Настала пора донкіхотів

Щиро зізнаюся: я зрадів би, коли б мій відгук на роздуми Григорія Клочика «Королева мистецтв — на задвірках освіти» («ДТ», № 44, 2007 р.) був 1001-м і тому не схваленим до друку. Але, боюсь, тисяча відгуків у країні байдужих — це вже занадто! Крик душі Ольги Слоньовської у січні («Косметичний ремонт...») був, мабуть, першим...

Схвалюючи думки, висловлені на сторінках газети Григорієм Дмитровичем та Ольгою Володимирівною, хотів би трішки їм дорікнути. Перший докір народився з образи: чому ви кілька років тому не відгукнулися на моє волання в пустелі — на відкритий лист до Раїси Мовчан, авторки нової програми з літератури і не менш нових підручників? Чекав я, шановні мої однодумці, на вашу підтримку й тоді, коли писав про дамоклів меч над освітою, зокрема про нову систему оцінювання, про заміну твору на екзамені недолугим переказом.

Ви пишете про королеву мистецтв на задвірках освіти, про програми, підручники, ви намагаєтеся боротися з колонауковими кланами, не називаючи, до речі, жодного прізвища, і не бачите, що це все породження існуючої системи, коли влада належить далеко не патріотам України або тим, хто за патріотизм вважає сліпе розхвалювання старовини, отих знаменитих шароварів чи гетьманських палаців...

Перед парламентськими виборами жодна партія, допущена до телепередач, не говорила про літературу, про видання книжок українською мовою, про школу нарешті. Кожного разу, коли я бачу на телеекрані Володимира Яворівського, думаю: ось зараз наш голова розкаже, як в незалежній Україні вимирають письменники, не маючи можливості видати книжку. Даремно жду: наш вождь почав бронзовіти від довгого перебування в депутатському кріслі. Його тривожать більш глобальні проблеми. Свої книжки він, щоправда, видає. А хто допоможе письменнику з глибинки?..

І Григорій Клочек, і Ольга Слоньовська свого часу попрацювали в школі. На перший погляд, вони знають проблеми нашої освіти. Але, гай-гай, як змінилася школа за останні 15 років (у квітні 1992 року я повернувся на круги своя — в школу, коли можновладці зробили мене безробітним редактором районної газети). Працюючи з першими своїми учнями, я написав свою першу літературознавчу роботу, бо мені було з ким «поговорити»: переважна більшість дітей була начитана, мала власну думку. Згодом кращі з кращих під моїм керівництвом писали наукові роботи (кілька з них було надруковано у фаховому журналі, але таке співробітництво залишилося поза увагою і колег, і вищого керівництва: книжки я видаю за власні кошти). А який рівень нинішніх гуманітаріїв? Коли у мене зник посібник з літератури рідного краю, написаний таки мною, в одному класі мені сказали: «Ми не брали, бо ми книжок не читаємо!»

Чому так обережно і довго вводиться інновація на іспиті — незалежне тестування? А тому, що воно засвідчить — нація безграмотна! Хоча, здається, ті люди, які керують нашою освітою, від яких залежать і підручники, і програми, і кількість годин, саме це й планували. Не планували? То чому ж вони тоді керують нами? Сьогодні рівень знань багатьох учнів, за їхнім визначенням, нижчий від плінтуса. Хіба це не дивує: учень пише в 10 класі диктант на 2 бали, але за семестр має 7 або 8? А річ у тім, що має 12 балів за аудіювання (якщо знає один учень, яку літеру писати, то правильно відповість весь клас!), і не менше — за читання (сім колонок, кожна з яких в свою чергу — середнє арифметичне, має виставити вчитель, перш ніж вирахувати семестрову оцінку!).

Хочеться думати, що журналісти «Дзеркала тижня» живуть не одним тижнем і нададуть слово не тільки своїм читачам, а й запросять до розмови представників Міністерства освіти і науки. Чого можна очікувати нового найближчим часом? Поєднання української літератури із зарубіжною? Введення кодексу честі, як в передових школах світу, щоб ми не тягнули за вуха відмінників і належним чином оцінили ледарів?..

І останнє. Попередній мій матеріал з порушеної проблеми (все порушуємо й порушуємо!) в «Дзеркалі тижня» (№ 18, 2005 р.) мав назву «Відійшов від перону наш поїзд...» Припізнились, мовляв, бити на сполох: нас обігнали хитріші дільці. А в нас залишилася можливість поговорити, адже маємо свободу слова...