Як українські діти навчаються за кордоном: важливі речі, які треба знати

«Можна, я залишуся в цій школі назавжди?» — запитав пані Христину її син після першого ж дня навчання в німецькій школі. Вони, як і мільйони українців, змушені були залишити країну в пошуках безпечного місця. Чужа країна, чужа мова, інші звичаї. Та ще й учитися треба. Здавалося б, для українських дітей німецькі/британські/італійські тощо школи мали б стати страшним сном наяву. Як це буває в Україні: зміна класу чи школи — найбільший страх для батьків і дитини. Але європейській школи з перших відвідин припали дітям до душі.

У групі «Батьки SOS» ми запропонували батькам, яких розкидало світами, написати про свої враження від шкіл, де навчаються зараз їхні діти. Отримали понад пів сотні дописів і тисячі коментарів. Майже всі — позитивні. 

Найперше, що відзначають батьки, — дружня атмосфера до дітей. Пані Анжеліка має досвід навчання дітей у польських та німецьких школах, тож відзначає спільні риси. «У європейських школах керівник і всі вчителі виявляють до кожної дитини повагу. В Німеччині плюс дружелюбність. На учнів не підвищують голос, немає наказного тону і команд «сіли-встали». …Кожен учитель на уроці допоможе, підтримає». 

У школі Швеції панує ледь не «дитяча анархія»: не треба питати дозволу зайти, якщо запізнився на урок, пояснювати причини запізнення, просити вибачення. Під час уроку дитина може сидіти там, де їй зручно, — хоч на підлозі, хоч на підвіконні. «Такі умови навчання не ображають учителів, не створюють неконтрольованого безладу. …Донька сказала, що на уроках може бути гамірно, тільки якщо це доречно. В інших випадках — тиша. Вчителі почуваються так само комфортно, як і учні. У школі панує взаємна повага», — пише пані Наталя. І, що показово, — від такої поведінки «дисципліна» чомусь не страждає.

Точніше, навіть не так. Того, що в українських школах називають «дисципліною», в розповідях про закордонні школи ми не бачимо і близько. Немає того, на що українські вчителі витрачають неймовірну кількість сил і часу, — домогтися тиші, відчитати тих, хто запізнився, насварити неуважних, всадити вертлявих тощо. 

В Іспанії, розповідає пані Оксана, діти на уроках «бавляться, галасують, жартують. А ще — їдять і вільно пересуваються класом. Я б не сказала, що вчитель тут стоїть на п'єдесталі пошани. Він, швидше, ватажок банди». Діти не витрачають сили на демонстрацію своєї уваги, поваги й зацікавленості вчителем. Складається враження, що тут учитель поряд із дітьми, а не над ними. 

«Учні в Німеччині, на погляд багатьох українських учителів, поводяться на уроках надто зухвало. Наприклад, під час обговорення літературного твору учениця сіла на парту, поставивши ноги на стілець. Але на це ніхто не звернув уваги. Вчитель не зробив зауваження, не припинив обговорення. Урок продовжувався дуже цікаво. Ні вчитель, ні учні не вважають сидіння на парті неповагою до вчителя», — розповідає Анжеліка. 

Привітну до дітей атмосферу доповнює й відсутність необґрунтованих вимог до них. Наприклад, ніхто не вимагає рахувати клітинки відступу в зошиті, дозволяється розмальовувати свої роботи, немає жодних вимог до кольору чорнила. «Немає таких вимог до оформлення зошитів. Дитина пише, наприклад, збоку 13.5.22 й не рахує клітинок, не пише щодня «домашня/класна робота». Не існує зошитів у косу лінію, не потрібен нахил. Головне — щоб було розбірливо», — пише пані Ганна про школу в Німеччині. «Відсутність марної інформації, зубріння правил, віршів, переписування параграфів із підручника до конспекту. Навпаки, отримані під час уроків знання можуть стати у нагоді», — додає пані Анжеліка.

Більшість батьків запевняють, що навчальна програма в нових школах дітей переважно відстає від української. Особливо математика. 

Це ж як учать/викладають математику в Україні, що знань дають більше, а результат після закінчення школи навіть не гірший, а катастрофічний? При тому, батьки розповідають, що навчання в школах Європи проходить для дітей легко. 

Пані Євгенія ділиться, що лише тут, у Британії, вона зрозуміла суть інтегрованих уроків, які начебто проводять і в українських школах. «Зараз із історії проходять тему вікінгів. …Вони читають про вікінгів, дивляться фільми, роблять власноруч макети домівок, одягу, побутових предметів тощо. І це не один урок, а вже три тижні. Через кілька днів лаштуються в поїздку у Йорк на два дні всім класом. Там відвідають музеї, різні цікаві місця, пов'язані з вікінгами».

Немає домашніх завдань і доручень батькам, що треба вивчити з дітьми. Вчителі самі звертаються з пропозиціями додатково (і безоплатно!) позайматися. А на запитання про репетиторів батьки місцевих дітей відверто не розуміють, про що, взагалі, йдеться. «Всю програму вони мають освоїти в школі, інакше вчитель відповідатиме за те, що не зміг навчити учня та донести йому матеріал», — розповідає пані Олена про школу в Іспанії.

Ось тут можна згадати, як вивчають історію в Україні. Дати-прізвища-дати… Багато дат. Ще — багато складних параграфів у підручниках, нашпигованих незрозумілими дітям мовними конструкціями. А якщо школярі не встигають запам’ятати ці дати, то треба ще більше часу виділити на вивчення цих дат — більше уроків, більше факультативів і репетиторства, тобто більше загарбаного дитячого часу. І як, допомогло?

Власне, все те, що побачили батьки в Європі, — ілюстрація НУШ. Реформа, яка мала зробити українські школи такими, як європейські. Дитиноцентризм, партнерство, орієнтація на потреби дитини — такий вигляд має це в реальності. Батьки побачили, як перелічені принципи докорінно змінюють ставлення дитини до школи. І тепер ці батьки з острахом чекають повернення своїх дітей в українські школи. Бо навіть «реформована» початкова школа далека від побаченого. 

Що потрібно, аби школи в Україні стали такими? Невже гроші? Бо, хоч би як ми нарікали на недостатнє фінансування української освіти, доброзичливість — це те, що не потребує жодного фінансування.

«Донька навчається в п’ятому класі, — розповідає пані Людмила. — Чого тільки не купували батьки за цей період (у школі в Україні. — О.Б.): штори, телевізор, роутер, шафи, кулери, відра, швабри..... страшно!!! чесно, бо дуже багато купували…Ми зараз у Німеччині. Отож, усього цього в класах німецької школи, де навчається моя дитина, немає!!!! Але радість і бажання бігти до школи в дитини є!» Не практикують у європейських школах і поборів із батьків та батьківських комітетів. Уся комунікація — безпосередньо з учителем та адміністрацією. Батьки наголошують, що в перший же день отримали вичерпну інформацію і надалі отримують щотижня листи зі школи з підсумками та запланованими заходами.

«Прийти в школу запитати» немає потреби. «Якщо дитина чогось не хоче робити разом із усім класом — на цьому не акцентують увагу всіх. По закінченні дня підійдуть приватно до батьків і скажуть: дитина чомусь не хотіла брати участі. Щось сталося? Можливо, вона чогось не розуміє? Може, треба допомогти? Давайте разом придумаємо варіанти заохотити її», — дивується пані Оксана.

Батьки розповідають, що кожне своє рішення адміністрація пояснює. І завжди готова до діалогу заради потреб дитини. Наприклад, пані Світлана розповідає, що на вході в португальську школу, де зараз навчаються її діти, всі здають телефони: «Для українців — виняток, бо вони часто користуються перекладачами і програмами для сканування та перекладу текстів». 

У школах Італії досить поширена шкільна форма (в Україні цю вимогу скасовано). «Зважаючи на тамтешній клімат, навесні й восени в ній нестерпно спекотно. Але потішило, що я порушила це питання в батьківському чаті, посилаючись на відсутність шкільної форми в Україні, батьки підтримали, і ми разом попросили адміністрацію виявити лояльність. І адміністрація погодилась», — ділиться пані Катерина.

Звісно, на всі захоплені відгуки батьків про європейські школи знайшлося досить багато людей (сподіваюся, то були не освітяни), котрі дуже злостиво закидали, мовляв, «побачимо, чого вони там навчаться». Бо як же це можливо — здобувати знання весело й цікаво, а не в муках і муштрі по 10 годин на день, з домашніми завданнями та репетиторами! 

Про те, що європейська модель освіти успішніша, свідчить насамперед рівень життя в країнах Європи. Бо освіта нічого не варта, якщо вона не працює на благо суспільства. Якщо її носії не можуть зробити успішними себе і свою країну. Другий показник — результати міжнародного дослідження якості освіти PISA-2018. Вони демонструють, що українські школярі далеко позаду своїх однолітків із тих країн, де «в школу не вчитися ходять, а розважатися». Витрачаючи на свою шкільну освіту менше часу, ніж українці, європейські діти за знаннями випереджають своїх українських однолітків приблизно на освітній рік. 

А ми марнуємо час своїх дітей, відбираємо в них дитинство, псуємо їхнє здоров’я. Все це лише тому, що ми, дорослі, не хочемо створювати собі незручностей. Бо змінювати систему і змінюватися самому в ній — це дуже незручно. 

Пам′ятаєте, на самому початку реформи освіти батьків доводилося переконувати, що зміни потрібні? А зараз їх переконувати не треба, — вони здобули потужний стимул для того, аби хотіти й підтримувати реформи: щасливі оченята дитини, яка прийшла зі школи і хоче туди повернутися. Коли сім′ї повернуться додому, а їхні діти — до українських шкіл, прірва між українською освітою та отримувачами освітніх послуг (а це, власне, і є українське суспільство) збільшиться в рази. І це стане поштовхом до розвитку української освіти. Тим більше що деякі українські вчителі пішли працювати в закордонні школи, і це, однозначно, змінить їхні погляди на школу, дозволить подивитися на неї з іншого ракурсу.