Хто зупинить потік дипломованої псевдоосвіти?

Минуло три роки від часу публікації в «ДТ» (№6, 2006 р.) статті академіка Михайла Згуровського про дипломовану псевдоосвіту, однак ситуація з підготовкою спеціалістів у країні фактично не змінилася. Процес деградації вищої школи триває, і з кожним роком стає дедалі більш необоротним. Природно, зовнішнє тестування дало свій позитивний результат при зарахуванні до вишу, але, зверніть увагу, як ректори перешкоджають цьому. Вони знаходять усілякі лазівки й виправдання, аби управляти приймальним процесом, — то знаходять середні навчальні заклади, після яких нібито без іспитів можна вступити до їхнього вишу, то випрошують у Міністерстві освіти хоч якийсь відсоток абітурієнтів, в яких можна самим приймати вступні іспити. Припустимо, список зарахованих у виш визначено. А тепер простежмо за подальшим перебігом подій, пов’язаних із підготовкою спеціалістів у технічних вишах.

Насамперед вишу потрібні гроші, сплачувані студентами за навчання. Інакше нічим буде оплачувати роботу викладачів. Тому ставити незадовільну оцінку, щоб потім виключити недбалого студента, не можна. Крім зарплати, викладач може втратити години з предмета, та й показники кафедри погіршаться. За цим ректори стежать жорстко. Щоб отримати задовільну оцінку, можна принести якісь будівельні матеріали, зробити дрібний ремонт, а то й просто зібрати з групи гроші викладачеві.

У гонитві за годинами та місцем на кафедрі викладачі беруться читати будь-які предмети і, природно, не будучи спеціалістами з даної спеціальності, займаються звичайнісінькою популяризацією. Рівень викладання в технічних вишах украй низький. Викладається не те, що потрібно, а те, що знає викладач. А знає він дуже мало. Викладачі далекі від сучасних виробництв, не володіють інформацією про передові досягнення науки і техніки, не беруть участі в розробках. Вони залишилися осторонь науки і техніки, а лекції читають за підручниками 40-річної давності.

Після п’яти років «холостого» перебування у виші у світ випускають дипломованих псевдоінженерів, чимало з яких підуть торгувати на ринки, а дехто, маючи родинні зв’язки в інституті, можуть захистити липову дисертацію й навчати згодом собі подібних. Улаштуватися на роботу випускникам неможливо частіше за все не тому, що нема куди, а тому, що рівень підготовки не відповідає жодній професії, де фігурує слово «інженер». І не дивно, що в країні за величезного скорочення виробництва та безлічі людей, зареєстрованих на біржах праці, у вцілілих НДІ і КБ багато вакансій. Бракує людей творчих, ініціативних, здатних мислити. І не тільки через малі оклади.

Для роботи в таких установах потрібні знання фундаментальних наук, а їх у випускників немає. Навіть за успішної системи навчання у виші їх не може бути. Але вони мають диплом інженера. Держава, так би мовити, підтримує рівень освіченості випускників, які після закінчення технічного вишу не можуть узяти не те що похідну — не знають, як вирахувати площу прямокутника чи кола. Виникає запитання: кому це потрібно? Виникає враження, що це потрібно тільки професорсько-викладацькому складу, і тому ці науковці проти будь-яких змін у системі вищої освіти. І зрозуміло, чому. Є студенти, є гроші для поїздок на конференції, є двомісячна оплачувана відпустка, вільний робочий графік, гарантована наукова пенсія — і жодної відповідальності за випущених так званих спеціалістів.

Науково-дослідна робота в технічних вишах практично відсутня. Тоді де теми для дисертацій? Їх просто немає. У кращому разі є вимучені, зужиті ідейки, що їх мусують на всіх 250 сторінках дисертації. Такі роботи не мають жодного реального значення і не дають ані копійки народному господарству. Вчені ступені, незаслужено проштовхувані через ради навчальних вишів, з’являються мов гриби після дощу, не дають країні практично нічого, але добре оплачуються в навчальних закладах, а потім — реальна наукова пенсія.

Друге запитання: а навіщо це потрібно? Навіщо Харкову та іншим великим містам десятки вищих навчальних закладів, які випускають щороку тисячі неосвічених людей? Чому платники податків мають оплачувати наукові пенсії армії викладачів за дипломовану псевдоосвіту?

Необхідно в найкоротші строки провести докорінні зміни в системі вищої освіти. Для початку визначити кількість вищих навчальних закладів для даного регіону. Для Харкова, наприклад, Національний університет ім. В.Каразіна може цілком забезпечити викладачами всі середні навчальні заклади і ПТУ. Технічний університет «ХПІ» — інженерними спеціальностями з усіх галузей. Будівельний університет — інженерами-будівельниками всіх профілів. За потреби на запит ринку праці завжди можна буде розширити потрібні кафедри.

Спеціалістів у вищих навчальних закладах треба готувати за заявками підприємств і фірм, залучаючи до роботи в інститутах молоді талановиті кадри, які певний час працювали в НДІ і КБ за певними науковими напрямами, а також головних спеціалістів підприємств і фірм.

Давно необхідно запровадити однорівневий захист дисертацій, а ради із захисту дисертацій вивести з підпорядкування вишів і зосередити їх у спеціально створених радах, куди входили б не викладачі, котрі не мають достатньої кваліфікації, а провідні спеціалісти галузевих НДІ і КБ. Вивільнених викладачів можна залучити до роботи в школах, де їхні знання і досвід будуть корисні для виховання молодого покоління і при відборі талановитих дітей для вступу у вищі навчальні заклади.

Варто запровадити віковий ценз у вищій школі, що дасть змогу позбутися престарілого професорсько-викладацького складу, який давно втратив кваліфікацію та цікавість до науки, а на звільнені місця брати молодих талановитих спеціалістів.

Звісно, у процесі реформування виникне ще низка проблем, які необхідно буде вирішувати попутно, але починати реорганізацію потрібно негайно, інакше ризикуємо в найближчі роки отримати цілу соціальну верству дипломованих псевдоспеціалістів, не здатних вирішувати наукові та технічні завдання.