Ігор Бардин: «Добре навченій молоді треба відчиняти двері до влади»

Канадсько-українська парламентська програма (КУПП) вирізняється інтелектуальним здобутком серед численних форм допомоги української діаспори нашій державі. Її засновано у 1991 році з нагоди відзначення 100-річчя поселення українців у Канаді. Понад шістсот українських студентів пройшли цю школу відкритого суспільства і розвиненої демократії.

Фундатором та директором Канадсько-української парламентської програми є Ігор Бардин — відомий юрист, один із засновників успішної адвокатської фірми «Мітчел, Бардин та Залуки». Свого часу він очолював Фундацію кафедри українознавчих студій університету Торонто, а також Українсько-канадську професійну і бізнесову асоціацію Торонто, був представником «Аmnesty International».

Про майбутнє цієї програми та про реалії нашого життя з погляду видатного подвижника української справи йдеться у розмові з Ігорем БАРДИНИМ.

— Канадсько-українській парламентській програмі цьогоріч виповнюється п’ятнадцять років. Як вона розвиватиметься надалі?

— У майбутньому, я думаю, програма розвиватиметься так, як і дотепер. Досі її фінансово підтримували різні інституції діаспори. Водночас діячі української діаспори переконували уряд і парламент Канади, що стажування студентської молоді дуже потрібне новій Українській державі.

Цікава розмова відбулася торік у бюджетному комітеті канадського уряду, де вирішувалося питання про надання допомоги на розвиток демократичних процесів в Україні. Під час зборів цього комітету, на яких мали остаточно затвердити розмір фінансової підтримки для України, десять із п’ятнадцяти членів комітету зауважили в дискусії, що в їхніх офісах уже кілька разів успішно стажувалися українські студенти і справили добре враження про себе та свою державу.

І тоді я вперше зрозумів, що студенти з України являють канадським депутатам не тільки образ студіюючої молоді, а й розуміння України, її потреб.

Такого доступу до депутатів, який мають українські студенти, котрі стажуються тут, не мають багато діячів діаспори. У парламенті вони зустрічаються не тільки з депутатами, а й з міністрами, їхніми асистентами.

Важливо, аби українська влада про це знала і розуміла, що колись українська діаспора відчинила українським студентам вікно в цю країну, а тепер вони відчиняють двері для своєї держави в канадських урядових установах. Користь від цієї програми для двох країн обопільна.

— Українська сторона якимось чином підтримує цю програму?

— Було б дуже важливо, якби український уряд фінансово забезпечував частину цієї програми. Бажано, щоб знайшлися українські фундації, корпорації, заводи, які б могли щорічно уможливити приїзд до Канади принаймні 15 студентів.

У 2006 році програма буде обмежена лише 15 студентами, бо наша фундація не зможе профінансувати більше. Раніше стажувалося понад 50 українських студентів на рік.

Кошти для такої кількості людей зібрати в Канаді стає дедалі тяжче. Поважна генерація, що жертвувала найбільше, на жаль, залишає цей світ. Молодше покоління українського походження в Канаді вже не має такого бажання. І, власне, настав час, коли Україна має допомагати сама своїм студентам стажуватися і навчатися за кордоном.

Я часто спілкуюся зі студентами, які брали участь у програмі. Більшість їх вважає, що користь від програми дуже велика. Безперечно, цю програму треба продовжувати.

— Як складається доля українських студентів після стажування?

— Багато хто, повернувшись із Оттави, стажувався у Верховній Раді України, в установах ООН та ЄС. Для багатьох студентів участь у програмі стала поштовхом до здобуття стипендій на навчання в закордонних університетах.

Учасники нашої програми вже закінчили університети — Оксфорд, Гарвард, Кембридж, Джона Гопкінса, Торонто, МакГілл, Сорбонну — список дуже довгий. Один із наших випускників — співредактор вісника Ради Європи у Страсбурзі.

Студенти, які знайшли шлях до парламенту чи уряду чужої держави, як правило, потім знаходять дуже престижну роботу. Три наших випускники наразі працюють у Світовому банку, а один — у Міжнародному валютному фонді у Вашингтоні.

— На мій погляд, частина випускників КУПП, як і інших добре навчених студентів, зіштовхнулася на батьківщині з проблемою застосування своїх знань. З більшим успіхом просуваються ті, хто залишився за межами держави. Якщо ти не син (донька) міністра чи депутата, то хоч десять «гарвардів» май за спиною, навряд чи займеш належне місце держслужбовця або провідну позицію в партії. Які ваші «рецепти», поради цим людям, крім... «борітеся — поборете»?

— Миттєвого «рецепту» я не маю, але переконаний, що така ситуація тимчасова. Поволі викоріниться корумпований елемент. Але його за один день, тиждень, навіть за рік не усунеш. Для цього потрібен час.

І все ж Україна міняється. Вона колись стане — і вірю, що ще за мого життя, — членом «великої сімки». І справжнім (а не паперовим) учасником об’єднання великих впливових держав.

— Чому, на ваш погляд, нова влада так неохоче залучає молодь до важливих державних проектів, до роботи в різних ланках держслужби? Навіть у виборчих списках багатьох потужних партій — люди старого гарту?

— Мені здається, що президент і його команда не звикли ще працювати так, як працюють в інших державах. Причина того — перехідний час, коли ще немає відповідних традицій.

Треба відчинити двері для молоді. На Заході молоді люди посідають дуже відповідальні посади. Такий час настане і в Україні. Потрібно знижувати віковий бар’єр і пропускати молодих людей, які здобувають освіту чи в Україні, чи на Заході, до владних структур. Якби я міг переїхати з Канади сюди і якось впливати на українську владу саме в цьому плані, то з радістю це зробив би. Але моє завдання — і надалі тримати двері до канадського парламенту відчиненими для українських студентів.

У Сполучених Штатах, Канаді молодій людині набагато легше чогось досягти, працюючи в уряді, в бізнесі, в політиці, ніж в Україні. На жаль, у вас ще дуже, по-перше, звертають увагу на вік, а по-друге — віддають перевагу чоловікам. Ще замалий вплив в Україні мають жінки.

— Українських студентів вражає простота спілкування, ерудиція, відкритість, різноплановість дискусій, які характерні для політичних діячів, урядовців, депутатів у Канаді. Як, на вашу думку, Асоціація випускників Канадсько-української парламентської програми змогла б організувати обмін думками, «мозковий штурм» із питань євроінтеграції, вступу України до НАТО чи інших актуальних суспільних інтересів?

— Серед випускників Канадсько-української парламентської програми є люди, котрі могли б зробити великий внесок у популяризацію знань, здобутих і в Україні, і за кордоном, і під час стажування у парламенті Канади. Але ініціативу маєте виявляти ви, випускники.

Молоді люди мусять подолати брак комунікації між ними і владою. Бо, можливо, влада й не знає, що в неї є такі грамотні, сучасні, не заангажовані старими традиціями люди. Гадаю, варто було б випускникам КУПП активно заявити про себе шляхом проведення дискусійних круглих столів, а також вчасно подавати свої пропозиції у відкритих громадських дискусіях через пресу.

— Для вільних українських медіа все проукраїнське ще часто оцінюється як «не формат». Чому?

— Думаю, журналістика в Україні ще не перейшла сповна у вільну форму діяльності. Декотрі речі просто смішно читати в газеті, яка претендує на солідне громадсько-політичне видання. Мабуть, у журналі моди це доречно — писати про красу Юлі чи про її модний одяг. А політичному виданню таке не личить. Адже відбуваються безліч інших цікавих подій в Україні, яким варто приділяти увагу. І я певен, що журналісти можуть бути в усіх суспільних перетвореннях першими.