МОДЕРНІЗАЦІЯ ЧИ РУХ У ПРОТИЛЕЖНОМУ НАПРЯМКУ?

Наша освіта багато в чому розвивається, зростає і розширюється, наче той бур’ян — доволі некеровано і загалом успішно. Особливо це помітно у секторі вищої і післядипломної освіти, де навіть мінімум законодавчої свободи дій став таким потужним прискорювачем збільшення студентських контингентів, що частина вищих навчальних закладів швидко засвоює технології залучення до себе на навчання тієї частини молоді, яка й гадки не мала про їхнє існування.

Та це лише початок. У недалекому майбутньому відбудеться насичення ринку праці надмірно «модними» у даний момент спеціальностями працівника митниці (рекорд конкурсу серед абітурієнтів — мало не сотня осіб на одне місце), правника чи «міжнародного економіста». Вища освіта займеться тим, що ще з дитячого садка готуватиме собі майбутніх студентів.

Успішність освітніх реформ, модернізацій та усіляких інновацій мало пов’язана з тією сумою грошей, що вкладені в них. Можна навести багато прикладів з історії США, Франції, СРСР та інших країн, які свідчать: вкладення коштів у наявну систему освіти без її сутнісних змін і стратегічної переорієнтації — марна справа.

Якщо узагальнити нечисленні приклади порівняно успішних освітніх реформ останніх десятиріч у розвинених країнах, то виявиться, що гроші в них не відігравали вирішальної ролі. Позитивним зрушенням передували інтелектуальні зусилля, результативна і досить тривала робота науковців та експертів. Реалізація створених ними планів модернізації щоразу розпочиналася з законодавчих нововведень, які детально виписували схему незначного за обсягом «пілотного експерименту». Потім результати експерименту аналізувалися і слугували надійною основою для наступних кроків.

Ще один цікавий факт: якщо у першій половині ХХ століття розвинені країни створювали нові освітні закони у середньому один раз у 10—20 років, то наприкінці набагато частіше. Лідери освітніх реформ — мало не щороку, а рекордсмени, такі, як Фінляндія, ще частіше.

Мета такої досить детальної розповіді — надати читачам можливість порівняти те, що відбувається у нас, з «кращим зарубіжним досвідом». Адже є серйозні підстави вважати освітнє законодавство України не просто найслабшим місцем нашої освітньої системи, а й реальним гальмом для її розвитку.

Спробуємо неупереджено проаналізувати, наприклад, мету діяльності всієї освітньої системи держави, виписану в другому абзаці нашого головного Закону «Про освіту» зразка 1996 року: «Метою освіти є всебічний розвиток людини як особистості та найвищої цінності суспільства, розвиток її талантів, розумових і фізичних здібностей, виховання високих моральних якостей, формування громадян, здатних до свідомого суспільного вибору, збагачення на цій основі інтелектуального, творчого, культурного потенціалу народу, підвищення освітнього рівня народу, забезпечення народного господарства кваліфікованими фахівцями».

Звучить непогано, але виникає питання — як, отримавши подібним чином орієнтовану освіту, знайти роботу і забезпечувати себе та родину? Сподіватися на те, що потрапиш у невеликий ліміт «кваліфікованих фахівців» і пізніше гарантовано отримаєш роботу вчителя чи іншого працівника державного сектора зайнятості з оплатою, що становитиме приблизно 60% фізіологічного прожиткового мінімуму однієї особи? Цілком очевидно: наше освітнє законодавство орієнтує освіту на «всебічний розвиток» дітей і молоді, але аж ніяк не на формування особистостей, здатних ефективно і вміло працювати. Все, як сотні років тому, — освіта має навчати лише грамотності і знання арифметики, а професію кожен має здобувати деінде. Народ цим аж ніяк задовольнитися не може, а тому робить власні зусилля для максимально тривалого навчання, для отримання професійного диплома. Саме тому у нас постійно збільшується контингент студентів — кар’єра «кваліфікованого робітника» не розглядається як найперспективніший варіант.

Розвиненіша частина світу випередила нас у визначенні мети освіти — у них освітня система має не лише «формувати особистість», але й озброювати її професійним дипломом, який визнається на ринках праці даної і сусідніх країн. Саме для цього вони удосконалюють освітні комплекси, що складаються з трьох узгоджених секторів — формальної (визнаної) освіти, неформального (допоміжного) навчання та інформальної освіти як сукупності всіх інших засобів надання інформації. Цей комплекс названий «первинна освіта» (initial education) і розрахований на 17—20 років навчання і професійної підготовки.

Проте ретрохарактер нашого головного закону «Про освіту» полягає не лише в неприпустимо звуженій меті діяльності освітньої системи. Його текст змусив творців всіх наступних законів — про професійно-технічну освіту, про загальну середню освіту, про вищу освіту та ін. — керуватися нормами 1996 року, хоч була цілком очевидною їхня невідповідність потребам суспільства та економіки. Погані рішення потім просто тиражувалися лише тому, що не вистачало сил для істотних змін закону «Про освіту».

Зауважу: в Європі доволі прикладів того, що вся група освітніх законів попередньо обговорювалася як цілісний комплекс. Потім ці закони проходили через парламент чи всі одночасно, чи з дуже невеликим розривом. Прикладами є Словенія і Польща, які мають усі підстави вважати своє освітнє законодавство справжньою основою подальшого успішного розвитку освіти.

А тепер зосередимо увагу на призначенні сектора професійно-технічної освіти у нас і в розвинених країнах Європи.

Якщо порівняти структури побудови вищих рівнів середньої освіти на початку 1980-х років і на зламі сторіч, то виявиться, що

1) зросла кількість країн, які застосовують наскрізне уніфіковане навчання у злитих воєдино початкових і основних школах. Все більше стає тих, хто додає до цього комплексу ще й дитячі садки;

2) поділ учнів на потоки навчання на основі «селекції за здібностями» в момент виходу з початкових шкіл зберігається лише в чотирьох країнах — Німеччині, Австрії, Нідерландах і Люксембурзі. Педагогічна громадськість Європи вважає це певним анахронізмом, висловлюючись за віднесення процесу профілізації навчання у старшу середню школу. Тому в цілому середня освіта Європи рухається від високої диференціації і профілізації до уніфікації та демократичності.

І нарешті, найважливіше: зміна ринку праці від класично-індустріального, де домінували масові робітничі професії, до інформаційно-високотехнологічного примушує більшість розвинених країн відмовлятися від базової (в Росії — «початкової») профосвіти і перетворювати середню професійну освіту у вищу. Аналоги нашої професійно-технічної освіти зустрічаються лише в окремих країнах. На тлі цієї тенденції спроба в Україні законсервувати створену в довоєнний період систему масової підготовки робітників, яку колись правильно називали «ремісничою», а тепер «професійно-технічною», є стратегічно помилковою.

Розвинені європейські країни поступово скорочують профтехосвіту, розвиваючи професійно-технологічні профілі старшої середньої освіти. Останні існують практично всюди (за винятком Великої Британії, де ця освітня ланка не передбачена законодавчо. Там професію пропонують набувати «після школи»). Ці зміни супроводжуються повним зникненням багатьох профілів підготовки і злиттям тих, що залишилися, у більш-менш широкі об’єднані спеціальності. Пік «профілізації» в Європі вже лишився позаду і вона переймається тим, як зменшити до мінімально потрібної кількості число профілів навчання і підготовки молоді на рівні старшої середньої школи. Зауважимо — і тут наше Міністерство освіти і науки вирішило рухатися в протилежному напрямі, плануючи років через п’ять створити десятки профілів навчання.

Відмова від профілізації навчання в системі середньої освіти просто означатиме перенесення фахової підготовки у заклади вищої освіти. На практиці це спричинило створення поряд з мережею закладів університетського рівня, які присуджують переважно «академічні» дипломи типу «А», великої кількості політехнічних та інших вищих професійних інститутів. В Європі саме вони стали основою вищої професійної освіти.

До вищих професійних закладів вступають переважно ті, хто отримав середню професійну освіту. Середня тривалість програм навчання там — 3—4 роки, потім присуджується професійний диплому типу «В». Вартість цього навчання у 2—3 рази нижча, ніж в університетах, тому більшість країн Європи сподіваються, що широка мережа вищих професійних шкіл разом з наявними університетами дасть змогу охопити вищою освітою всі 100% молоді 18—23 років. Ось уже років двадцять вища освіта розвиненої частини Європи «приростає» не стільки університетами, скільки вищими професійними закладами.

Який же висновок можна зробити з вищесказаного? Ні про яку серйозну модернізацію освіти в Україні на основі створених освітніх законів не може бути й мови. Хіба що на законодавство просто ніхто не звертатиме уваги…