Іграшку зробити — не іграшка

Хто сьогодні в нашій державі переймається проблемами дитячої іграшки? Здається, лише члени Міжвідомчої художньо-технічної ради з іграшок та навчально-наочних ігрових посібників при Міністерстві освіти і науки України та співробітники Державного музею іграшки того ж таки міністерства, які працюють у безпосередньому контакті. Уважніший погляд на проблему переконує: іграшка як засіб навчання і виховання дітей — проблема стратегічної ваги, яку потрібно розглядати і розв’язувати на найвищому рівні.

Що в руках дитини?

За радянських часів іграшка обов’язково проходила медико-педагогічну експертизу. Аби продукція для дітей була дешева, галузь дотувалася з бюджету. Виробляли іграшки й підприємства військово-промислового комплексу, які, крім основної продукції, мали випускати товари ширвжитку. У таких нечисленних зразках було поєднано новітні технології, якісну сировину, особливий дизайн тощо. Зі зміною економічних умов іграшка не могла зацікавити нових суб’єктів підприємницької діяльності, оскільки це справа клопітна й неприбуткова. Так і вийшло, що старе виробництво зійшло нанівець, а нове, по суті, не з’явилося.

На ринку вакууму не буває. Чим же він заповнився? Дуже дорогою (у порівнянні з доходами пересічного українця) західною і доступною геть усім іграшкою зі Сходу. Вартість західної продукції, утім, як і східної, пояснюється однією причиною — якістю. Розвинена західна іграшкова індустрія пропонує іграшку красиву, цікаву, інтелектуальну. На виготовлення її іде багато часу і зусиль: від науково-дослідних розробок, спостережень і до випуску проходить майже два роки. «Показово, що не тільки фантазія і припущення авторів, а й безпосереднє забавляння дітей з експериментальними виробами — складова процесу виготовлення такої іграшки» — розповіла Тетяна Пржегодська, головний зберігач фондів Державного музею іграшки, яка на власні очі спостерігала за цим процесом, буваючи за кордоном як спеціаліст.

Проте більшість українців купують те, що заполонило наш іграшковий ринок. Це переважно неякісна, без натяку на смак, швидше аморальна, ніж така, що виховує, продукція, яка не піддається жодній критиці, хоча й мала б. За законом, увесь товар, що завозиться до України, у тому числі й іграшка, має сертифікуватися. Хіба могла б отримати сертифікат відповідності іграшка фізично і хімічно шкідлива — із різким запахом, сировиною і фарбою, що містять отруйні речовини, із гострими краями й облоями (залишками сировини на стиках форми), яка ламається, щойно потрапивши до рук дитини? Звичайно, ні. Тому, оминаючи всі перешкоди, вона без будь-якого сертифіката продається з базарної ятки. Тільки розсудливість батьків може стати перешкодою для жахливого сурогату, який за звичкою називається іграшкою.

Неіграшкові проблеми

Але не лише згадані ознаки загальнодоступної іграшки є небезпечними. Найстрашнішою її вадою є те, що вона уособлює чужі українській ментальності риси.

— Будь-яка пластика предмета, його декор, котрий не є властивим генетичному коду людини — а в нашому випадку коду українця, — є деструктивними для його внутрішнього світу — психіки, духовності, ментальності, — пояснив Володимир Тименко, науковий співробітник музею, докторант Інституту педагогіки Академії педагогічних наук України. — Коли дитина грається, вона вирішує «за умовчанням» (висловлюючись сучасною комп’ютерною мовою) певні проблеми свого розвитку (тому й змінюються іграшки з віком — «дорослішають»). Конструктивною особистістю дитина може стати лише за умови, якщо грається повноцінною іграшкою.

Приклад народної іграшки з Яворова ілюструє сказане. Впродовж сотень років для неї характерні одні й ті самі форми й декоративні мотиви. І не через те, що в її творців забракло фантазії — у цих іграшках втілено риси, які позитивно впливають на їхнього споживача. Різьблення по дереву, приємне для візуального сприйняття, несе закодовану інформацію, забезпечує розвиток через дотик пальців. Рухливість виробу зумовлює фізичні зусилля й динаміку в грі, розвиває уяву. Матеріал, декор, конструкція — усе разом спричинює розвиток дитини. Синтез розумового, емоційного, вольового, «діяльнісного» компонентів у яворівській іграшці якраз і забезпечував цілісність і зцілення людини, її «вибудовування».

Отже, зрозумілим є занепокоєння віце-президента Академії педагогічних наук України, голови міжвідомчої художньо-технічної ради з іграшок та навчально-наочних ігрових посібників при Міністерстві освіти і науки України Олександри Савченко, яка наголошує, що в наш час важливо зберегти оазу дитинства з теплими, щирими, радісними іграшками, до яких хочеться доторкнутися руками і серцем. Адже феномен української іграшки — від забавлянки до робочої — проявляє традицію українського суспільства, закладену в попередні століття, — дитина плекається у «співпраці» з дорослими.

За іграшками можна простежити історію країни, розвиток технологій, науки і культури, зрілість суспільних відносин. Ніякий інший виріб не дасть такого яскравого уявлення про ставлення старших до дитини, тобто суспільства — до свого майбутнього. А що про нас скажуть нащадки, досліджуючи іграшки, якими нині бавляться наші діти?

Хто розв’яже гордіїв вузол?

Державний музей іграшки має величезні потенційні можливості: тут зберігається понад десять тисяч експонатів, які можна і потрібно вивчати, аби надбання попередніх поколінь слугувало розвиткові та вихованню нинішніх. Співробітники музею — чи не основні фахівці з дитячої іграшки в Україні — намагаються зберегти накопичений досвід, знання, прагнуть піднести справу, якою опікуються, на належний рівень.

— Ми співпрацюємо з Інститутом педагогіки АПН України, Інститутом мистецтвознавст­ва, фольклористики та етнології імені М.Рильського НАН України, і, сподіваємося, надалі наші стосунки ставатимуть тіснішими і продуктивнішими. Але до нас має йти виробник — по допомогу, пораду, досвід поколінь іграшкотворців, — вважає директор музею Людмила Гладун.

Музей міг би бути чудовим експериментальним майданчиком із розробки та апробації продукції для дітей: ігрові кімнати стали б місцем змістовного дозвілля практично для всіх вікових груп, де діти отримували б емоційне розвантаження і водночас відбувалася б апробація нових зразків під наглядом фахівців. Урешті-решт це навчально-наочна база і реклама для виробника!

На жаль, цей скарб досі не затребуваний. Виставка музею репрезентує лише незначну частку запасників. Музей не має ані свого приміщення, ані площ для розширення експозицій чи експериментальних ігрових кімнат.

А що ж вітчизняні виробники? Почали реанімувати промисловий випуск там, де збереглися виробничі потужності швейної, деревообробної та поліграфічної ланок. Відповідно з’явилася іграшка м’яконабивна, дерев’яна і паперово-ігрова. Пластмасова продукція виготовляється на імпортному обладнанні «секонд-хенд». У виробників, що йдуть цивілізованим шляхом, багато проблем. Роки занепаду далися взнаки: немає авторів, немає технологів, жоден вищий навчальний заклад не готує фахівців із дитячої іграшки. Щоправда, останнім часом її випуск пожвавився, однак далеко не вся продукція проходить психолого-педагогічну експертизу в міжвідомчій раді з іграшок. За правилами сертифікат відповідності мають підписати три установи — Міністерство охорони здоров’я, рада з іграшок і Держспоживстандарт. Лише підприємці з Луцька, Чернівців, Одеси, Київщини отримують висновок міжвідомчої ради. Інші знаходять спільну мову з регіональними центрами із сертифікації та метрології без психолого-педагогічного висновку.

Невже суспільство справді не розуміє, а держава не зацікавлена в самоідентифікації своїх підростаючих громадян і в їхньому повноцінному розвиткові?