Як відновлюватимуть освіту й науку після війни

21 квітня указом президента України було створено Національну раду з відновлення України від наслідків війни. До її основних завдань, зокрема, належать: розроблення плану заходів із післявоєнного відновлення та розвитку України; напрацювання пропозицій щодо пріоритетних реформ, ухвалення та реалізація яких є необхідними у воєнний і післявоєнний періоди; підготовка відповідних стратегічних ініціатив, проєктів нормативно-правових актів.

Для підготовки пропозицій щодо виконання завдань Національної ради при ній утворено 23 робочі групи, одна з яких спрямована на питання освіти й науки. На установчому засіданні цієї групи було зазначено два засадничих принципи: інтеграції пропозицій із іншими напрямами та прискореної євроінтеграції.

Узгодженість рішень за різними напрямами є однією з ключових умов успішного відновлення України. Великою проблемою освіти й науки є те, що багато років після здобуття країною незалежності вони розвивалися за інерцією й дедалі більше віддалялися від реальних потреб розвитку суспільства, держави й економіки. Значною мірою це було пов'язано з економічною кризою 1990-х років. Вона збіглася в часі з демографічним підйомом і перетворила освіту з інструменту формування людського потенціалу, необхідного для розвитку України, на інструмент зменшення безробіття. За цих умов поступово втрачалися зворотні зв’язки з іншими галузями, академічна доброчесність, якість освіти й досліджень, їх відповідність запитам ринку праці та бізнесу тощо. Багато років поспіль представники виробництва на запитання, які результати навчання молодих фахівців їм потрібні, відповідали: вони не знають, що в умовах економічного спаду робити з тими, хто вже працює, а не те що з молоддю. Тому навички молодих фахівців їх особливо не цікавлять.

Відновлення України ставить зовсім інші цілі та завдання перед освітою й наукою. І це дає шанс на, можливо, обмежені, але суттєві швидкі позитивні зміни. Для цього потрібно, щоб і пропозиції стосовно відновлення освіти й науки, і пропозиції з інших напрямів передбачали плідну взаємодію галузей і враховували істотний вплив розвитку освіти і науки на досягнення цілей з відновлення та розбудови/розвитку інфраструктури, економіки та фінансової сфери, сфери безпеки та оборони, енергетичної безпеки, охорони здоров'я, державного управління тощо. Неможливо без якісних освіти і науки вирішувати проблеми створення сучасного озброєння, високотехнологічних виробництв, розвитку медицини та цифровізації, запровадження енергоощадних технологій, забезпечення верховенства права тощо.

Не менш важливою є узгодженість пропозицій із вимогами євроінтеграції, зокрема інтеграції до європейських освітнього й дослідницького просторів. Це означає не лише підписання, а й послідовну імплементацію документів, що визначають узгоджені в європейських країнах рамкові вимоги до освіти й науки. Зокрема щодо інституційної автономії закладів освіти й наукових установ, академічних свобод учасників освітнього процесу, рівнів освіти й кваліфікацій, забезпечення якості освіти тощо.

Втім, у нас досі залишається дискусійним питання щодо імплементації окремих ключових європейських документів, наприклад, ECVET — європейської системи накопичення й трансферу кредитів у професійній освіті, що забезпечує можливість визнання й накопичення результатів навчання (та відповідних кредитів), зокрема здобутих у різних закладах чи шляхом неформального та інформального навчання (в родині, за місцем роботи чи проживання) протягом життя.

Важливим напрямом євроінтеграції є міжнародна академічна мобільність здобувачів освіти, науково-педагогічних, наукових і педагогічних працівників. В умовах, коли значна частина закладів освіти й наукових установ зруйнована, істотно пошкоджена або опинилася на окупованій території чи поблизу зони бойових дій, цей напрям євроінтеграції набуває для нас особливого значення.

Втім, не менш актуальним є розвиток внутрішньої академічної мобільності, на яку до початку війни майже не звертали уваги.

І ще одне зауваження щодо цього: євроінтеграція передбачає не лише дотримання узгоджених правил, стандартів, норм тощо, а й активну участь у їх удосконаленні й розробленні нових рекомендаційних і нормативних документів європейських освітнього й дослідницького просторів.

Відверто кажучи, далеко не всі пропозиції членів робочої групи відповідали цим вимогам. Серед початкових пропозицій частину було спрямовано на те, щоб трохи підлатати те, що склалося на момент початку війни, не вирішуючи фундаментальних проблем. Деякі пропозиції, можливо, були б актуальними наприкінці 1980-х для реформування тогочасних радянських освіти й науки, втім, давно не відповідають не лише потребам розвитку, а й змінам, що відбулися в суспільстві й державі за останні 30 років. А втім, формат роботи, що передбачає обговорення й узгодження пропозицій усередині робочих груп та їх коригування й фільтрування членами Національної ради, дає змогу залишити тільки те, що справді буде спрямовано на розв’язання актуальних проблем відновлення.

Однією з ключових проблем, визначених на всіх рівнях освіти, в науці та за іншими напрямами, є відсутність надійних і релевантних даних, необхідних для ухвалення рішень, що ґрунтуються на доказах, а не на суб'єктивних думках керівників, їхній інтуїції тощо. Ця проблема істотно загострилася через спричинену війною велику слабоконтрольовану міграцію населення, зокрема учнів, студентів, викладачів, науковців. Вона потребує як швидких оперативних рішень для ефективного використання обмежених ресурсів (перерозподіл освітньої субвенції та бюджетного фінансування закладів освіти, визначення пріоритетів відбудови споруд та відновлення матеріально-технічної бази тощо), так і рішень, орієнтованих на більш віддалену перспективу. Серед пропозицій є багато ідей стосовно того, які саме дані треба збирати, які цифрові рішення потрібно розробляти та впроваджувати для їх збирання, зберігання й оброблення.

Необхідність цифровізації розглядають і в інших аспектах, зокрема в контексті створення систем підтримки освітнього процесу, віртуальних лабораторій, автоматизації управління закладами освіти й документообігу, освітніх і наукових баз даних та інформаційних систем тощо. На мою думку, для ухвалення практичних рекомендацій і рішень стосовно цих питань потрібно здійснити певне узагальнення наявних пропозицій, щоб не створювати багато інструментів для розв'язання тих самих або подібних завдань.

Однією з найбільш обговорюваних проблем є необхідність оптимізації мережі закладів освіти на різних рівнях. Більшість учасників робочої групи погоджувалися з тим, що відновлення не має зводитися до прямого відтворення того, що існувало до війни. Система освіти й науки мала багато перекосів, які обговорюються вже багато років поспіль. Важливим є й те, що війна, ймовірно, призведе до істотних демографічних змін, зокрема в територіальному розподілі населення. Тому основним завданням у цьому напрямі мало б стати створення на основі актуальної інформації системи, яка буде ефективнішою, забезпечуватиме вищу якість освіти, більшою мірою задовольнятиме потреби громадян і суспільства у здобутті освіти різних рівнів, видів і напрямів. Вона має враховувати суспільні, регіональні та галузеві потреби, потреби особистісного розвитку здобувачів. Найбільшою проблемою тут є відсутність спільного бачення того, які вимірювані показники ефективності слід використовувати для оптимізації. Тому основні пропозиції щодо цього спрямовані на зменшення витрат, що, безумовно, є актуальним на час війни й відновлення. Але не менш важливими мають бути результати освітньої, наукової, інноваційної та іншої діяльності, що досягаються за цих витрат. На жаль, нині є лише певні загальні ідеї стосовно вибору конкретних показників результативності системи та закладів освіти, які мають бути уточнені шляхом проведення загальноукраїнських моніторингових досліджень, участі в міжнародних моніторингових дослідженнях якості освіти на кшталт PISA, TIMSS тощо та іншими дослідженнями, а це потребує часу.

Водночас є більш-менш очевидні рішення, які варто реалізовувати в контексті відновлення. Зокрема це стосується:

• концентрації ресурсів середньої освіти через пріоритетний розвиток опорних шкіл;
• реалізації передбаченого Законами України «Про освіту» та «Про повну загальну середню освіту» розмежування закладів початкової, базової та профільної середньої освіти;
• диференціації закладів вищої освіти за типами (наприклад: великі дослідницькі університети, університети прикладних наук і вищі школи, як це зроблено в багатьох європейських країнах, та узгодження вимог щодо закладів із їхніми типами;
• використання потенціалу різних форм здобуття освіти, зокрема дуальної та мережевої (реалізація освітньої програми декількома закладами освіти);
• перегляд системи оплати праці, яка має не лише забезпечувати високий соціальний статус працівників освіти й науки, а й враховувати їхній внесок у досягнення загальних результатів діяльності закладів освіти й наукових установ.

Традиційно надано багато пропозицій щодо змін у змісті освіти. Частина з них стосується запровадження нових навчальних дисциплін, предметів чи тем на різних рівнях освіти, що, вочевидь, не є предметом стратегічного документа. Натомість більш актуальними здаються пропозиції щодо компетентностей та узагальнених результатів навчання. Головною проблемою їх реалізації є можливе створення дисбалансів у змісті освіти через посилення уваги до одних складників і зменшення уваги до інших. Тому, на мою думку, їх варто було б об'єднати як узагальнену вимогу щодо відповідності Ключовим компетентностям для навчання протягом життя, ухваленим Радою ЄС 2018 року, а також наявним європейським рамкам, таким як рамка громадянських компетентностей і рамка цифрових компетентностей, що деталізують ключові компетентності й уточнюють вимоги щодо різних рівнів сформованості відповідних компетентностей.

Багато пропозицій стосуються інституційної автономії закладів освіти. Свобода закладів освіти в ухваленні рішень щодо своєї діяльності є важливим принципом європейського освітнього простору, насамперед Європейського простору вищої освіти (ЄПВО) та суттєвим чинником підвищення ефективності діяльності закладів освіти в сучасних освітніх системах, які мають складну структуру й виконують багато різноманітних додаткових функцій. Надмірне регулювання в багатьох випадках гальмує вирішення актуальних проблем, що особливо критично в умовах війни та післявоєнного відновлення. Варто зазначити, що переважна більшість пропозицій стосується фінансової автономії, зокрема права закладів освіти самостійно вирішувати всі чи деякі питання фінансово-господарської діяльності. Це дійсно є актуальним, але потребує системних змін не лише освітнього, а й іншого законодавства, зокрема Бюджетного та Податкового кодексів і багатьох інших законів.

Мабуть, найскладнішою проблемою залишається необхідність істотного перегляду багатьох концептуальних уявлень про освіту, науку, статуси відповідних закладів і установ, їхню місію в сучасному суспільстві, які успадковані інколи навіть не від СРСР, а від імперських часів. Але на сьогодні, на жаль, це залишається предметом дискусій, а не практичних рішень. Можливо, через те, що вирішення цих проблем виходить далеко поза межі освітнього законодавства.