МИСТЕЦТВО НЕ БУТИ СУМИРНИМ

Нечасто «ДТ» публікує статті, підписані студентами. Оскільки за однією зі своїх професій я викладач, який за віком ще не вийшов із категорії «молодь», хочу заперечити авторові недавнього монологу «Студентство — головний ворог держави?»

Червоною ниткою крізь статтю проходила образа на державу, яка не піклується про студентів, таких беззахисних, білих і пухнастих, котрі тяжко й безперспективно гризуть граніт науки. Студенти, щоправда, народ тепер надто різний, і для їхньої кількості проблеми розміру стипендії, оплати гуртожитку та пільгового проїзду в транспорті, що дедалі збільшуються, життєво важливими не здаються. Та й прототипів героя анекдотів про голодного студента теж чимало. Я і сам пару років тому був студентом, щоправда, престижної спеціальності (економіст), із числа тих, в яких автор, не бачачи іншого виходу, пропонує відняти стипендію на користь студентів «непрестижних». Переконаний — вихід не в такому шариковському підході («взяти й все поділити»), а в зміні студентської ( і ширше — молодіжної) свідомості як складової свідомості національної. Та про все по порядку.

Популярний у легендарних шістдесятих Г.Маркузе вважав, що пролетаріат давно перестав бути рушійною силою суспільства, і роль цієї сили перейшла до студентства — адже саме в даній соціальній групі сполучається невдоволення, максималізм вимог (будь реалістом — вимагай неможливого!) і високий інтелект. Теорію цю західна молодь демонструвала на практиці, особливо в 1968-му, коли осередками бунту проти обридлої дійсності найчастіше ставали провідні університети. Чимало з тих бунтарів згодом зробилися розсудливими і стали істеблішментом. Приміром, міністр закордонних справ Німеччини Йошка Фішер, який у юності був радикалом і бився з поліцією. Проте завдяки тому бунту Захід нині — недосяжна мрія нашої країни, і до мрії цієї тече потік українських громадян — від чорноробочих, гангстерів і повій до лікарів, академіків і студентів (як показують дослідження, понад половина студентів мріють після закінчення навчання емігрувати).

Молодь на Заході різношерста й активна. Сотні тисяч молодих людей вважають себе захисниками природи, анархістами й автономами, фашистами (на жаль) і антифашистами... За даними одного «альтернативного» журналу, лише в Німеччині одних анархістів налічується близько 70 тисяч. Причому братія ця не вгамувалася від ситного життя і продовжує активно обурюватися з різних причин — через те, що транспортуються Європою радіоактивні відходи та всесвітньою глобалізацією (Берлін, Давос, Сіетл, Мельбурн і т.п.), завдяки чому життя там стає дедалі кращим і веселішим. З іншого боку, на гребені всіх суспільних процесів перебуває студентство Латинської Америки, яке навряд чи запідозриш у зайвій ситості. Не відстають від своїх колег і азіатські студенти, силами яких були (і навіть неодноразово) повалені корумповані режими в Південній Кореї, Індонезії, Філіппінах...

В Україні ж від сну студентство в останні десятиліття прокинулося лише раз — у 1990-му. Чимало написано про наслідки тієї Гранітної революції, особливо в контексті останніх подій. Розвивати тему не варто. Та одне вірно — потрясати підвалини наша молодь більше не намагалася. Єдине, де міг бути якийсь організований опір — це боротьба з «Укрзалiзницею» за 50-відсоткову оплату проїзду (право на таку знижку в міжміських автобусах було безнадійно програно). Щастя проїзду за півціни регулярно віднімається в студентів перед черговими виборами й саме тоді повертається подарунком зверху. (Скаржачись на хронічну бідність, «Укрзалiзниця» може, попри все, дозволити собі будівництво нового вокзалу в Києві й перманентний капремонт існуючого.) До речі, в Європі всім молодим громадянам до 26 років можна їздити за півціни — молодь має бути мобільна й споглядати світ, а не лише двічі на рік вояжувати із міста додому за салом. Це, мабуть, невтямки 20 тисячам згаданих студентів Київського університету, які кинулись за гербовими печатками на студентські квитки під час чергової кампанії з «халявою».

Апатію до всього, що коїться, спостерігав я в однолітків усі роки свого студентства. Їх я міг зрозуміти — як уже казав, учився я на факультеті «престижному», і більшість моїх однокурсників (а також їхні батьки) були людьми небідними. Та й інші студенти — інженери, фізики, математики ніколи не виявляли бажання до прямих дій — у відповідь на будь-які утиски хоча б із боку тих самих комендантів. Навчався я за політичних глухих часів — студентом я застав лише другі президентські вибори 1994 року, коли до політкризи було ще далеко. Зате в ті самі роки познайомився з традицією студентського стукачества, яке славно відродилося, — щоправда, до честі моєї ужгородської альма-матер, не у моєму вузі. Користуючись правом пільгового проїзду, часто відвідував свого друга-медика, який навчався в Тернополі. Там інститут стукачів був настільки повсякденним, що нікого не дивував — усіх «шісток», які доповідали начальству оперативну обстановку в гуртожитках (хто з ким пив, хто з ким спав) знали й не били. (Коли саме з Тернополя пішла ініціатива доповідати нагору про умонастрої в школах і вузах, я не особливо здивувався.)

Ситуація різко змінилася за останні роки. Може, у Києві студенти й заробляють десятку за політичні мітинги, та не в моєму рідному Закарпатті. Тут, як і належить провінції, працює горезвісний адмінресурс, і політичною, пардон, проституцією молоді займатися не велено. Від самого початку новітньої ери (вибори президента-99) організовані маси тих, хто гризе науку (не лише студенти, а й учні технікумів і ПТУ), використовуються як штики у всіх баталіях, які дедалі загострюються. Приміром, перше бойове хрещення студенти державного інституту, де я підробляю, пройшли перед другим туром виборів Гаранта, коли їх зігнали на антикомуністичний мітинг («Явка обов’язкова», — суворо попереджала листівка на дверях вестибуля). Потім була участь у референдумі з народної ініціативи (виборчу дільницю влаштували в гуртожитку і заборонили на неділю роз’їжджатися додому). Апофеозом став нинішній січневий мітинг на підтримку Президента, коли абревіатура мого інституту засвітилася на УТ-1 у тривалому репортажі про хвилі всенародного «одобрямса», які прокотилися країною. Якогось опору подібному залученню до політичних ігрищ із боку студентів не було — найметкіші намагалися поїхати додому через сімейні причини. Судячи з репортажу, в інших обласних вузах та інших навчальних закладах молодь також є бойовим авангардом подібних акцій.

Не маю, утім, права не вірити в добровільну участь молоді в заходах. Адже на всіх організованих «на пiдтримку і пiд патронатом» днях міст, молоді, Незалежності, Конституції і т.п. з концертами та феєрверками, на які ідуть мільйони гривень, котрих так не вистачає молодим людям, «відривається» молодь цілком щиро. І не скиглить із приводу маленьких стипендій, відсутності роботи та перспектив на житло й інші дрібниці. І будівництво до першого ювілею України колони вартістю в кілька десятків мільйонів доларів ніхто не вважає перешкодою містам, що вимирають у двох десятках кілометрів від Києва (в яких, можливо, доживають свій вік, що скоротився за 10 років незалежності на ті самі 10 років, батьки цієї молоді). На гранітних плитах і біля фонтанів у центрі столиці так любили посидіти молоді люди, часто з книжками в руках — студенти, мабуть. Кому з них спала на думку згадка про безглуздість і навіть аморальність цієї колони? Хто прикувався ланцюгом до фонтана, щоб зупинити безумне будівництво, а гроші вимагав витратити на що-небудь путнє?

Як не затерто звучить часом ленінська фраза, та держава — це насправді ми. Одні з нас відсторонюються чи біжать геть від держави, яка повернулася до нас обличчям і скорчила гримасу, або ж «...роблять вигляд, що вірять державі, яка робить вигляд, що піклується». Інші, генетичні комсорги, вступають до молодіжних об’єднань при псевдопартіях і там грудьми прокладають собі шосейні дороги в майбутнє. Треті, четверті... Останнім часом, як переконує преса, у деяких відбувається той самий зсув у свідомості, із якого і розпочав я свій опус. Думаю, якщо він буде в головах тих, хто міцно засвоїв мистецтво бути сумирним, тоді Україні ще можна сподіватися на свій, вітчизняний, 68-й із усіма випливаючими з цього наслідками.