Як в українські виші можуть повернути російську мову

До Верховної Ради України подано законопроєкт №3717 про внесення змін до Закону України «Про вищу освіту», який має врегулювати організацію навчального процесу для студентів, що є громадянами іноземних країн та/або особами без громадянства. А саме законопроєктом пропонується доповнити Закон «Про вищу освіту» частиною, в якій передбачити, що для іноземних громадян та осіб без громадянства, що бажають здобувати вищу освіту за кошти фізичних або юридичних осіб в окремих групах, які складаються виключно з іноземних громадян та/або осіб без громадянства, навчання може здійснюватися іноземною мовою.

Здавалося б, це стосується виключно іноземних студентів, тож питання дуже професійно-специфічне. Тим часом чомусь моя alma mater Національний університет «Києво-Могилянська академія» забив на сполох і закликав парламентаріїв не підтримувати цей законопроєкт. Паралельно численні застереження щодо цього законопроєкту почали обговорювати в академічному середовищі. То про що ж ідеться — про повернення російської мови в український академічний простір чи лише про дуже локальне питання мови навчання іноземців у закладах вищої освіти (ЗВО) України?

Законопроєкт справді пропонує уможливити навчання іноземних студентів «іноземними мовами», а не якоюсь певною. Тим часом, переглядаючи аргументи авторів пропозиції, виявляємо, що говорять вони насамперед про студентів із пострадянських країн, кількість яких в українських ЗВО, за даними Українського державного центру міжнародної освіти МОН, з 2018 року по 2021-й зменшилася на 9%. А отже, як дуже скоро виявляється, йдеться про російську мову навчання для іноземних студентів в Україні і про те, що саме без російської мови українські ЗВО нібито «втрачають» студентів, зокрема з Казахстану, Узбекистану, Туркменістану, Таджикистану тощо. Справедливості ради зазначимо, що згадується і французька як запитувана мова для навчання в Україні, наприклад для студентів із Марокко, — але якось дуже побіжно. Таким чином, за рахунок псевдопатріотичних аргументів на кшталт «не віддаймо абітурієнтів Росії» маємо пропозицію про «втримання» (чи повернення) російської мови в українському академічному просторі.

Основним, і чи не єдиним контраргументом міг би бути такий: в умовах війни, з геополітичних міркувань, Україна має наполегливо пропонувати іноземним громадянам свої наративи, своєю мовою. Адже мова — це суперпотужний аргумент пропаганди, тож навіщо нам навчати російської тих, хто не знав її до приїзду в Україну (а, крім студентів із пострадянських країн, російською нібито бажають навчатися студенти з того ж Марокко, з Китаю), чи розвивати її знання в тих, хто нібито російською вже володіє (про «нібито» — трохи нижче)? Адже нам конче потрібні амбасадори з іноземних студентів, котрі щонайглибше розумітимуть саме наші контексти...

Натомість спробуємо довести нерелевантність аргументів про навчання «іноземними мовами» як додаткову пропозицію від українських ЗВО чи додаткове джерело коштів, що підуть на підтримку і розвиток українських університетів, пропонуючи поглянути на кілька кроків уперед.

Глобальна конкуренція у вищій освіті шалена, тож якість освітніх послуг дедалі більше важитиме, коли йтиметься про вибір країни й університету навчання. Якісна ж освіта потребує якісної підготовки викладачів і якісної літератури. А якою літературою, якими джерелами послуговуватимуться ті, хто навчатиме й навчатиметься в Україні російською мовою? Українські університети будуть купувати російськомовні публікації чи доступ до російських баз даних? Замість того, щоб купувати найновіші англомовні джерела? Чи, може, як проскочило аргументом «за» в одній із «фейсбучних» дискусій, послуговуватимуться старими російськомовними (радянськими?) підручниками, адже з дозволом викладати російською непотрібно буде їх викидати….

Цікаво також, як, де й хто готуватиме, розвиватиме російськомовних викладачів? Конференції, публікації будуть проходити в пострадянському просторі замість глобального англомовного? Отож чи про розвиток українських ЗВО тут ідеться, і чи цей «розвиток» не завершиться лише ремонтом університетського корпусу за рахунок «іноземних» грошей? Якщо ж у літературу й розвиток викладачів не вкладати — чи надовго вистачить запасу якості «російськомовній освітній пропозиції» від України, щоби продовжувати приваблювати іноземців?

Пані Марія Зубрицька, літературознавиця і проректорка ЛНУ ім. І. Франка (1999–2019), в межах дискусії навколо законопроєкту пропонує уважно переглянути статтю експерта Центрально-Азійського аналітичного бюро Нурбека Бекмурзаєва про радикальні зміни статусу російської мови як мови спілкування та навчання у країнах Центральної Азії. Зокрема, в Туркменістані 82% населення узагалі не розмовляє російською, а навчання в школах і вишах російською мовою взагалі не ведеться. В Узбекистані 59% людей не розмовляють російською, а Казахстан до 2025 року перейде на латинську абетку. Тож якщо Україна таки приваблюватиме студентів із цих країн своїми освітніми пропозиціями (на що, звісно, сподіваємося), чи не буде російська для них такою ж іноземною, як українська або англійська? Навіщо ж тоді українським ЗВО витрачати зусилля на те, щоб як мінімум розробити і провадити підготовчі програми з російської мови як іноземної, готувати навчальні програми, програми дисциплін російською? Чи не варто переспрямувати ці зусилля на українську або англійську?

Погоджуємося, що автори законопроєкту «врівноважують» свою пропозицію навчання «іноземними мовами» обов’язковим вивченням української мови іноземцями, котрі навчатимуться в Україні іншими мовами. Звісно, закріплення вимоги вивчення української в Законі України «Про вищу освіту» є чудовою ідеєю. Тим часом іноземці вивчають українську вже й тепер, згідно із наказом МОН від 18.08.2016 р. №997, який зобов’язав ЗВО «забезпечити вивчення державної мови іноземними студентами та аспірантами в обсязі, необхідному для навчання та/або побутового спілкування відповідно до освітніх програм».

Крім того, пропоную читачам поглянути на питання не лише з перспективи недалекого майбутнього, а й із погляду ширших контекстів перебування іноземних студентів в Україні. Чи справді ми маємо сприймати іноземних громадян виключно з позиції економічної вигоди для університетів? Чи не є іноземні студенті значно більшим ресурсом, аніж пряма економічна вигода від отримання плати за навчання? Адже погодьтеся: коли ми або наші діти починаємо думати про навчання за кордоном, то одна з найперших думок — чи пропонує ця країна стипендії іноземцям? Пропонують. І чимало. Тож чому інші країни запроваджують стипендії або навіть навчають іноземців безкоштовно (переважно — якщо іноземці навчаються національною мовою), а Україна говорить про іноземних студентів виключно в контексті фінансової вигоди? Навіщо потрібні іноземні студенти, в навчання яких ті «інші» країни готові інвестувати? А тому потрібні, що насамперед це боротьба за мізки і прихильність, — пам’ятаєте про мову в широкому значенні слова як інструмент пропаганди?

А далі — про іншу боротьбу, глобальну, за таланти, а саме за якісних іноземних студентів. Адже якісний студент «на вході» — це і якісніший процес навчання не лише для цього конкретного студента, а й для групи, в якій він/вона навчається. А отже, це про престиж університету загалом. Це також, потенційно, якісний науковець, який, можливо, залишиться в країні і працюватиме на її потенціал. Або ж якісний працівник, — багато країн не приховують, що розглядають іноземних студентів як джерело якісної робочої сили. Так, далеко не всім іноземним студентам вдасться знайти роботу у країні навчання. Але кращим з охочих вдасться. Спробувати ж можуть усі, — міграційне законодавство багатьох країн дозволяє іноземним студентам офіційно підробляти під час навчання, а по його завершенні дає декілька місяців, аби вони могли «побігати» по співбесідах. І — так, найімовірніше, роботу в країні отримають ті, хто володіє національною мовою не на рівні «два заняття на тиждень упродовж першого року навчання», хто навчався національною мовою і через мову краще розуміє різні, мікро- й макро- національні контексти.

Тож аргумент «Україна свідомо віддасть абітурієнтів із пострадянських країн, котрі бажають навчатися російською, країні-агресору, якщо не дозволимо російську мову навчання в нас», — хибний у корені: якщо вже так бажатимуть навчатися російською, чи поїдуть до нас на російськомовне платне навчання ті абітурієнти, котрим Росія пропонуватиме численні стипендії (а останнє — факт)? Можливо, Україні варто замислитися над тим, щоб приваблювати не російською мовою, а приналежністю до Європейського простору вищої освіти, бо ми, власне, і є Європа, але трішки дешевша, ніж ті регіони, що західніше? І, звісно, про стипендії, навіть якщо їх небагато…

Далі — читаємо в законопроєкті про «окремі групи для іноземних студентів». У європейських, американських університетах іноземці переважно навчаються разом із місцевими студентами. Чому? Бо це і про отримання тими ж таки іноземцями локальних контекстів, а місцевими студентами — глобальних. Саме про те, наскільки університети здатні таке практикувати, хочуть дізнатися, до речі, міжнародні рейтинги, коли запитують про кількість іноземних студентів.

Саме зважаючи на все зазначене й усвідомлюючи, що йдеться далеко не лише про мову навчання іноземців в Україні як таку, моя alma mater Національний університет «Києво-Могилянська академія» у своєму закликові не підтримувати законопроект пропонує розвивати насамперед якісні українськомовні й англомовні освітні та освітньо-наукові програми, запрошуючи до навчання на них також іноземних студентів. Пропонуючи, при цьому якісне доуніверситетське вивчення української мови охочим учитися українською іноземцям або ж можливість усім разом — англійською.

І насамкінець — дискусії навколо законопроєкту №3717 спонукають поглянути прискіпливіше, а може — трохи з іншого ракурсу, на питання іноземних студентів в українських університетах. Чи справді нам і надалі потрібні зростання «контингентів», які ми вимірюємо кількістю запрошень, отриманих переважно через агентів? Тут — жодним чином не про неповагу до країн походження іноземних студентів чи до них самих, а про поточну настанову на кількість за рахунок якості. Чи коректна схема, за якою іноземні абітурієнти, котрі насправді ще навіть не є абітурієнтами, спершу в’їжджають в Україну (отримати українську візу, до речі, не так просто), а вже потім подають документи і вступають до ЗВО? А що з тими, запитаєте, котрі не вступлять? Не переймайтеся, кудись та вступлять, як не в перший університет, то в третій, бо ж готові платити… І чи це правильно? Чи справді потрібно зберігати для іноземців значно простішу систему вступу, ніж для українців в університети своєї країни? Чи справді потрібно не дозволяти іноземним студентам працювати під час навчання і змушувати виїжджати з країни відразу по його завершенні? Чи не маємо ми, врешті, розробити багатограннішу стратегію щодо іноземних студентів в Україні? Адже, на прикладі тільки однієї галузі, це ж дуже неправильно, що Україна стогне від браку лікарів, тоді як українські медичні ЗВО масово готують спеціалістів для інших країн.