«МИ — КРИГОЛАМИ РИНКУ»

Вчителювання — не втрачене ремесло, але повага до нього — втрачена традиція.

Проголошення незалежності України ознаменувалося багатьма явищами, досі невідомими. До них можна зарахувати й утворення вищих навчальних закладів недержавної форми власності. Одним із перших таких вузів у країні стала Національна академія управління, що нині посідає лідируючі позиції в царині підготовки економістів і юристів.

Сьогодні ми пропонуємо увазі читачів «ДТ» інтерв’ю з ректором НАУ С.ЄРОХіНИМ. Сергій Аркадійович досконало розбирається в усіх ділянках освітнього поля в Україні й за кордоном, у складностях і перипетіях розвитку вищої освіти в нашій країні, тож його думки й міркування дуже цікаві.

— Сергію Аркадійовичу, що ви можете сказати про існуючу в країні комбіновану систему освіти?

— У чистому вигляді в Україні немає приватної системи освіти. Що далі, то більше в цьому переконуюся. Будь-який вуз, незалежно від форми власності, скажімо, Національна академія управління, допускає наявність колективної форми власності. У НАУ засновником є трудовий колектив. Але діємо ми за ліцензією та з акредитацією, які мають загальнодержавну силу та значення, тобто за тими ж дозвільними та такими, які встановлюють право, документами, що й вузи державної форми власності.

— Що у вас спільне і чим ви відрізняєтеся від державних вузів в освітньому плані?

— Ми виконуємо всі освітні стандарти — єдині для всіх наших вузів. Стосовно джерел фінансування, то тут також важко провести вододіл, де приватні вузи, а де державні. Адже загальновідомо, що на дефіцитних спеціальностях держвузи мають 50—60 % контрактників, тобто вони фінансуються за рахунок юридичних і фізичних осіб, а не тільки за рахунок бюджету.

— Тоді, можливо, у вас значна свобода в управлінні вузом?

— А дзуськи. Ректор недержавного вузу відчуває з боку міністерства не те щоб тиск, а безпосередній керівний вплив аж ніяк не менше, ніж ректор держвузу.

Питання, пов’язані з аспірантурою, докторантурою та низка інших ідуть через управління підготовки кадрів міністерства. Сюди ж належать і питання розвитку та використання матеріальної бази. Вони також неодмінно мають проходити через відповідні служби міністерства. І ось я ректор недержавного, тобто небюджетного вузу, не створеного постановою Кабміну, фактично зарегульований державним апаратом. Простежується своєрідне одержавлення недержавної сфери освіти. Однозначної оцінки цьому явищу я поки що дати не можу.

На даному етапі розвитку суспільства конкретно говорити про особливості тільки приватних чи державних вузів важко. Адже так званий недержавний вуз діє за тими самими правилами, що й державний. Стосовно ректорату, деканатів, ученої ради, відділу кадрів, бухгалтерії, приймальної комісії, то їхня діяльність також цілком копіює роботу аналогічних структур у держвузах. В умовах такої тотальної бюрократії працювати, звісно, важко. Навіщо потрібна така дріб’язкова регламентація, яка поглинає безліч людських ресурсів для своєї підтримки? Ясна річ, із цим пов’язані й наші фінансові втрати.

Недержавні вузи в країні, де є малий і середній бізнес, — це своєрідні інноваційні інкубатори, які при несприятливій кон’юнктурі ринку згоряють першими.

— Чи чітко визначено освітнє правове поле в Україні?

— Так склалося, що ще за радянських часів я був причетний до створення першого «Закону про освіту». Його ухвалила Верховна Рада УРСР незадовго до розвалу Союзу, тобто ще при комуністичному режимі. Закон розробляли з 1989 до 1991 р. Мені здається, що та редакція закону прогресивніша від нинішньої. Усі наступні його регламентації, уточнення й удосконалення означають лише появу все нових і нових додаткових обмежень.

— І в чому конкретно це виявляється?

— У нас паралельно існує стара кваліфікаційна система — молодший фахівець, фахівець. З’явилися бакалавр, магістр. А реконструкції всієї освітньої системи немає. Адже ще з радянських часів у нас збереглися також кандидат наук і доктор наук.

Якщо ми звернемося до англосаксонської системи, то там лише три рівні кваліфікації: бакалавр, магістр і доктор. Їх вважають науковими ступенями. А в нас — це кваліфікаційні рівні. Наша стара освітня система намагається вижити. Безсумнівно, вона гальмує поступальний розвиток українського суспільства до цивілізованого суспільства.

— Чи може Україна використовувати своє нинішнє становище в сфері освіти для економічного зростання?

— Інтелектуальні ресурси України, можливо, дають їй шанс ввійти в коло розвинених держав планети. Ми можемо спостерігати цивілізаційні прориви з середньовіччя до вершин сучасної цивілізації на прикладі таких країн, як Південна Корея, Гонконг, Малайзія, певною мірою Китай.

Україна також має шанс зробити цивілізаційний стрибок і стати помітним виробником інтелектуально-технологічних послуг.

Відомо, що торік зі 115 тисяч в’їзних віз близько 30 % американці видали математикам, програмістам й економістам з Індії.

— Але ж це «відплив мізків»?

— Як кажуть індійці, це «ротація мізків». Досягнувши успіхів у, приміром, Силіконовій долині, індійці-емігранти, буває, повертаються додому, лобіюють інтереси своєї країни через океан, вкладають інвестиції у вітчизняну промисловість. А «ротацією мізків» тепер уже нікого не здивуєш.

— І як ви оцінюєте цей новий вид міграційних процесів?

— Тут два боки медалі. Для окремої особистості важливо себе реалізувати. Де в нашій країні може знайти себе фахівець у галузі високих технологій? Кожен індивідуум вільний розпоряджатися своєю долею та пропонувати свою робочу силу там, де її цінують вище. Якщо я зумів продати себе в Америці, це зовсім не соромно. Час відмовитися від радянського заяложеного стереотипу доби «залізної завіси» і зрозуміти, що держава — не наш господар.

У всіх країнах ЄС знято всі бар’єри на міграційні процеси.

— І вам не шкода, що молоді високоосвічені люди залишають рідну країну?

— Це боляче. Але цей процес далеко не випадковий і має своє історичне коріння.

Відбувається експорт людей з найвідсталіших країн (а до них на даному етапі розвитку, на жаль, належить й Україна) у країни з передовою економікою.

Завдання держави полягає в тому, щоб створити молодому поколінню сприятливі умови тут. Тоді й інтелект нації не вимиватиметься з країни.

— Яка роль освіти в сучасному світі?

— У суспільстві й державі досі живуть застарілі уявлення про роль освіти. Тоді процвітала планова система в усьому. Приміром, існував план розподілу молодих фахівців, і задовго до випуску можна було зорієнтуватися, до якого механізму централізованої системи ведення народного господарства тебе, неначе гвинтика, прикріплять. Тобто людину розглядали як елемент народногосподарського комплексу.

Освіта в усьому світі стає чинником розвитку особистості. Україна також стає на цей шлях. Тому кожен вуз країни відчуває нині соціальну відповідальність за ті знання, які він дає своїм вихованцям. Ми повинні давати студентам широку систему знань і практичні навички в різних сферах виробничої діяльності.

— Чи є особливості у ставленні владних структур до державних і приватних вузів?

— Практично, немає ніяких відмінностей між державними та приватними вузами щодо засобів фінансування й управління. Але так званий недержавний вуз, скажімо НАУ, дискримінується державою в трьох основних питаннях.

По-перше, недержавний вуз сплачує більше податків, ніж державний. Зокрема це стосується податку з прибутку. Адже, за чинним законодавством, оподаткування прибутку — це оподаткування інвестицій на розвиток. Він іде поквартально- нагромаджувальним результатом. За будь-які наші придбання ми мусимо переплачувати 20%. Купуєш персональні комп’ютери, класні дошки, парти — заплати понад вартість 20%. Отже, замість, приміром, необхідних нам п’яти комп’ютерів ми маємо змогу купити тільки чотири.

По-друге, як пояснити таку парадоксальну річ, як призначення пенсії нашим викладачам. Ця ситуація мені, як економісту, не зрозуміла. Більше того, вона здається мені дикою. Адже пенсійні відрахування належать не державі, а конкретним особам. Тож пенсійне забезпечення працівників недержавних і державних вузів має бути однаковим. Яке має значення, де працює людина? Головне, що з її зарплати йдуть відрахування в Пенсійний фонд.

Не таємниця, що майже половина економіки України вже приватна. І Пенсійний фонд однаковою мірою формують обидві її частини.

Більше того, робітник недержавного вузу має вищу зарплату, отже, з його зарплати йдуть більші відрахування в Пенсійний фонд.

— Яка ж зарплата викладача недержавного вузу?

— Півтори-дві тисячі гривень. Вона може бути і вищою. Це не межа. І при виході на пенсію працівник недержавного вузу не має тих можливостей, які закріплено за працівниками державних вузів. Нонсенс! Абсурд! Це вже дискримінація не форм власності, а дискримінація конкретних людей.

Безглуздість ситуації також у тому, що дискримінуються наші громадяни, котрі схотіли навчати своїх дітей у недержавних вузах. І цей факт юридично закріплено. Але ж це суперечить Конституції України.

— І як усе вищенаведене позначається на вашому вузі?

— Національна академія достатньо потужно долає всі затори. Але прикро, що значна частина наших зусиль іде в пісок.

А ось іще цікаве питання. У нинішніх державних вузах на престижних спеціальностях «економіка» та «право» до 50 % студентів навчаються за т.зв. контрактами. У цих вузів очевидні переваги з боку держави, про що я вже говорив.

І виходить, що коли сім’я з якихось причин вирішила навчати свою дитину за власні гроші, то вона продовжує формувати суспільні фонди споживання, за рахунок яких здійснюється безкоштовна освіта. Таким чином я, як гіпотетичний батько, плачу не тільки за свою дитину... Де ж елементарна справедливість?

— А як усе це вирішується в інших країнах?

— Як приклад візьмемо США. Ця країна, на наш погляд, найбільше капіталістична. З її досвіду, незалежно від того, де ти навчаєшся, у «state university» чи в «private university», потрібно платити, але різною мірою. У престижних університетах ця плата сягає 40—50 тис. дол. І якщо ти хочеш здобути путівку до найвищих верств американського суспільства, то навчатимешся в більш престижному вузі. Інтелектуальний бульйон там насиченіший, поживніший. Ясна річ, і плата за навчання там, як правило, вища.

Тепер звернемося до Великобританії. Тут існує англо-американська система освіти, вона, скажемо так, більш соціалістична. Там, звісно, є «state uni- versity». Плата за навчання є, але з урахуванням твоєї податкової вартості. І якщо університет одержує фінансування, то він бореться за якнайбільшу кількість студентів. У Великобританії фінансується не університет, а студент. Для прикладу можу навести університет у м. Престоні, з яким у нас зав’язалися теплі взаємини та плідні творчі відносини. У цей університет студент хоч із Манчестера, хоч з Ліверпуля, хоч з Единбурга приносить із собою «податкову вартість його родини» відповідно до внеску цієї сім’ї в національне надбання Британії. А фінанси переказує муніципалітет. Таким чином, існуюча в туманному Альбіоні податкова система має елементи соціального страхування особистості, зокрема й у сфері освіти. Така сама система у Швеції.

А в нас фінансуються структури, а не люди. Гроші, що є в бюджеті на освіту, а це близько двох мільярдів гривень, повинні однаковою мірою належати всім тим, хто має на це право. Хто закінчив середню школу, хто жив у цій країні (спочатку в СРСР, а згодом у незалежній Україні), хто створював національне багатство. Якщо є мільйон студентів, то ці два мільярди — надбання цих людей. Незалежно від форми власності. Бо це не подарунок держави, це сума, зароблена громадянами держави.

Європа це вже зрозуміла. Наше майбутнє пов’язане, з одного боку, з медичним страхуванням, з іншого боку — з пенсійною системою, ну і, звісно, з освітньою системою. Це цивілізована форма обліку трудового внеску населення. При цьому забезпечується можливість стовідсоткового доступу до освіти громадян держави, незалежно від майнового стану. У нас на сьогоднішній день в освіті — відомчо-бюрократична модель, яка поки що тільки маскується під ринкову.

— Якою є інфраструктура НАУ, її матеріально-технічна база?

— З цього року ми значно зміцніли. З’явилися нові площі, нова техніка та обладнання. Нашою гордістю є бібліотека, сучасна, з великими фондами друкованої продукції. А де ви ще знайдете таку, як у нас, бібліотеку електронних видань? Понад 100 тис. джерел літератури! НАУ не споживач в Інтернеті, НАУ — виробник інформаційних послуг.

Забезпечення обчислювальною технікою в нас також пристойне. Як вуз IV рівня акредитації, ми виконуємо відповідні стандарти. Так, приміром, цілком перекриваємо норматив: одна комп’ютерна година в день на студента. На один комп’ютер у нас вісім студентів.

Немає обмежень ні в комп’ютерному забезпеченні студентів, ні в доступі до Інтернету. З упевненістю кажу вам, що інфраструктура НАУ не відрізняється від інфраструктури середньоєвропейського чи американського університету.

— Які умови вступу в НАУ?

— Вуз у нас недержавний. Тож навчання кожного студента фінансується на контрактних засадах. Талановитій молоді в нас надають різноманітні гранти. У нас є студенти, котрі навчаються за кошт НАУ. Кожен п’ятий студент НАУ має той чи інший грант. Так, редактор часопису «Я — студент» студентка НАУ Т.Овсянникова має 100-відсотковий грант. Крім того, за свою роботу на ниві видання часопису вона одержує зарплату. У нас принцип — будь-яка праця неодмінно повинна оплачуватися. Тому наші студенти — автори статей для часопису отримують ще й гонорари за публікації.

— Який же рівень оплати навчання студентів?

— Ми своєрідні криголами ринку. Як вуз, що поважає себе, ми не працюємо за демпінговими цінами. Але якість навчання гарантуємо. З іншого боку, погляньте, і в цьому є неабияка частка жарту, — найвищі контрактні ціни за навчання в такому державному вузі, як Національний університет ім. Т.Шевченко. Цей національний вуз — лідер не лише за якістю освітніх послуг, а й за їх ціною. Воно й не дивно: висока якість освіти передбачає високу її вартість. Підтверджує мій постулат і той факт, що є дуже багато готових платити за освіту, отриману в Національному університеті ім. Т.Шевченка. У нас оплата за навчання — удвічі менша, ніж у ньому.

(Конкретних цифр плати за навчання ректор усе-таки не назвав, але мені вдалося з’ясувати, що це приблизно 750 дол. за семестр, тобто 1500 дол. за навчальний рік. — В.Ш.)

— Чому так низько оцінюється у вартісному вираженні праця викладачів у державних вузах, де досить висока частка «контрактників»?

— Це загадка не тільки для вас, а й для мене. Куди зникають ці гроші за контрактне навчання в державних вузах? Ні пристойної зарплати педагогам, ні сучасної техніки та обладнання. Але вони мають ще й значне бюджетне фінансування.

— Так, це мені добре відомо на прикладі Національного технічного університету «КПІ». У січні викладачам у добровільно-примусовому порядку запропонували взяти двотижневу відпустку за свій рахунок. Те саме повторювалось у травні. За вказівкою згори потрібно час від часу проводити скорочення викладачів, а ті, з почуття солідарності, повинні письмово заявляти про бажання, щоб їм урізали зарплату.

— Так, це правда. Тож, повертаючись до початку нашої розмови, хочу ще раз підкреслити: податок на прибуток у недержавному вузі — це податок на розвиток, тобто податок, який перешкоджає розвитку недержавного вузу. Саме за рахунок цього податку плата за навчання в недержавному вузі об’єктивно повинна бути трохи більшою, ніж у контрактників у державному вузі.

— Яку реальну допомогу надає НАУ держава?

— Радше НАУ всіляко підтримує державу. Реальна допомога на державному рівні відчувалася тільки з боку Кабінету міністрів, який дозволив створити НАУ.

— Як розподіляються випускники НАУ після закінчення вузу?

— Не характерно для нашої країни й нашого часу, але це факт — у нас майже стовідсоткове працевлаштування випускників. Як правило, їх із задоволенням беруть на роботу великі фірми, державні структури типу податкової служби, міністерства фінансів, банків будь-якої форми власності. Зазвичай вони обіймають посади головних економістів, головних бухгалтерів, юристів. З питань працевлаштування ми широко співпрацюємо з нашою асоціацією випускників НАУ.

— Як ви ставитеся до того, що тільки в Києві 74 вузи, з яких 39 державних і 34 недержавної форми власності?

— Нормально ставлюся. Обидві системи освіти мають право на життя. Про це вже багато десятиліть промовисто свідчить досвід Заходу.

— Ви ініціювали проведення конкурсів «Майбутній студент». Які цікаві результати здобуваєте з отриманого матеріалу? Чи доходять ваші дослідження до управлінських владних структур, Міністерства освіти, Академії педагогічних наук?

— Беручи участь у наших конкурсах і олімпіадах, старшокласник підвищує, як то кажуть, свій «background», удосконалюється в різних навчальних дисциплінах. Причому переможцям наших інтелектуальних змагань «світять» некопійчані призи: персональний комп’ютер, телевізор, магнітофони й аудіоплеєри. Звичайно, далеко не кожен з них згодом стане нашим студентом. На організовувані НАУ конкурси й олімпіади треба дивитися не тільки суто прагматично. Проводячи ці заходи, ми піднімаємо цим рівень середньої освіти в країні, виявляємо талановитих, обдарованих дітей.

Ясна річ, тримаючи руку на пульсі середньої освіти в країні, я намагаюся одержати максимум аналітичної інформації, яку згодом використовую для корекції та вдосконалення навчальних планів і програм у НАУ.

Усі свої конкурси ми проводимо самостійно, за власні гроші, які йдуть на організацію цієї роботи, видання власної безкоштовної газети «Аспект» тиражем 30 тис. примірників, придбання цінних призів і організацію заходів з нагородження переможців.

— Які результати цих конкурсів?

— У процесі їх проведення ми переконалися, що, на жаль, рівень викладання природознавчих навчальних дисциплін в Україні падає. У першу чергу це стосується математики. Трохи кращі справи з англійською мовою та інформатикою. Стабільно на низькому рівні викладання української мови й літератури.

— Чи є у вас спонсори?

— (Сміючись). Авжеж. Це ті батьки, котрі довірили нам навчання й виховання своїх дітей і внесли за це відповідну плату. Самі особисто або через підприємства та фірми, де вони працюють чи з якими їм удалося домовитися. Парадокс у тому, що з сум, які фірми переказують на навчання, стягується 40 % податку.

— Як ви оцінюєте свою власну роль у підвищенні рівня довузівської підготовки в Україні? Коротше, хто ви, пане президенте й ректоре НАУ, — філантроп, меценат, «новий українець» чи ж бізнесмен сучасного штибу?