніх років на державному рівні здійснено низку важливих заходів у напрямі поліпшення державної науково-технічної політики. Верховною Радою схвалена нова Концепція науково-технологічного та інноваційного розвитку України.

Україна прийняла на себе великі зобов’язання перед світовою спільнотою, підписавши в 1992 р. в Ріо-де-Жанейро Концепцію сталого розвитку в ХХІ столітті — «Декларацію Ріо». Виходячи з конкретних геополітичних та історичних умов в Україні нагальною проблемою є розробка стратегії інноваційного розвитку і побудови економічного механізму її забезпечення в ринкових умовах.

Важливим напрямом при формуванні та впровадженні моделі інноваційного розвитку є концентрація наукового потенціалу на вирішення найбільш актуальних науково-технічних проблем, а також застосування тих технологій, що найбільшою мірою підготовлені до використання у виробництві.

Таким чином, пріоритетами при розробці стратегії та політики розвитку наукомістких технологій в Україні сьогодні є:

— концентрація ресурсів на проведенні фундаментальних і прикладних досліджень за напрямами, з яких Україна має значний науковий, технологічний та виробничий потенціал;

— запровадження програмно-цільового підходу до фінансування усіх секторів наукової сфери;

— впровадження ринкових механізмів підтримки нових технологій, розширення участі малого й середнього бізнесу в науково-технологічному розвитку;

— приведення системи правового захисту інтелектуальної власності у відповідність з міжнародними нормами та введення інтелектуальної власності у господарський обіг;

— розвиток і впровадження сучасних інформаційних технологій.

Пріоритети України у розробці та впровадженні нових технологій повинні здійснюватися в рамках державних програм та проектів як у традиційних технологічних галузях (металургія, енергетика, хімічна промисловість, сільське господарство), так і у нових високотехнологічних напрямах: освоєння космосу, розвиток авіації, біотехнологій, створення інформаційних і телекомунікаційних систем, нових речовин і матеріалів, а також засобів охорони здоров’я.

Слід відзначити, що використання високотехнологічних розробок у народному господарстві України майже вдвічі ефективніше за традиційні розробки.

Сьогодні вища політична еліта держави розуміє, що без впровадження нових технологій, без науки неможливо підняти економіку. Є готовність вкладати гроші в інноваційний шлях розвитку економіки. При цьому не можна розпорошувати кошти, має бути їх цільове використання. Саме цим і обумовлена мотивація прогнозування технологічного розвитку України.

Сучасна програма розвитку перспективних технологій в Україні

Стратегічною метою економічних перетворень в Україні має стати інноваційний розвиток, який може бути реалізований тільки на основі структурної перебудови економічних галузей, технологічного оновлення промисловості та аграрного сектора при широкому використанні перспективних технологій.

Інноваційний розвиток передбачає перенесення акценту з традиційних науково-технічних рішень на використання принципово нових прогресивних технологій, а також перехід до випуску високотехнологічної продукції, здійснення нових організаційних форм діяльності, таких як технопарки, бізнес-інкубатори, проведення політики ресурсо- та енергозбереження.

Методологія досягнення поставленої мети включає формування пріоритетних напрямів розвитку науки і технологій. Ці напрями (табл. 2) були затверджені Верховною Радою України в 1992 році.

Реалізація пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки здійснюється, на жаль, не в рамках єдиної національної програми розвитку перспективних технологій, а методологічно передбачає цілу низку окремих державних науково-технічних програм (ДНТП) для вирішення тих чи інших завдань (табл. 2). Поряд з численними ДНТП для реалізації цих пріоритетів використовують:

1. Державні замовлення (контракти) на створення науково-технічної продукції.

2. Галузеві науково-технічні програми, яким надано статус національних (національна космічна програма, національна програма інформатизації тощо).

3. Галузеві науково-технічні програми.

Розпорошення державних коштів та державних замовників, відсутність єдиного координуючого центру призводить до: систематичного недофінансування програм; виконання програм не в повному обсязі; низьких темпів впровадження пріоритетних розробок у виробництво.

Як свідчить табл. № 2 кількість замовлених до впровадження та виконаних науково-технологічних проектів не перевищує 16% від їхньої загальної кількості.

Низький рівень заробітної плати науковців спричинює відтік з країни молодих талановитих вчених до розвинених країн світу (Німеччини, США, Великобританії, Австрії), де діють спеціальні програми залучення перспективних вчених із Східної Європи, в тому числі і з України.

Аналіз сьогоднішнього економічного стану галузей говорить про те, що вірогідним є поступове піднесення технологічного розвитку машинобудування, металургії та хімічної промисловості, де рівень рентабельності майже сталий, як і рівень прибутку. До того ж, у цих галузях промисловості найбільша кількість підприємств впроваджує нові технологічні процеси та засвоює нові види продукції, що також пов’язано з удосконаленням технологій (табл. 3).

Також з відносно сталою рентабельністю працюють хіміко-фармацевтична, деревообробна та целюлозно-паперова промисловості.

І все ж питання впровадження науково-технологічних розробок у виробництво ще залишаються невирішеними. Сьогодні понад 90% продукції, яка виробляється в Україні, не має сучасного науково-технічного забезпечення, що позначається на конкурентоспроможності і рентабельності більшості вітчизняних товарів. Фінансовий стан більшості виробництв не дозволяє їм впроваджувати нові технології, утримувати висококваліфікованих фахівців. За експертними оцінками через недовикористання сучасних досягнень науки і технології у виробництві Україна втрачає щорічно 10 млрд. доларів США.

Досвід роботи технопарків, малих науково-впроваджувальних фірм, інших інноваційних підприємств свідчить про значні можливості нових інноваційних структур у вирішенні проблем впровадження.

Таким чином, є чітко окреслені орієнтири, є досвід роботи у сучасних умовах, розроблені підходи до реалізації інноваційної моделі розвитку економіки, але ми бачимо і недоліки, на які було вказано вище.

Роль окремих інституцій у науково-технологічному розвитку держави

Історичний розвиток науки в Україні впродовж ХХ сторіччя призвів до її структуризації на окремі сектори, які вирішують наукові проблеми фундаментального пошукового та прикладного характеру. На сьогодні наукові дослідження в Україні виконуються:

— науковими установами Національної академії наук України (НАНУ) та інших державних галузевих академій — академічний сектор науки;

— науковими та педагогічними закладами освіти — освітянський сектор науки;

— науковими підрозділами відомств, підприємств та організацій різних галузей народного господарства України — галузевий та заводський сектори науки.

Завдання, які стоять перед кожним із цих секторів науки, різні. Так, якщо академічний сектор науки займається фундаментальними та пошуковими проблемами і, в незначній мірі, вирішенням прикладних проблем, то виробничий сектор науки виконує виключно прикладні розробки (створення та впровадження конкретних технологій, систем, приладів тощо).

Окремо виділяється вузівський сектор науки, який здійснює як фундаментальні, так і прикладні дослідження. Причому, завдяки постійному поповненню наукових колективів молоддю, розробки вищих навчальних закладів завжди забезпечені кадрово.

Головну роль у реалізації прогнозів розвитку перспективних технологій на сьогодні відіграють наукові колективи академічних інститутів та вищих навчальних закладів. Спад виробництва, в першу чергу, призвів до послаблення заводського сектора науки та скорочення кількості заводських наукових структур (науково-дослідних організацій і промислових підприємств, конструкторських установ, проектних організацій тощо).

Та все ж мережа наукових установ в Україні є досить розгалуженою системою, до якої входять організації різних типів, що забезпечують розвиток перспективних технологій у всіх галузях економіки. В 1999 році наукові дослідження виконували 1506 організацій, серед яких 52% складали науково-дослідні інститути, 16% — конструкторські організації, 1% — дослідні заводи, 4% — проектні організації, 11% — науково-дослідні підрозділи вищих навчальних закладів, 6% — науково-дослідні організації промислових підприємств.

Загалом у різних галузях економіки нині працює близько 23 тисяч науковців вищої кваліфікації (докторів та кандидатів наук), 70% яких безпосередньо беруть участь у науково-технічній діяльності. Із загалу докторів та кандидатів наук, зайнятих науковою діяльністю, понад половина (54%) працює у вищих навчальних закладах, майже третина (28%) — в академічних установах, решта (18%) — в галузевих та заводських наукових підрозділах.

Попри скорочення наукових кадрів Україна ще зберігає достатньо високий показник наукових працівників в економіці, що відповідає рівню розвинених країн світу (табл.1), а в деяких випадках і допомагає останнім у вирішенні їх наукових проблем своїм кадровим забезпеченням.

Значна кількість науковців бере участь у різних науково-організаційних комісіях та радах, які формують державну політику та здійснюють прийняття законодавчих рішень щодо науково-технічної та інноваційної політики держави. Серед них — Рада з питань науки та науково-технічної політики при Президентові України, Комітет з питань науки та освіти Верховної Ради, наукові та експертні ради Міністерства освіти і науки України та інші.

Короткотермінові
та довгострокові плани розвитку прогресивних технологій в Україні

Головні пріоритети науково-технологічного розвитку України у 2001 році, які сформульовані у посланні Президента України до Верховної Ради, передбачають короткотерміновий та довгостроковий плани розвитку держави. Особливе місце відводиться перспективним технологіям, які повинні бути основою подальшого зміцнення та реорганізації усіх галузей господарського комплексу держави.

Короткотермінові плани до 2004 року передбачають виконання трьох основних завдань:

— подолання надвитратності, недопустимо великої енерго- та матеріаломісткості всієї нашої промисловості;

— пріоритетна підтримка інноваційного розвитку галузей економіки, які вже зараз можуть вийти на світовий ринок;

— визначення і забезпечення прискореного розвитку нових науково-технологічних напрямів, високий науково-технологічний потенціал яких та наявні ресурси дають підставу сподіватися на стратегічний прорив.

Зокрема, на першому етапі (протягом 2001 року) необхідно зосередитись на зміцненні зв’язків між сферою науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт (НДДКР) та економікою з метою прискорення процесу реформ та структурної перебудови в науці й економіці.

На другому етапі (в 2002 році) необхідно інтегруватися в міжнародні технологічні потоки з метою модернізації вітчизняного виробництва.

На третьому етапі (до 2004 року) належить досягти такого рівня вітчизняних НДДКР та інновацій, які б забезпечили конкурентоспроможність основних галузей української економіки.

Стратегічне завдання довгострокового плану (до 2010 року) — досягнення високого рівня науково-технологічного розвитку, коли науково-технічний потенціал зможе створити в економічній системі країни внутрішні умови ефективного стійкого економічного зростання.

Досвід у галузі міжнародних
та регіональних зв’язків в аспекті розвитку прогресивних технологій в Україні

Останніми роками в Україні істотно поліпшилася договірно-правова база міжнародної наукової співпраці. Підписано понад тридцять угод на міжурядовому рівні про співпрацю в сфері науки і технологій. Розвивається науково-технічна співпраця між Україною та Європейським Союзом (ЄС) — головним чином в рамках П’ятої рамкової програми в сфері науково-технологічного розвитку при фінансовій підтримці Комісії ЄС з питань науки та технологій. Зокрема, реалізуються ініціативи ЄС в сфері науково-технічного розвитку програм (INTAS, ТАСIS, СОРЕRNICUS та ін.). Проте відсутність угоди про науково-технічне співробітництво України з Європейським Союзом гальмує розширення напрямів такої співпраці.

Вагомою є співпраця з США через американські міжнародні фонди. Особливу роль у розвитку наукових стосунків між Україною та США відіграє Фонд цивільних досліджень і розвитку США, за програмами якого вітчизняні вчені беруть участь у виконанні спільних наукових проектів, проводять спільні наукові конференції, робочі зустрічі та ін.

У межах наукової програми з НАТО українськими науковцями отримано понад 480 грантів, а за їхньою кількістю Україна посідає друге місце серед країн Ради євроатлантичного партнерства, поступаючись лише Росії. Протягом 1998—1999 рр. було профінансовано участь 300 українських науковців у наукових форумах НАТО.

Значні обсяги міжнародної співпраці здійснюються з Українським науково-технологічним центром, який заснований США та іншими провідними державами світу. Тільки за два останні роки виконано близько 180 контрактів загальним обсягом понад 40 млн. доларів.

Україною підтверджено її членство в міжурядовій міжнародній організації — Об’єднаному інституті ядерних досліджень, що, як і участь у програмах Європейського центру ядерних досліджень, надає можливість українським науковцям брати участь у проведенні фундаментальних досліджень в галузі високих енергій.

Традиційно значне місце у міжнародній науковій кооперації України займає Росія та інші країни СНД. Особливої ваги в цьому напрямі набуває формування і виконання спільних українсько-російських науково-технічних проектів у сфері нових технологій, зокрема за спільним пріоритетним напрямом «Нанофізика і нанотехнології».

Попри помітні успіхи у розбудові міжнародної науково-технічної співпраці, їй бракує певної системності і стратегії. До недоліків сучасного стану міжнародної співпраці слід віднести: безсистемний характер участі українських вчених у заходах міжнародних організацій, що зумовлено відсутністю фінансового забезпечення міжнародної науково-технічної співпраці з боку України; відсутність налагодженої системи інформування про профільні міжнародні організації, терміни проведення міжнародних науково-технічних заходів та інше; систематичне невиконання Україною зобов’язань за міжнародними програмами науково-технічної співпраці через припинення фінансування проектів зі свого боку.

На сучасному етапі розвитку вітчизняної економіки міжнародний науково-технічний обмін має виконувати важливі завдання:

— запобігати надходженню в Україну застарілих та малоефективних технологій;

— допомагати застосуванню сучасних високоефективних технологій;

— підвищувати рівень інтелектуалізації вітчизняного експорту.

Невідповідність продукції машинобудівного та металургійного комплексу вимогам світового ринку (наприклад, найвищому технічному рівню відповідає не більше 10% продукції українського машинобудування), ряд інших причин призводять до імпорту технологій.

До сприятливих чинників, що дозволяють очікувати поліпшення міжнародного трансферу технологій, відносяться: ще досить високий рівень науково-технологічних розробок, зростання питомої ваги продукції, виробництво якої освоєно вперше, збільшення обсягу поставок нової продукції на експорт.

Про позитивну тенденцію останніх років свідчить те, що в обсязі експорту технологічних послуг у 1998—1999 роках майже половину складають науково-дослідні та дослідно-конструкторські послуги.

Міжнародна взаємодія має сприяти входженню України як рівноправного партнера до міжнародної економічної спільноти, а також прискорити реалізацію передумов щодо покращання якості української високотехнологічної продукції і налагодження регіональної співпраці з сусідніми державами у вирішенні спільних проблем, обумовлених їх геополітичним положенням.

Україну, насамперед, турбують такі проблеми. По-перше, ліквідація наслідків чорнобильської катастрофи. Вона передбачає комплекс науково-технологічних заходів по утилізації «саркофагу», поліпшенню екологічної ситуації на значній території східноєвропейського регіону (Україна, Білорусь, Росія, Польща та інші держави), виводу з експлуатації самої Чорнобильської АЕС та утилізації ядерного палива. Вирішення цієї проблеми має глобальне значення і потребує зусиль всієї міжнародної спільноти, залучення передових наукових технологій всього людства.

По-друге, вирішення проблеми забруднення Чорного моря та Дніпровського басейну, що турбує не тільки країни Чорноморського регіону, а й держави Європи та Азії. Це передбачає різке зменшення викидів забруднень в такі великі річки, як Дунай, Дніпро, Дон, Південний Буг, Дністер та ін. Сюди необхідно додати видобуток нафти та газу в Чорноморському шельфі, інші чинники, що впливають на отруєння Чорного моря. Наявність каскаду гідроелектростанцій на Дніпрі вже призвела до зміни клімату в Україні, а порушення встановленої рівноваги хоча б на одному з каскадів може викликати регіональну катастрофу. Цю глобальну проблему необхідно вирішувати всій міжнародній спільноті з залученням найновіших технологій.

По-третє, вирішення проблеми повеней та зсувів ґрунту в Закарпатській Україні, Словаччині, Угорщині, Румунії. Потепління клімату, необґрунтована вирубка лісів, порушення технології при будівництві дамб призводить до трагічних наслідків для цього регіону.

Поодинці цю проблему не вирішити жодній з держав цього регіону.

У свою чергу Україна, володіючи значним науково-технологічним потенціалом, пропонує міжнародній спільноті співпрацю в галузі авіакосмічних технологій (проект «Морський старт», спільне виробництво літаків АН-140, АН-70 тощо), ресурсо- та енергозбереження (економічні тепло-енергогенеруючі технології), розробки нових речовин та матеріалів (матеріали, що запам’ятовують форму, біосумісні матеріали, матеріали з керованими функціональними властивостями), захист природних екосистем та поліпшення умов життя населення (технології очистки питної води, технології переробки сільськогосподарських відходів) тощо.

Деякі висновки

Оцінюючи прогноз розвитку перспективних технологій в Україні, доцільно враховувати два аспекти.

По-перше, необхідність розвитку взаємодії з європейськими структурами, насамперед в реалізації програм міждержавного, регіонального масштабу з урахуванням досвіду та міжнародного впливу такої організації, як UNIDO (United Nations Industrial Development Organization). Формами такої взаємодії може бути координація з боку UNIDO співпраці країн щодо виконання цих програм.

Важливим також є законодавче та нормативне забезпечення з боку України міжнародного науково-технічного співробітництва.

Другий аспект проблеми стосується внутрішнього вдосконалення організації та фінансування науково-технологічної сфери України.

Головними завданнями тут мають стати:

— підвищення ролі держави в здійсненні процесів реформування науково-технологічної системи при переході на інноваційну модель розвитку економіки;

— вдосконалення механізму фінансування науково-технічної та інноваційної діяльності шляхом оптимального використання державних та недержавних коштів при створенні новітніх технологій, матеріальне стимулювання творчої праці науковців на рівні розвинених держав;

— законодавчий та нормативний захист інтелектуальної власності, створеної науковцями України;

— широке впровадження перспективних організаційних науково-технологічних структур типу технопарків та бізнес-інкубаторів з відповідними пільгами на етапі їх становлення.