Куди прямує університетська наука?

Відбулися вже треті щорічні Академічні читання пам’яті засновника та першого президента Академії наук вищої школи України (АН ВШУ), визначного вченого-фізика і громадського діяча Віталія Стріхи (1931—1999). Виголошені на цих читаннях доповіді охопили практично весь спектр дослідницьких робіт, що проводяться сьогодні в українських університетах. Їхній рівень засвідчив: попри всі труднощі та песимістичні прогнози, наука в українській вищій школі все ще жива.

Проте підстав для тривоги вистачає. Як наголосив у своєму вступному слові президент АН ВШУ, доктор геолого-мінералогічних наук, професор Микола Дробноход, сьогодні понад 60 відсотків українських ВНЗ (число яких щороку зростає, переходячи всі розумні межі) взагалі не ведуть наукових досліджень. А це негативно позначається і на рівні самої вищої освіти, яка часто перетворюється на профанацію.

Особливо прикра тенденція спостерігається в низці недержавних ВНЗ. Один із яких відкрив уже понад 100 філій по Україні (їхнє число планується довести до понад 300, чи не по одному на кожен райцентр!) Вся «освіта» у таких філіях зводиться до того, що «студент» отримує кейс із набором сумнівної якості навчальної літератури, виданої тим же розрекламованим ВНЗ, яку мусить самотужки засвоїти. Таку практику «дистанційної освіти» важко назвати інакше, як погано завуальованою купівлею дипломів.

За всім цим, на думку М.Дробнохода, — нерозуміння справжнього значення науки та освіти українською правлячою верхівкою (як колишньою, так і нинішньою). Адже продумане, системне наукове бачення майбутнього України відсутнє й досі, а слова «збалансований бюджет» звучать значно частіше, аніж «збалансований розвиток». А тим часом по справжньому збалансований бюджет можливий лише на основі розуміння потреб збалансованого сталого розвитку.

Занепокоєння звучало і з вуст інших доповідачів. Член-кореспондент НАН України, президент Українського фізичного товариства Володимир Литовченко розповів, з якими труднощами стикається відродження зруйнованої української мікроелектроніки. Ми ще маємо висококваліфікованих фахівців, які п’ятнадцять років тому працювали на різних «ящиках». Але необхідно закупити технологічний модуль вартістю близько 100 мільйонів доларів. Таких коштів у держави немає, тому українські фірми сплачують щороку 50 мільйонів доларів білорусам за використання їхнього модуля «Інтеграл». Платимо ми й росіянам (там мікроелектроніку визнано на державному рівні одним із п’яти стратегічних пріоритетів). Усього ж Україна витрачає щороку за кордоном на технології та наукові розробки близько 500 мільйонів доларів — це утричі більше, ніж виділяє на власні наукові дослідження.

Не бракувало й інших прикладів, коли вчені, вже отримавши блискучі результати, наштовхувалися на глуху стіну. Всім причетним до технічної науки відома проблема гелію — легкого інертного газу, з допомогою якого досягають необхідних у дослідженнях наднизьких температур. На Землі гелію обмаль (навіть відкрито його було 1868 року під час дослідження спектру Сонця і лише через понад чверть століття виявлено й на нашій планеті). Тому США вже створюють стратегічні запаси гелію, консервуючи ті свердловини на родовищах вуглеводнів, що містять промисловий відсоток благородного газу.

Україна імпортує весь необхідний гелій з Росії (цим займається одна-єдина комерційна структура, яка отримує, за оцінками фахівців, непогані прибутки). Водночас, як наголосив у доповіді засновник авторитетної наукової школи геологів у Харківському національному університеті ім.В.Каразіна академік АН ВШУ Петро Зарицький, розвідані запаси гелію на родовищах вуглеводнів Харківської області на 2000 рік становили 580 мільйонів кубометрів. Становили, бо на сьогодні 460 мільйонів з них уже назавжди випущено в атмосферу разом зі спаленими пропаном і бутаном. Всі звернення до попереднього уряду (попри велику потребу держави в кріогенних рідинах) закінчилися нічим...

Українська університетська наука мала визначні здобутки в минулому. (Про цікавий факт нагадав у своїй доповіді академік АН ВШУ Павло Каліман. Вважається, що термін «біохімія» було запроваджено 1903 року в Німеччині, на той час коли в працях професора Харківського університету Олександра Данилевського він з’явився майже на двадцять років раніше.) І нині вузівська наука може похвалитися працями цілком конкурентоспроможного рівня.

Під час дискусії щодо шляхів подальшого реформування української науки (необхідності цього реформування не заперечував ніхто) голоси розділилися. Має своїх прибічників концепція радикальної передачі наукових структур НАНУ університетам. Однак — як більш реалістичну — було сприйнято іншу пропозицію: при провідних ВНЗ формувати компактні науково-дослідні структури, комплектувати які необхідно талановитими випускниками.

Академія наук вищої школи України, заснована 1992 року з ініціативи професора, доктора фізико-математичних наук, лауреата Державної премії України Віталія Стріхи, є громадською організацією, що об’єднує найвідоміших учених, які працюють в українських університетах. За всю свою історію вона не отримала жодної копійки бюджетного фінансування.

Треті читання пам’яті першого президента академії (проведені знову ж таки без жодної державної підтримки!) показали: наукові товариства можуть зробити чимало корисного для розвитку національної науки. Потрібно лишень, щоб держава навчилася сприймати такі об’єднання науковців не лише як потенційних прохачів коштів, але насамперед як повноправних партнерів в організації наукових досліджень та як кваліфікованих експертів для оцінки різних державних рішень (у всіх важливих царинах — від енергозбереження, біотехнології, охорони здоров’я до мовної політики). Бажано — ще на стадії проектів, що дозволить уникнути багатьох болючих помилок. Як воно, власне, робиться у світі, який ми називаємо цивілізованим.